Версія для друку Версія для друку

У сузір’ї планет на орбіті життя

Знаковою зіркою останніх десятиліть ХХ століття і перших – ХХІ-го на мистецькому обрії Срібної Землі світить ім'я Юрія Глеби – нашого земляка із Довгого.
14 липня йому виповнилося ювілейних 60 років, з чим редакція «Нового життя» сподобилася привітати розлогим інтерв'ю, яке, попри всю широту газетних гранок, не змогло вмістити багатство його надбань у далеко непростому життєвому руслі.
До всіх чисельних побажань від колег і друзів ми хочемо додати тільки, щоб красно вишите нитками таланту і характеру мереживо долі не втрачало яскравості кольорів у «Верховинсьому Шляху» у безкінечності Всесвіту талановитих земляків. 

− Юрію Федоровичу, який мав бути благодатний ґрунт, аби зерно Вашої душі так рясно проросло на ниві нашої культури? Простіше кажучи, що передувало вибору Вашого життєвого шляху, аби Ви пішли саме цим професійним шляхом?

−Перш за все це пов’язано з сім’єю. Сім’я наша багатодітна, походить з робітників. Батько працював на Довжанському лісозаводі, згодом Кушницький, Довжанський лісокомбінат. Мама − в колгоспі. У сім’ї нас семеро дітей. Дякувати батькам і Богу, усі виросли і всі здобули вищу освіту. Розлетілися у світ кожен за обраною професією. Але у сім’ї був один спільний корінь: усі любили пісню, народну творчість, музику і не випадково в подальшому так розподілилося, що частина із сімох дітей обрали професії по лінії культури, частина пішла по лінії медицини.

Мені як наймолодшому, сьомому, довелося рости в оточенні таких справ, коли старші брати і сестри займалися в дитячому духовому оркестрі на лісозаводі – брат Дмитро і брат Федір: той − на кларнеті, той − на трубі. Старші сестри були учасницями гуртків художньої самодіяльності, який на той час і при сільському клубі був, і в школі. Удома репетирували свої ролі, хтось п’єси, хтось музикував. Ну це все переймало і мене. Як у губку, всоталося у свідомість. Пішовши до школи я брав участь у всіх можливих культурницьких акціях. Тоді взагалі діти вели активний спосіб життя як у спортивному напрямку, так у культурно-просвітницькому, туристичному. Ми були зайняті.

−З того часу хтось у пам’яті з наставників залишився.

− Так, безперечно, це моя перша вчителька. Дякувати Богу, вона ще жива – Магдалина Іванівна Бобіта. Я пам’ятаю і пам’ятатиму її вічно. Ще і зараз зустрічаємося на вулицях Іршави з Юлією Іванівною Бровді.   Вона тоді у нас активно вела гурткову роботу. На жаль, нема покійної Ганни Михайлівни Лендєл. Але це були ті особистості, які привили мені в дитинстві любов до мистецтва. Юлія Іванівна Бровді – це викладач російської мови та літератури. А Ганна Михайлівна Лендєл – викладала українську мову та літературу, тобто це гуманітарна сфера. Навколо них крутилися усі творчі процеси і позашкільна робота з учнями.

−А коли закінчили школу, як життя складалося? Як увійшли в культосвітнє середовище?

−Потрібно ще сказати, що Довге було дуже насиченим у цьому відношенні. Там було полікультурне середовище. Там розвивалися майже усі напрямки мистецтва і духовної сфери. Хоровий, хореографічний, театральний жанри, інструментальний жанр, усе це було в селі. Кожна дитина, якщо мала бажання, могла собі у цьому напрямку знайти заняття. Хто проявляв талант, його заохочували, стимулювали брати у цьому участь. Тому я був учасником жовтенятського хору, піонерського хору, комсомольського хору, десь був солістом. У нас діяв філіал Іршавської дитячої школи мистецтв. Діти, які там навчалися, були і музикантами. Туди ходила і моя сестра Надія, яка зараз проживає і трудиться в Івано-Франківську на музичній стезі. Оточення і середовище сприяло цьому.

−Де і яку освіту здобували після школи?

−Звісно, після школи я вже був визначений. У напрямку фізико-математичному чи технічному себе не бачив. А що стосується гуманітарної сфери, то так. І, безперечно, всі ми тоді мріяли у цьому напрямку здобувати професію. Я пробував себе на актора і поступав на актора самостійно, але тоді поступити в Київський театральний інститут ім.. Карпенка-Карого було надзвичайно важко. Був артистичний бум. І мені сказали, що треба ще позайматися. Усе у вас добре, але треба походити рік на консультації. І цілком можливо, що ви наступного року станете студентом нашого вишу. Але треба віддати належне, що тоді окремі такі виші, розуміючи величезний наплив, створювали альтернативну можливість: у них раніше проходили відбіркові екзамени і конкурси, ніж у інших вишах. І людина яка не проходила, мала можливість піти в інший виш. Тоді у м. Рівне відкрився філіал Інституту культури імені Корнійчука і там був новий факультет, який готував організаторів-методистів культосвітньої роботи. Цей факультет був створений спеціально для того, щоб готувати кадри для сфери культури. Того року був фантастичний конкурс: 21 чоловік − на одне місце. Мені вдалося потрапити, хоч поступали досить серйозні випускники, деякі з них закінчили культосвітнє училище, мали за собою певну базу знань. І почалися серйозні і напружені перші 2-3 роки навчання, щоб відчути себе між колегами повноцінним однокурсником, партнером і спеціалістом.

