Версія для друку Версія для друку

«Їм не дай поїсти, а дай поспівати», − так люб’язно говорили про сім’ю Копинців із Великого Раківця

Із цієї славетної родини протягом багатьох років я особисто знався із Іриною Михайлівною Галайдою, яка довгий час вчителювала у рідному селі, керувала народним аматорським ансамблем «Раківчаночка», свого часу організувала при сільському клубі музей «Берегиня». Неодноразово побував у неї вдома, написав і опублікував про неї кілька газетних публікацій. Вона із великим задоволенням розповідала про те, що у неї свого часу гостювала народна артистка України Клара Балог, яка не тільки ознайомилася із колективами художньої самодіяльності села, його талановитими людьми та історією, а й записала такі танці, як «Раковецький кручений», «Бубнарський», «Раківчанка», які увійшли до Золотого фонду Заслуженого академічного Закарпатського народного хору.
А ще годинами могла говорити про своїх старших братів Василя, Дмитра, Антона і Павла та сестру Терезу. Усі вони залишили добрий слід по собі. Змалку звеселяли великораківчан та гостей села піснями й музикою.
− Батько займався закупкою та переробкою молока у селян, − любила говорити Ірина Михайлівна. − Вдень був у праці, вирішував сімейні справи, як справжній господар дбав, аби на столі був хліб і до хліба, а ввечері грав на сопілці. Звісно, музичної освіти він не здобув, однак мав нахил до музики та співів й чудовий слух. Мама теж не сиділа склавши руки, вона співала українські народні пісні. Репертуар її був напрочуд великий. Якби то все тоді записала і видала окремою книгою, був би непоганий пісенник.
Брат Павло вже у чотирирічному віці освоїв гру на цимбалах, а сестра Тереза навчилася грати на домрі.
Старожили Великого Раківця добре пам’ятають, що у 1956 році Київською кіностудією було знято фільм «Пісні над Дніпром», де у виконанні раківчан – учасників художньої самодіяльності прозвучали пісні в обробці Павла Копинця. Тоді в концерті взяли участь також сестри Тереза і Ірина, які не тільки грали на музичних інструментах, а й гарно виконали пісні «Через поле широкоє», «Іванку, Іванку, купи ми рум’янку», яку створили талановиті раківчани Семен та Іван Мельники. 

