- Нове життя - https://nz-ir.com -

СРСР МАВ П’ЯТЬ СТРАТЕГІЧНИХ ПЛАНІВ НАПАДУ НА НІМЕЧЧИНУ, АЛЕ ЖОДНОГО – НА СВІЙ ЗАХИСТ

У одному із номерів «НЖ» у статті «Як воювали закарпатці під керівництвом генерала Свободи» я розповідав про краян, котрі пройшли фронтовими дорогами Другої світової війни у складі окремого 1 Чехословацького батальйону. Тепер хотів би доповнити розповідь, бо знайшов фрагменти спілкування та обміну думками про ті часи із закарпатцями, які боролися проти нацистських загарбників.
Зокрема, пригадую зустріч далекого літнього дня 1965-го з офіцером Чеського корпусу, уродженцем с. Приборжавське Іваном Кришеником. Тоді я, одягнений у форму радянського офіцера-авіатора, проходив центром села й помітив у товаристві кількох односільчан у цивільному чоловіка в уніформі зі знаками розрізнення невідомої мені армії. Віддав йому честь, і вже за спиною почув, що мене назвали на ім’я та попросили підійти. Не одразу зрозумів, що до чого, але повернувся. Військовий привітався, сказав, що хотів би познайомитись, я із задоволенням погодився. Присіли ми всі четверо на лавиці, він представився, але звання не сказав. Це заінтригувало. Пізніше я дізнався, що то був, за нашими уставними даними, старший офіцер, а точніше − майор. Передусім, І.Кришеник запитав, де проходжу службу, піднявши палець, − якщо не таємниця. Я назвав. Далі цікавився, як організована бойова й льотна підготовка в моїй частині та її інтенсивність, в тому числі − день-ніч.
Поволі наша розмова перейшла в приміщення буфету за пляшкою пива. На його запитання, чи знаю я і мої колеги про вклад закарпатців − бійців Чеського корпусу в Перемогу, чесно відповів, що поінформований слабо. Ми цього не вивчали ні в школі, ні у військовому училищі. Він коротко розповів. До того я попросив його записати деякі цікаві речі та відомості про бойові дії й отримав згоду (ці нотатки я зберіг). До нас приєднався мій знайомий земляк-приборжавець В. Урста та ще один невідомий мені, із села поблизу Іршави. Останній, видно, був непоганим співбесідником і знав ще одного земляка М. Сабадоша, непогано володів чеською та російською термінологією артилеристів і піхотинців. Іван Васильович дуже коротко розповів, що радянська розвідка і контррозвідка допустила у формуванні І піхотного Чеського батальйону, а далі і бригади, багато промахів у кадрових призначеннях на командні посади. На його погляд, не можна було призначати туди тих чехів та словаків, які довго протистояли радянським військам під час громадянської війни 1918-1921 р.р. Але Л. Свобода, офіцери О. Ритирж і Л. Коутн сюди не входили. Всі вони дуже позитивно характеризували місію Чехії в Москві, їхніми зусиллями були амністовані та звільнені з таборів майже всі засуджені радянським судом за перетин кордону уродженці Закарпаття. Водночас негативно відгукувалися про військових, котрі знаходилися в підпорядкованні уряду Бенеша у вигнанні (в Лондоні).
І тут я почув від колишніх солдатів історію, яка просто приголомшила мене. І. Кришеник, видно, теж не знав її, бо уважно слухав. Так-от, в одному з наступальних боїв у передмісті Києва німецький кулеметний вогонь притис до землі весь особовий склад роти. Були втрати, в тому числі важко поранило командира. Видно, боєприпасів у ворога вистачало: стріляли нищівно й не давали піднятися в атаку піхотинцям. А в тих із боєприпасами − туго. Урста розповів, що прийшло прохання передати в передову ланку хоча б одну-дві гранати. Та їх не було. Зрештою, якийсь боєць у третьому ланцюжку гранату знайшов і передав. Хтось підповз до кулемета й кинув її, але вона розірвалася за спиною нацистів. Ті одразу вирішили, що це кінець, і з піднятими руками здалися. Рота обійшла їх і попрямувала далі, а третій ланцюжок і легко поранені наблизилися впритул до ворожих кулеметників. І тут із-за спини всіх вискочив НКВДешник і впритул розстріляв полонених із криком: «Я вас научу Родину-мать любить!». Його звання неможливо було розгледіти, бо на форму натягнув фуфайку, а на поясі висіли три протипіхотні гранати. Ми всі розуміємо, що в бою милосердя нема. Або ти, або тебе… Водночас така жорстокість до знешкодженого ворога ні до чого хорошого не приведе…
І тут, по ходу бесіди, від Василя Урсти й І. Кришеника я почув мудрі філософські висловлювання. Наводжу їх, об’єднавши, російською, як прозвучали: «На войне меня учили: мужеству − в сложных и напряженных боях; надежде – в госпиталях; мудрости, когда слушаешь историю чьей-то судьбы; терпению в условиях работы в тылу врага; честности при боевых награждениях; жесткости к врагам в бою и милосердию к раненым и пленным; уважению к тем, кто был рядом и погиб, а ты остався жив, может, благодаря ему; любви ко всему живому, что досталось нам большой кровью».
Мене дуже спантеличила історія з розстрілом полонених, але я промовчав, хоча бачив, що співбесідники хотіли би знати мою позицію. Далі дізнався, що після бою прості солдати доповіли начальнику штабу про це все, й він пообіцяв розібратися, проте порадив не втручатися. Набагато пізніше, коли я сам «понюхав пороху» в Афганістані, часто задумувався про милосердя. Ми були вимушені воювати законно й не зовсім. Але порушувати загальнолюдські закони не маємо права, адже з нами чинитимуть так само.
Далі в ході розмови мене запитали, яких знаю радянських пілотів-асів і скільки вони збили ворожих літаків. Я це знав на зубок, бо навчався у двох військових авіаучилищах, і ми, курсанти, це чули в деяких випадках, так би мовити, з перших уст. Але Іван Васильович і той товариш, котрий не був нашим земляком, поцікавилися, чи знаю про такого аса-нациста чеського походження Вальтера Новотни, який за період бойових дій в СРСР збив 258 літаків, із них 250 − радянських. Далі назвали ще декілька прізвищ фахових льотчиків-німців. Я дуже розгубився-розлютився: не повірив їхнім словам, почав підвищеним тоном стверджувати, що це неправда й намагання знизити роль та заслуги льотного складу Радянського Союзу у Другій світовій, і вони, наші союзники та браття, не мають права розповсюджувати цю дезінформацію. Підійшов буфетник Гринюк, заспокоїв мене: мовляв, це не може бути в нашій історії, а по їхній − усе можливо. Рівно через 30 років у м. Нижній Новгород я купив газету «Дузль» під редакцією історика, письменника, громадського діяча, аналітика військової історії Ю. Мухіна, де ці прізвища та цифри збитих радянських літаків були надруковані. Вони не збігалися буквально ± 8-10. І це підірвало мою віру в історію війни у радянській інтерпретації. Слухайте, дорогі ветерани, читачі, − скільки років нам брехали про день нападу фашистської Німеччини на СРСР, про наші та їхні втрати, про роль ленд-лізу в перемозі, про участь англійських, американських та інших держав у розгромі нацистської Німеччини. Правда одна, а неправда вдягається в тисячі одежин. А нам необхідно знати правду, аби не повторювати помилок…
Радянське політичне та військове керівництво високо цінувало внесок чеських легіонерів. Зокрема, у квітні 1975-го на честь тридцятої річниці Перемоги всі чеські вояки, які брали участь у боях, отримали орден Вітчизняної війни II ст. І ступеня давали лише героям Радянського Союзу та деяким інвалідам війни, ніхто більше з союзників СРСР такої честі не мав.
Але коли приходить 22 червня − день нападу нацистської Німеччини на СРСР − одні відбілюють, зачищають історію нападу, інші вкотре нагадують правду. Один диктатор-монстр перехитрив іншого. Під ними слід розуміти Адольфа Гітлера та Йосипа Сталіна, який теж готувався до нападу на Німеччину, тільки на 2-4 місяці пізніше. Вже є понад сто томів про причини, хід і кінець ВВВ − це лише з боку російських істориків- аналітиків. Багато матеріалів вийшло у світ із архівів Міністерства закордонних справ Німеччини, Фінляндії, США, Великобританії. Але найбільше слід віддати належне письменнику Віктору Суворову (Резун), котрий у творах «День М», «Ледокол», «Разгром», «Запрещенная правда», «Последняя республика» тощо, спираючись на свої знання розвідника, аналітичне мислення й відкриті джерела СРСР, із науковою передбачливістю показав, що лідер радянської держави планував у липні-серпні 1941-го напасти на Німеччину і в цілому на Європу. Лозунги були такі: «на Варшаву», «на Берлін», «на Будапешт», «на Фінляндію». А російський історик Марк Солонін через 20 років довів це, вивчивши архівні матеріали воєнних та державних документів. Прочитавши їх, ви уявите собі, якою була передвоєнна політика Радянського Союзу. СРСР мав п’ять стратегічних планів нападу на Німеччину, але жодного – на захист своєї держави. Така правда. Така історія. А її треба вчити.

Володимир КУЛО,
голова комітету по роботі з вереранами– військовослужбовцями обласної ради ветеранів України, учасник бойових дій ДРА.