−Цікавий аспект. А співвідношення сільських і міських студентів яке було?

−Вихідців із сільської місцевості було більше. Приблизно 60 на 40. Але були мешканці із самого міста Рівне. Інші − з інших регіонів. Відразу закладався аспект, щоб готувати кадри для всього західного регіону Україну. Можливо, і це зіграло роль, що я потрапив, тому що із Закарпаття на цьому курсі більше ніхто не навчався. Вважаю що це був виважений підхід. І досить грамотний та перспективний метод формування кадрів, розподілу кадрів в майбутньому і їхній набір. На курсі в цілому там були й інші професії, музиканти, хоровики, хореографії були із Закарпаття. Але саме на цьому – організатор-методист культосвітньої роботи я був один. Навчалися студенти і з інших областей – Тернопільщини, Житомирщини, з Івано-Франківщини, Львівщини. Отже, була певна пропорція регіонального представництва. Що стосується гендерної політики, то переважна більшість було дівчат. Це звично у сфері культури. І на це теж звертали увагу, що, можливо, потрібно більше чоловіків.

−Організація культури на рівні посад, які Ви обіймали впродовж десятків років. Начальник відділу культури райдержадміністрації, облдержадміністрації, тепер − як керівник драматичного театру. Це вже слід вести мову про втілення державної політики.

−Безперечно, коли ти виходиш на керівний рівень, наприклад, району, то так чи інакше втілюєш і державну політику. Це вже тепер можу судити так. Оскільки мав можливість попрацювати і начальником відділу культури в районі протягом багатьох років, потім на рівні області. То однозначно на цих посадах ти втілюєш і державну політику у сфері культури. Тут дуже важливо від самого початку, якщо ти зумієш зорієнтуватися за певний короткий час, починати формувати систему діяльності у сфері, якою ти займаєшся. Наприклад, я можу сказати і це підтвердять і багато колег та іршавчан, що попри всі ситуації, які відбувалися в державі. А довелося пережити за 20 років і відхід від комуністичної ідеології, і формування української державницької, культурницької політики. Зміна і переосмислення художньої самодіяльності в цілому. Треба було напрацьовувати системні заходи, які могли зберегти в першу чергу набуте. Хоче це хтось сприймати чи не хоче, але дуже було багато позитивного. І профспілкові організації, і партійні організації на місцях приділяли відпочинку, культурному розвитку, на підприємствах велике змістовне значення. Тому було велике різноманіття колективів.

Іршавщина могла похвалитися цифрами – 33 хорові колективи, 9 ансамблів пісні і танцю. З них 7 − із званням народний. Я вже не говорю про гуртки художньої самодіяльності, вокально-інструментальні ансамблі. Коли почалася вся ця ломка, потрібно було напрацьовувати певну систему. Що я відношу до цієї системи? Перше – ми до останнього тримали такі речі, набутки. Я розглядав нашу роботу у тісній співпраці із районним відділом освіти, районним комітетом з питань фізичної культури і спорту. Це суміжні речі, які не можуть благодатно розвиватися, якщо вони не будуть об’єднані і діяти в одному напрямку. Ми до кінця проводили щорічно творчі звіти шкільних колективів художньої самодіяльності. Це нелегка робота, але ми йшли на це. Бо звіт, огляд − стимулює людей до самовдосконалення, показати що-небудь на сцені, якнайкраще. Такі заходи проводилися кущові. Потім робили масштабні мистецькі акції, присвячені до Міжнародного дня захисту дітей. Сюди з’їжджалися дітки з усього району, виступали на районній сцені, показували найкращі свої здобутки. Готувалася ціла культурницька програма. Друге – безпосередньо у нашій сфері, культурній. Ми щорічно проводили звіти клубних установ, клубно-бібліотечних рад в кожному населеному пункті. І знову потім робили районний творчий звітний концерт. У цьому концерті ми не задіювали школи мистецтв, колективи їх, а наступного року обов’язково робили звіт шкільних колективів, шкіл мистецтв. Таким чином, ці конкурси тривали. Це давало нам можливість бачити талановитих й обдарованих дітей. Де вони є – у сфері освіти, у сфері культури. Потім якщо ці діти себе проявляли, то ми їм допомагали. Я докладав великих зусиль, щоб наші могли мати в культури свою професію – чи то бібліотекар, чи то хореограф. Я намагався робити, щоб ці діти вступали і допомагав їм працевлаштуватися. Оце була така зміна поколінь. Потім розпочався розвиток фестивального руху, відзначення ювілейних дат земляків, тобто ми повернулися більш глибше до краєзнавства, щоб підняти ті речі, якими, можливо, за комуністичних часів нехтували. Саме так ми ще при життю вшанували майстра народної творчості СРСР, гончара Михайла Івановича Галаса. Ми зробили його садибу-музей. Далі з’явилася кімната-музей Юрія Мейгеша. Потім максимально допомогли і сприяли Маргариті Федорівні Фегер із музеєм партизанської слави у Чорному Потоці. Відповідно так зародилося організація і проведення фестивалю «Гамора». Але це були ті початки, які потім системно перейшли у цю краєзнавчу роботу. Я це говорив по Іршавському району. Можу навести багато прикладів по області. На обласному рівні були сформовані дві програми – програма підтримки культури і мистецтв в Закарпатській області, програма охорони і збереження культурної спадщини. І на ці програми мені вдалося вибивати фінансування в депутатів. Це дуже не просто. Але завдяки дії цих програм вдалося організувати і систематизувати прекрасний фестивальний рух у Закарпатті. Тепер ми з гордістю говоримо, що у нас триста і більше фестивалів в області різного напрямку і ґатунку. Вони були систематизовані. І кожен район мав свій фестиваль.