Ірина Михайлівна після закінчення Великораковецької семирічки продовжила навчання в Білківській середній школі. Там і познайомилася із керівником хору Петром Світликом, який побачив у дівчинки неабиякі здібності і одразу запросив до свого колективу. Небавом вона стала провідним солістом цього хору.
Після здобуття середньої освіти працювала піонервожатою в рідному селі. А потім вступила на навчання до Ужгородського державного університету на філологічний факультет. Студентське життя промайнуло швидко. У рідне село повернулася дипломованим спеціалістом. Працюючи вчителем української мови і літератури, організувала ансамбль «Раківчаночка». Разом із самодіяльним композитором Семеном Мельником організували хор «Виноградар» та створили жіночий квартет. Для квартету рідний брат Павло обробив народну пісню «Коли м була мала, мала», яка у 1956 році на республіканському конкурсі зайняла перше місце. В одному із інтерв’ю Ірина Михайлівна сказала: «Моє життя – пісня, бо я виросла в селі серед людей, що люблять співати».
Вперше я побував вдома в Ірини Михайлівни разом із письменником Василем Ковачем (вони жили по сусідству). Мою увагу привернув цілий набір музичних інструментів: скрипка, акордеон, балалайка, гітара, мандоліна і навіть бубон, бо її нянько говорив, що то не музика без добротного бубна. А з часом придбали ще й цимбали. Не повірите: першим освоїв цей складний інструмент брат Павло.
− Так і з’явився в селі перший сімейний оркестр, − казала Ірина Копинець. − Від замовлень не було відбою. Нас запрошували на весілля, на хрестини чи просто на якусь урочисту подію. Із квартетом «Виноградарочка» я виступала в багатьох містах колишнього Радянського Союзу та за кордоном. Ми брали участь в телетурнірах «Сонячні кларнети», «Яворова сопілка» та з «Криниці народної».
Але найбільше полюбляла працювати Ірина Михайлівна з дитячими колективами. Вона організувала хор хлопчиків у восьмирічній школі с. Великий Раковець, ансамбль «Раківчаночка». Під її безпосереднім керівництвом діточки виступали по телебаченню на конкурсах «Пісня скликає друзів» та «Сонячні кларнети», де були відзначені дипломами різних ступенів та поїздкою у «Молоду гвардію» в Останкіно на передачу «Веселі нотки». Та найбільшою гордістю для неї було те, що її вихованці продовжують її справу. Це Леся Худа, Марина Поляк, Оксана Савко та Марина Марущинець.
Ірина Михайлівна подарувала мені книжку брата Антона Копинця «Кротон» (Іван Сила). Вона зберігається у моїй домашній бібліотеці дотепер. Рецензії на неї свого часу написали журналіст О.Коробко та письменник В.Ладижець.
Ось що згадував письменник Василь Ковач із Великого Раківця:
− Повість «Кротон» побудована переважно на реальних матеріалах, але в ній використано й легенди та перекази з народних вуст, одверто сказано в авторській передмові. І все ж не це головне. Вірилося й не вірилося, що таких людей може родити наша земля. Іван Фірцак – Кротон мандрував по світу та показував богатирську силу, яку дали йому рідні Карпати. Досить згадати лише один випадок: якось пошкодував хлопець батькову корівчину, запряг’ся у плуг і сам виорав нивку. Мабуть, не варто більше говорити про білківського силача, аби зрозуміти образ Івана Сили. Після багатьох тріумфів у Європі та Америці у 20-40-их роках ХХ століття він повернувся в рідне село Білки, часто виступав із своїми силовими програмами у населених пунктах Закарпаття.
Далі ведемо мову про А. Копинця. Семирічну школу він закінчив у Великому Раківці, середню – у Білках. Після цього працював учителем у Великораковецькій семирічці. Заочно здобув спеціальну освіту в Ужгородському педучилищі, а потім навчався в Ужгородському державному університеті. Працював вихователем дитячого будинку в с. Нижні Ворота, потім у рахівській районній газеті, згодом – кореспондентом Закарпатського обласного комітету радіомовлення. Найбільше сил і творчої енергії віддав телестудії в Ужгороді, де впродовж багатьох літ завідував редакцією літературно-мистецьких передач.
Поезії Антона Копинця друкувалися на сторінках обласних газет, альманахах «Радянське Закарпаття», «Карпати», збірнику «Весняні мелодії». Він автор поетичних збірок «Моя весна», «Василина» та «За тебе в тривозі».
Високої думки про творчість Антона Копинця був лауреат Шевченківської премії Петро Скунць. Ось що він писав: «Пам’ятаю альманах «Карпати», де нас друкували разом під рубрикою «Голоси молодих». Бережу з 1960 року його першу збірку «Моя весна» з дарчим написом і не хочу повірити в його зиму. Переглядаю заново другу збірку «Василина», названою так за вміщеною поемою. І хоч був я її редактором, кожен рядок вивіряв на поезію разом із автором, тепер натрапляю на вірш «Калина» і вже вкладаю свій зміст у рядки:
Десь мати вичікує сина...
А небо − живе, голубе!
Ще й кетяги – сльози калини
Оплакують, брате, тебе.
В Антона Михайловича були ще рядки про радянського воїна-визволителя. А для мене вони тепер – і про самого автора, хоч не довелося йому воювати із зброєю в руках, хоч накувала йому колись зозуля добрі весни.
Тих добрих весен могло стати для нього більше. Але як люди не завжди справедливі до природи, так і природа не завжди справедлива до них. Уже хвороба остаточно брала своє, а він на людях віджартовувався від неї, а на самоті намагався відігнати тривоги від себе, виношуючи в думках нову поетичну книжку «За тебе в тривозі». За тебе – це за людську землю.
Не стало Антона Михайловича серпневої днини 1980 року...
Талановита родина Копинців залишила по собі помітний спомин у мистецтві. Про талановитих братів і сестер згадують, їх творчість шанують, про славетну родину дотепер пишуть в газетах і журналах. Навіть коли вже вони присутні у спогадах і нашій пам’яті.

Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар