Версія для друку Версія для друку

«БАГАТО ПЕРЕЖИТО, АЛЕ МАЛО ПРОЖИТО»

Напевно, нині мопед не є дивиною. У Вільхівці часто на цьому транспорті можна побачити чоловіка, скроні якого сивина пофарбувала в білий колір. На вигляд йому можна дати років 65, хоча насправді у кінці цього року виповниться вже 79. Він досі доволі підтягнутий і без діла не сидить. Докладає зусиль, щоб були свої картопля, помідори, огірки тощо. Тримає також курей та кролів. За його словами, за весь день є довкола чого «накрутитися». Але він не жалкує, бо переконаний, поки є сили, то треба трудитися.
Василь Іванович Демчик належить до тих, хто змалку знає, що таке важка праця. Життя постійно «дарувало» йому різні випробування. Та він не здавався, долав перепони і рухався вперед. А ще близько 30 років тому кинув палити і перестав вживати спиртне. Й зараз зранку також трохи робить зарядку, щоб розім’ятися.
У 1960 році чоловік пішов до війська. Строкову військову службу проходив у Харкові. Там активно займався спортом. Багато уваги приділяв плаванню, з якого отримав 1 розряд, а також гімнастиці. Їздив у різні великі міста України на спортивні змагання. Часто бувало, коли інші відпочивали, чоловік лазив по турніках.
Після цього поїхав працювати в Кременчук. Там трудився на величезному заводі залізобетонних конструкцій. Через півтора року повернувся додому й одружився. Та часу на відпочинок не мав. І Василь Іванович, і його дружина Ганна Юріївна були з багатодітних сімей. Вирішили будуватися, то їздили в Казахстан на заробітки. Згодом чоловік влаштувався бригадиром у Хустському ПМК-118. Коли побудували Іршавську філію Ризького електромеханічного заводу, то залишився там працювати.
Вільхівчанин каже, що хоча все це відбувалося досить давно, а йому здається, що наче вчора. Дуже швидко й непомітно збіг час. Він полюбляє повторювати фразу: «Багато пережито, але мало прожито». Разом з дружиною, котра, на жаль, минулого року відійшла у вічність, виховали троє дітей: Надію, Василя та Івана. Перші двоє вже померли. А з найменшим, Іваном, тепер чоловік і проживає. Залюбки порається по господарству і на городі, щиро радіє трьом онукам та вісьмом правнукам.
Поділився ще одним цікавим фактом з власної біографії. У 1968 році радянські війська вторглися в Чехословаччину. Василь Іванович був учасником тих подій. 

Із Вільхівки мобілізували також Івана Киніва, котрий згодом був сільським головою, та ще одного односельця. Пройшли тиждень підготовки у 315 полку в місті Берегово. Двадцять першого серпня перетнули кордон. Базувалися в Кошицях, Брно, Чеське Будєйовіце. Мали мирно пересуватися, та коли чехи почали сутичку, закарпатцям дали команду стріляти без попередження. Чоловік був одним із регулювальників дивізії. Зізнається, вдячний Богу, що обійшовся без поранень і контузій та щасливо за якийсь час повернувся додому. А багато хто все ж залишився там і надалі.
Василь Іванович надивився багато чого за свій вік, боровся з труднощами. Та він не розгубив любові до життя, праці, дітей. Поблизу нього дітлахи часто гасають на велосипедах. Коли чоловік виїжджає на своєму мопеді «Дельта», то хлопці з ним по-водійському вітаються. А потім з усіх сил намагаються наздогнати, а то й випередити. Хто спостерігає за цією картиною, не може натішитися таким позитивним і своєрідним спілкуванням поколінь. Чого гріха таїти, вільхівчанин іноді спеціально дозволяє себе випередити, щоб дітлахи почувалися лідерами. Цікава все-таки у нього філософія життя…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ

Прокоментуй!

Ваш коментар