Відзначався з нашою допомогою, допомогою обласного центру народної творчості. Ми з нашою програмою допомагаємо вам фінансово, розмістити сцену продуктивно, освітлення, звук і так далі, і так далі. Найбільш витратні речі область брала на себе. Але вони мали дати своєрідну презентацію свого району. Так з’явилися з моєї ініціативи та з ініціативи управління культури фестиваль коломийки у Волівці, фестиваль мінеральних вод у Сваляві, фестиваль у Хусті «Нарцисове поле» та «Веселка над Тисою». Не хочу говорити зараз про професійні фестивалі. Так само появився фестиваль органної музики при філармонії, фестиваль духовної музики, який проводить хор «Кантус», «Музичне сузір’я Закарпаття» у філармонії і багато інших. Це один напрямок підтримки. Ми систематизували й розгорнули підтримку творчих спілок. А в області їх декілька: Національна спілка художників України, Спілка професійних художників, спілка «Тет», спілка майстрів народної творчості, архітекторів, фотохудожників і так далі.

Ми з цієї програми розробили схему, коли кожен мав право свою частку з фінансування для проведення якихось своїх виставок для вшанування ювілярів, якщо є серед них такі, і зрозуміло, якщо вони проявляли творчу активність виставками. Кожна спілка мала фінансування, завдяки якому вона могла виїхати на пленер.

Візьмемо до уваги по цій програмі мистецьку освіту. 64 школи мистецтв у Закарпатті. Це третє місце по Україні серед сільських ДШМ. Найбільше у нас розвинена сільська мережа. По ній ми займали третє місце. Знову ж таки ми надавали допомогу школам у забезпеченні музичними інструментами. Це добре відчула й Іршавщина. Були сформовані дитячі фестивалі по жанрах, щоб ми могли відслідковувати кращих діток. Все це з нагородами, усе це з відзначенням. Суттєву підтримку отримала школа обдарованих дітей на базі Чинадієва. Називається «Гармонія». Єдина, унікальна в Україні. була започаткована моїми попередниками, але вже дуже важко себе почувала. Із цієї програми добавляли їй асигнування з тим, щоб вона стала матеріально міцнішою, щоб систематизувалася робота. І, слава Богу, все в порядку зараз. Тепер це табір, де оздоровлюються і діти працівників зі сфери культури. Всі обласні конкурси фінансувалися з цієї програми. З неї ми ще мали можливість допомогти й колективам, придбати форму, пошити костюми, купити взуття. З цієї програми ми одягли Закарпатський народний хор, пошили одяг хору «Кантус», придбали їм деякі інструменти. З цієї програми допомагали й колективам по районах, в тому числі колективи й з Іршавського району отримали такі речі. Це був ресурс для цього. На превеликий жаль, можу сказати, що теперішнє керівництво департаменту культури від цих речей відмовилося.

−Хочу зазначити, що знаючи цю систему дещо зсередини, як позитив, відзначу приймається багато програм, але якщо вони не мають під собою фінансування, то фактично воно для галочки.

−Це лише одна програма. А програма збереження культурної спадщини? Хочу сказати, що саме завдяки їй нам вдалося зробити серйозні ремонтні роботи в Ужгородському замку. Я не говорю про роботи, які були направлені на ліквідацію аварійності вежі. Там було багато інших напрямків, де треба було робити ремонти. Можна було з цієї програми взяти кошти, бо це пам’ятка національного значення. Ми встановили відеоспостереження. Сьогодні це ніби звична річ, але тоді – 11-15 років тому це була дороговартісне задоволення. Але і музей архітектури і побуту був по периметру весь освічений, забезпечений зовнішнім спостереженням, мав можливість зберігати експонати. Ми через цю програму врятували руйнацію Шелестівської церкви. Унікальні пам’ятки у скансені, інші хатинки перекрилися і майже всі за мій період відреставровані, відремонтовані. З тієї програми у Мукачівському замку проведено ремонти у тих приміщеннях, де виставкові зали. Коли туди мали привезти з Будапешта виставку Мункачі до приїзду президента. Такі роботи, як Мункачі, хоч куди не везлися, там потрібне кондиціонування повітря, мікроклімат, підсвітка, відеоспостереження, охорона і так далі. Це робилося не на рік, працює і нині. Його можна вдосконалювати. До речі, мені ще вдалося у 2015 році виготовити документацію і профінансувати на ремонт нашої Ліктянської церкви. Не знаю, чому й до цього часу це питання не рушають з місця і не роблять це. З роками ці роботи будуть дорожче коштувати. І ніхто нам не пробачить, що пам’ятки національної архітектури, до речі, якраз розвиток русинського напрямку ніхто не хоче берегти. Зараз, коли президент оголосив наступний рік роком 100 пам’яток культури,  то вони мають бути відремонтовані. Так само Бог велів, щоб ми стукали у двері і просили. Напевно, там нині треба близько 5-6 мільйонів, щоб це зробити. Але є можливість, документація є. З цієї ж програми ми відремонтували дерев’яну церкву у Сокирниці. За час мого перебування на посаді дві пам’ятки архітектури внесені у список ЮНЕСКО. Деревяна церква у селі Ужок на Великоберезнянщині і  церква у Ясіня на Рахівщині. Є одиниці пам’яток архітектури, які входять до списку ЮНЕСКО. У Києві, Львові, в Закарпатській області. Всі ці речі фінансувалися із згаданої програми і багато іншого. Це були ті інструменти, які давали можливість це виконувати. Тому вважаю, що керівник, будучи на тій чи іншій посаді, сформує собі систему заходів, вони обов’язково дадуть результат.

−Проте був період, коли заклади культури огульно скорочували. І зараз не краща ситуація. Як це вам тоді вдалося пройти між Сцилою і Харибдою. І не скоротити, і утримати кадри, професійні кадри, молоді кадри, котрі потребували коштів для забезпечення сім’ї. Чимало сфер, зокрема й культури, не обійшлися без втрат. Хтось виїхав за кордон, але певний кістяк був збережений. Я роблю висновки суто по нашому району.

−Якщо говорити про нематеріальну культурну спадщину, про колективи народної художньої самодіяльності, надзвичайно багато втратили. І цей процес був незворотній. Оскільки перестали функціонувати підприємства, були трансформовані колгоспи і радгоспи в інші аграрні структури, які вже були не зацікавлені зберігати такі колективи. А саме від них йшла підтримка цих колективів. Кожному колективу треба пошити форму, утримувати музиканта, керівника, дати можливість колективу виступати, поїхати тощо. у результаті те, чим ми пишалися, різко скоротилося. Тоді єдиною ниточкою, за яку можна було вчепитися, треба було трансформувати колективи, які були більш малочисленні. На основі трансформації заслуженого відомого хору «Верховина» при будинку культури виник ансамбль «Іршава».  Як він виник? З моєї ініціативи. Зібрав керівників навчальних закладів, музикантів і сказав: «Шановні, або все розлетиться, або ми почнемо щось ловити, стягувати до однієї купи і триматися і показувати, що ми живі. У перші роки незалежності пам’ятаєте, яка була величезна криза. Нікому нічого не треба було. Усе розпадалося. У Приборжавському із двох ансамблів пісні і танцю виник при школі ансамбль «Сколомийочка», а там просто фольклорний колектив. З двох ансамблів пісні і танцю, де було задіяно близько 100 чоловік в обидвох, довелося дійти до рівня 20, але зберегти. Залишилися ентузіасти, освітяни, працівники культури. Це люди, які від душі хотіли це робити. «Ільничаночка» виникла на базі «Шахтаря». У Великому Раківці, на жаль, дорослого колективу не знайшлося місця у житті. Але пройшла трансформація у малі форми.

Якщо говорити про клубні заклади, то тут довелося хапатися за іншу волосинку. Була дозволена передача в оренду приміщень. Держава не мала коштів, стимулювала таким чином, щоб працівники вводили там деякі платні послуги і утримували ці заклади за свій рахунок. По області багато районів вхопилися за повномасштабну передачу клубів в оренду. Так зробили на Виноградівщині, на Хустщині, майже повністю − на Тячівщині. Постраждали, бо це призвело до великого скорочення. Ми тоді порадилися з культпрацівниками і зупинилися на частковій оренді. Якщо повна оренда, то там скорочувалися ставки, забиралися посади клубних працівників. От заробляйте собі. Якщо часткова оренда. Ми зберігаємо ставку і даємо людині зарплату. І так впливаємо на розподіл кадрів, бо там у клубах почали появлятися бізнесмени, які клали апаратуру, музику, грали танці, а до художньої самодіяльності їм зась. Вони ремонтували приміщення і заробляли гроші. Чому? Район віддав від себе управління кадрами. Добре, якщо цю справу взяв працівник культури, а якщо стороння людина, то йому до танцювальних, хореографічних колективів чи вокальних ансамблів ніякого інтересу нема. Він не вміє це робити, не хоче і не буде, бо йому не вигідно. От на Іршавщині ми пішли шляхом часткової оренди. І ми не лише зберегли в кожному селі заклад культури, ми ще й відкривали. Тоді почали пустувати приміщення у споживчих товариствах. Будинок культури у селі Брід, який був трансформований у клуб, ми відкупили, взяли спочатку в оренду безкоштовно у споживчому товаристві. Аналогічно було зроблено у Греблі, Горбку, Кобалевиці, тобто близько семи закладів культури. А в Нижньому Болотному знайшли порозуміння з орендарем побудували і відкрили новий клуб. Я цим пишаюся і це підтвердять усі культпрацівники, що ми зберегли мережу сільських клубів. Багато хто каже, що для чого, а що вони роблять? Це можна говорити, коли вони є, а от коли їх не стало, то казали, що добре було дітям, бо могли піти туди чи туди, а тепер пішов на третє село, так переживаю.

−Ви згадали були за «Іршаву», «Іршавську родину». Ви тут виступаєте не як організатор колективу, хоча розумію, що без Вас не обійшлося. На перший план Ви виступаєте як творча особистість, як і будь-хто, хто бере участь.

−Тут проявилося родинне, генетичне, воно було закладене у шкільні та юні роки. Тому я ж не міг бути просто функціонером, не бути задіяним десь у чомусь. Було таке внутрішнє бажання. І от коли створювався ансамбль «Іршава», то я казав, я в першу чергу на що буду здатний, де буде мене бачити керівник, але я як керівник іду в першу чергу, а всі інші за мною.

Не випадково там директор Іршавської дитячої школи мистецтв, директор Сілецької дитячої школи мистецтв, керівники і викладачі інших мистецьких закладів, клубних установ, із освітянських закладів. Я врісся в це, відчув смак і насолоду. І де би не працював, не пориваю контакти з колективом, бо це вчить мене відчути, чим у той чи інший період буття нашої держави живе колектив, звичайний аматорський колектив, з якими труднощами і проблемами він стикається. Проблеми завжди були одні. Відсутність коштів для того, щоб поїхати на фестиваль, відсутність коштів, щоб поновити костюми, відсутність коштів, щоб поїхати десь і показати себе, мати власний транспорт і так далі. Саме це. Ці фактори були стримуючими.

−Ми говорили вже за фестивальну політику у сфері культури, але то більше стосувалося обласного масштабу. Хотів би повернути русло нашої розмови. Я вважаю, це може бути суб’єктивна така думка, багато що із фестивального руху ми втратили. Дещо безповоротно, дещо, можливо, трансформується у якийсь інший формат, але, на жаль, багато чого втратили, що варто б відродити чи підтримати. Фестиваль Машкіна, який був започаткований, який мав рівень, географію. До нас приїжджали із сходу, півдня, півночі України митці, які відкривали для себе Закарпаття, безпосередньо Іршавщину. Це спонукало і до розвитку туризму.

−Це питання мене болить, тому що наш район був першим, який почав відроджувати новорічно-різдвяні традиції. Тобто перший фестиваль колядницький пройшов в області у нас. Це було в кінотеатрі. Це було диво. Це ще не була незалежна Україна, а Союз, але вже йшла перебудова. Вдалося до того часу відкрити кілька церков у Білках, в Ільниці, в Імстичові. І я якраз за відкриття білківської греко-католицької церкви за роздачу експонатів із музею і дозвіл входити туди парафіянам отримав догану по партійній лінії на бюро райкому партії. Всі документи дозволяючі були, резолюції поставили на рішення і на ваш розгляд, пам’ятаю, Галина Лисичко, було саме рішення, вперед, я зібрав двадцятку одну, двадцятку другу, зробив збори, кожен казав, це наше, ніхто не претендував на чуже. Прийшли, забрали, відвезли. Ніхто не хотів бути до того причетним, були на сторожі. Я не встиг від’їхати звідти, як у Білках вперше вдарили дзвони за багато років. Люди бігли, кидали усе на городах і бігли туди. Це була неймовірна ситуація. Видно, ті дзвони дійшли відразу і до КГБ нашого районного, а його керівник був членом бюро райкому партії. Наступного дня терміново скликали бюро і мені приписували перебільшення своїх повноважень. Я сказав, що нічого не перебільшив, я лише виконав директивні документи Києва та області і вашу резолюцію. Резолюція і Грицака на Лисичканю, резолюція Лисичкані до мене. Є якісь проблеми, хтось жаліється на то, що пропали експонати, украли, понищили. Ні. У чому справа? Тоді стояло питання про виключення із партії і звільнення із займаної посади. Але там знайшлися розумні люди. Василь Іванович Гольча казав: «Чекайте, чекайте, не бачите, що робиться у світі? Сьогодні-завтра Горбачов має зустрітися із Папом Римським. Не розумієте, куди йде ситуація? Відкрив, відкрив. То вже й так там стояло мертвим вантажем, ніхто уваги не звертав, не опалюється, розвалюється приміщення. Так, він не мав так діяти. Догану.» Його підтримав Гаврилик і так далі. І потім це потихеньку спустили на гальмах

Новорічно-різдвяні традиції – це перше. Друге – фестиваль духовної пісні. Почали трансформуватися колективи із багаточисельних хорових колективів, які існували при колгоспах. Люди почали ходити до церкви. І там почалися створювати колективи. І наші музиканти ставали керівниками цих колективів. Виникла реальна ситуація зібрати їх, показати, подивитися, як же це йде. Один в одного повчитися. Новий процес. Можна відхреститися, а можна взяти участь. Ось такі колективи ми почали збирати і проводити фестиваль хорової музики.

Перший був фестиваль Машкіна. Тут треба віддати належне Василю Степановичу Жабурцю і Петру Михайловичу Раківу, Василю Васильовичу Кобалю, які тоді очолювали обласні структури, прийшли і почали казати, що в інших районах є те, інше, а в Іршаві нема, давайте щось робити. І я запропонував фестиваль Машкіна. Добре, давайте, організовуйте, робіть. Тим більше, що Машкін робив із малими формами. Ми обговорили концепцію, положення, вперед. І так поступово, буквально за 3 роки фестиваль виріс у всеукраїнський. Чому? Він був розрахований на малі форми, аматорські колективи. І фестиваль взяв на себе район таку можливість, − не збирали кошти у фонд фестивалю, ми знаходили співпрацю з бізнесменами, завдяки Степану Степановичу Бобику,  який у цьому плані докладав зусиль. Поселяли ми учасників фестивалю безкоштовно, харчували їх безкоштовно, але що це потім за собою тягнуло? 17-18 областей України потім було в Іршаві. Що таке Іршава у масштабах України? Маленький районний центр. Вони рознесли цю всю інформацію, що є така Іршава, по всіх своїх домівках. І завжди, якщо у нас побував із того чи іншого регіону колектив, вони намагалися прийти до нас іще й на наступний рік. а ще з собою привезти й інші колективи. Це ось таким чином розросталося. Якщо взяти статистику.

Нерідко казали, що сякий-такий, самовбивця, а ми йому співаємо хвалу. У кожної людини є своя доля. У творчих людей зачасту вона нелегка і трагічна. Не нам судити. Але віддати належне людині, яка своєю працею прославила край, територію і людей, ну треба. Бо інакше це непрофесіоналізм. Я себе таким не вважаю. Тому це було розвинено. Ці три дні. Цей фестиваль ми проводили у жовтні. Чому? І День міста, і перша неділя жовтня – День вчителя. І до нас з’їжджається така купа творчих людей із усієї України. Близько сорок концертів за ці дні проходило. Колективи розходилися по школах. Звідти всі вони привозили квіти, дарунки. І ми ці всі квіти з району клали до підніжжя пам’ятника Машкіну. Чи це не гідна слава і шана митцю? Такий концерт, як ми показували нашим вчителям, як подяку їм за роботу, не бачили навіть вчителі у Києві. Ми тоді давали можливість виступити усім із-за меж області. Коли в залі сиділи вчителі, то вже змагання проходили. О, це наші, бо вони виступали у нас. Не мало значення, хто і звідки. Зате потім появилися і можливості творчого звіту Іршавського району у Старокиївському районі Києва, де район виступав на сцені Національної опери. Про це багато хто забув, але ті, хто там був, пам’ятають, бо вони там були вперше і востаннє.

Пам’ятаєте акцію «Звіт одного села»? Був же звіт мистецтва одного села у столиці, куди їздило Приборжавське зі всім своїм різноманіттям напрямків, можливостей тощо. це була унікальна річ. Кияни у захопленні приходили і дивилися. Невже може бути, щоб в одному селі такий потужний мистецький осередок? І різьба по дереву, і лозоплетіння, і танцювальні дитячі колективи, і вишивка, і ткацтво, і поезія. З величезним успіхом пройшла акція. Як я як керівник міг це упустити? І потім в Іршаві проходила акція «Мистецтво одного села». І всі села побували на сцені в Іршаві. Хтось із сільських голів говорив, що то собі Глеба придумав, бо він хоче піаритися. Та я не себе піарю, а ви показуєте село своє. І скільки іршавчан приходили, дивилися і казали, що вони ніколи не думали, що в тому селі таке може бути. І село не схоже на село. І вимова, і характер пісні, і мелодика, і одяг, і страви. Чи це разом не є рідкісна і величезна річ? От що означає фестивальний рух. Фестиваль на честь Івана Поповича. Це була моя ідея. Її підтримав Степан Степанович. Тоді ми наближалися до ювілейної дати нашого народного артиста. Всі ми любимо говорити, що Іван Дмитрович − це наш земляк, з Іршави. А що ми йому взамін. Він усюди каже, що я з села Осій Іршавського району. Він про це заявляє всюди – чи в Канаді, чи в США, чи в Києві. Давайте організуємо фестиваль на його честь. Підтримали, зробили. Він спочатку бурчав на нас, що ми собі щось напридумували,  а він мусить тепер. Нічого ми від нього не просили. Але лауреати першого фестивалю Івана Поповича стали в подальшому хорошими митцями, співаками, культурницькими діячами. Там не було кумівство, сватовство і так далі. Заслужив – отримай. Потім я пішов в Ужгород і фестиваль пішов за мною в Ужгород.  І там ще я як керівник допомагав Івану Дмитровичу це організовувати, лобіював. А на певному етапі це зійшлося і втрутилася політика і фінанси, і фестиваль зараз уже 2 роки проходить на Рахівщині. Бажаю їм успіху і всього найкращого. Але шкода, що не в нас. Іван Попович не перестав бути осійчанином.

Ще можна багато речей згадати. Я дуже провокував окремі наші села, щоб думали, організовували, а ми підтримаємо. Сьогодні вже будь-яке село може провести фестиваль косарів. Це вже стає минувшиною. І він буде живий та реальний. Ми собі придумуємо «Довжанська фіра». Що значить довжанська фіра? Не хочу організаторам ні в чому дорікати. Фіра лише в Довгому була? Чим ця фіра була інакшою, ніж у Броньці, Кушниці чи Приборжавському? Нічим. Важлива самобутність і прив’язка. У Приборжавському я би зробив фестиваль квасолі. Чому ? ми були з тим же колективом «Іршавська родина» У Німеччині були на фестивалі картоплі. Аналогічний фестиваль на Ужгородщині «Червона паприка». Фестиваль голубців у Берегові, ухи, бограчів. Але зв'язок з туризмом. Будь-що робіть, лиш приваблюйте туриста, затягніть кошти у село, дайте можливість підприємцям заробити. А підприємці допоможуть вам. Співають дитячі колективи, працює мале підприємництво, садочки показують себе, школа показує себе, клуб себе показує, інші аматорські формування. Я своїм опонентам, які колись критикували, задав би питання: «Ну це все ви ліквідували, а що взамін зробили?». Глеба не добре робив, закрили той фестиваль, інший. Натомість відкрили чотири? Ні, нема. Трансформували «Гамору» в ковальське мистецтво. Не заперечую. Але розпочинав то його я із Ярославом Васильовичем Пальком як фольклорний фестиваль.

−Ви згадали тих керівників, котрі вам допомагали в області, десь побіжно згадали тих, із ким брали участь в ансамблі «Іршава», а от керівників та працівників суто у сфері культури, з ким працювали, хто підставляв плече, на кого можна було покластися, хто проявив себе фахово?

−У нашій сфері один у полі не воїн. І тут диктаторська форма керівництва не проходить. У культурі не потрібно керувати. У культурі треба підтримати творчу ініціативу людей, порадитися з ними і тоді вже починати впроваджувати у життя і тоді люди обов’язково за тобою підуть. Безперечно, я починав працювати в культурі на зламі епох. За моєї каденції востаннє везли творчий звіт у Хуст, було змагання між районами. Коли 33 автобуси з Іршави виїжджали, щоб повезти туди творчий звіт. Це коштувало мені немалих зусиль, щоб переконати туди їхати, Івана Юрійовича Грицака було легше, бо він як би у цій сфері крутився і це розумів, а от з Іваном Івановичем Галасом було дуже важко. І дуже часто усе перегравалося, обмежувалося, в результаті із 40 автобусів поїхало 33. але ми повезли туди творчий звіт. Ми були перші, коли на сцені офіційно виконалася «Ой у лузі червона калина». Хустяни, які нібито набагато патріотичніше налаштовані за Іршаву, були у захопленні і питали, як вам дозволили це робити. А от дозволили. Був злам епохи. І його треба було відчути. І, до речі, треба віддати належне Надії Іванівні Мельник-Гудь, яка казала, Юрію Федоровичу, співаймо, не повбивають нас. Я погодився, довго ховав цю пісню в офіційному репертуарі. Вона з’явилася в останній момент. Але вона була. Хуст уже так і не встиг до нас приїхати. Мали бути 1991 році у вересні з концертом, але тоді сталося в державі ГКЧП. Хуст так і не показав своє мистецтво в Іршаві, залишилися боржниками. Але вони казали, що їм треба було серйозно подумати, що повезти в Іршаву, щоб виглядати достойними.  А тоді там працювало училище культури, яке залишило прекрасну базу музикантів, виконавців, колективів, кадри. Потенціал Хуст мав завжди більш значний. Це треба визнати. Бо наші працівники – вихованці цього закладу, де я рік теж працював, мав нагоду навчати діток.

Були керівники народних колективів −  заслужений працівник культури України Юрій Васильович Ломага, нині покійний Карло Іванович Голіба, нині покійний Михайло Михайлович Копинець, Олександр Крученик. Керівники колективів з Приборжавського, з Білок Ірина Олександрівна Паньканинець. Можливо, усіх не згадаю. Серед директорів шкіл – Олександр Михайлович  Рацин, Іван Іванович Кула, родина Голібів. На їхню пораду, підтримку, розуміння мав можливість опиратися на рівні району.

Аналогічно коли я прийшов і познайомився із кадрами області. Звертався до досвідчених. Це родина Сокачів. Петро Петрович Сокач, який, до речі, з Іршавщини з Білок. Василь Васильович Кобаль – наш земляк з Дунковиці. Михайло Миколайович Митровка. У літературі – з Васлем Петровичем Густі. З художників – Свалявчик, Кузьма, Шолтес. Керівники в районах – «Лісорубу», Ясіня.

−На початку Вашої кар’єри ви були під партійною опікою. Потім життя помінялося, Україна стала багатопартійною. Політична кон’юнктура не могла не торкатися Вас і тієї сфери, в якій доводилося працювати. Як вдавалося уникати десь прямого тиску, завуальованого, не давати використовувати повністю людей, якими керували?

−Тема досить цікава, можна багато позгадувати. Не буває справи, щоб вона була чисто світлою. Як у монети дві сторони, так і в кожній справі. Можна або так показати, або так показати. Казали, ну та що за фестиваль Машкіна, восхваляли сякого-такого?! Ну та що за фестиваль, зібралися, понапивалися, розійшлися і т.д., ще там ходили за угли. Можна так дивитися на ці речі. А можна з іншої сторони. Люди показалися, люди зійшлися, люди спілкувалися, поспівали, подивилися, обмінялися враженнями, побачилися, хто давно не бачив. У політиці це ще більш кардинально. Я скажу відверто: завжди ставив питання так, що культура є аполітичною сферою. Її можна в той чи інший спосіб до себе присмикнути. Брали артистів, використовували на пропагандистських концертах, платили їм гроші. Але працівники культури не ходили вигукувати якісь лозунги, програми, вони ходили співати. Виходили і дарували людям мистецтво. Якщо б нам свого часу не допомагав депутат ВР Віктор Володимирович Медведчук тоді, фестивалі Машкіна набули би такого апогею і розвитку? А фінансував сцену, освітлення, ті ж салюти народний депутат. Інакше би не було акценту на фестивалі. Інакше би ці учасники зробили галаконцерт у будинку культури, куди би грубо кажучи зайшло 120 чоловік. А на сцені 80 протягом цілого гала-концерту. А так, я пам’ятаю, і це підтвердить будь-хто, з’їжджався весь район й з інших на гала-концерт Машкіна. Це була знакова подія, і це набирало обертів. Довелося якимось чином співпрацювати з політикою? Довелося. Але це на користь культури? На користь. На користь людям? На користь. І таких випадків по життю досить багато. Мінялися партії, мінялися політики, мінялися народні депутати, але завжди хтось із них у той чи інший момент звертався до сфери культури як за необхідним атрибутом життя людей. Чи побувала би у стількох країнах та ж «Іршавська родина», якби я свого часу не був членом цієї партійної організації? Думаю, що ні. І перша відеокамера у колективі. І перша допомога  транспортом. І так далі. Були надані народним депутатом на той час. Тому і зараз, коли хтось хоче мене дорікнути членством в СДПУО, скажіть мені, що я зробив поганого? Я не кажу вже про той період, коли Віктор Володимирович став главою Адміністрації Президента. Я відмежовуюся від того періоду, бо ми втратили зв'язок. І я після того з ним ніколи не зустрічався, як він пішов з району. Коли був тут, то співпраця була націлена на те, чим допомогти. Був конструктив. Була співпраця, взаємовигідна. Для культури.

−Вік не був ніколи для вас перепоною. Ви стали наймолодшим начальником відділу культури в Україні. Через 3 десятиліття Ви очолили тепер один із найбільш помітних творчих колективів області в театральній сфері. Сьогодні вам 60. Це не такий уже серйозний вік для тієї сфери. Складніше працювати з ними?

−Солідний вік для сучасної поп-музики? Тоді так. А для мистецтва в цілому. Скажімо, для народного мистецтва, для фольклору, для етносу навпаки – ти в цьому віці більше усвідомлюєш, більше аналізуєш, більше пригадуєш, бачиш цінність, можеш підійти вибірково. Бачиш, від чого відійшла наша молодь. Як вона поступово втрачає зв'язок із землею, із корінням, із духовністю нашою. Тому цей вік для цього не на заваді. Я на керівній посаді уже третій рік на конкурсній основі. Призначений директором Мукачівського драматичного театру. Треба сказати, що я прийшов у колектив, котрий змінив свій статус. 70 років колектив працював російською мовою. Репертуар весь російськомовний. Коли почалися події на Сході країни, то порадив тодішньому керівнику цього закладу, а я був начальником обласного управління культури, щоб як буде ініціатива від колективу, змінити назву театру. Відколи я прийшов, ми почали працювати українською мовою. Поставили близько 20 вистав. Всі українською. Мені це було не просто. Перелаштувати актора на іншу мову. Був певний і сумнів, і спротив. Рятувало те, що ми ще паралельно грали вистави зі старого репертуару. До глядача потрібно йти. Все треба було робити поступово. Цим ми зберегли весь колектив. І зараз успішно працюємо. Ми ставимо вистави для глядача різного віку – від шкільного до дорослого.

Друге питання, яке стояло переді мною, вдихнути якесь нове життя в діяльність театру. Монотонність – постановки, вистави. Воно одноманітним стає. Театр уже мав фестивальні надбання. Фестиваль «Етнодіасфера» національних етносів і спільнот України і Карпатського регіону. Сам Бог велів йому бути на Закарпатті. Ми продовжили цей фестиваль. Провели його вдвадцяте. Найбільш довготривалого фестивалю я на Україні не знаю. Були «Пектораль київська» і ще щось, але вони діяли до 10 років максимум. Був ще один фестиваль – «Зірковий листопад у Закарпатті». Задумовував мій попередник. Приурочували до події, яка відбулася більше 100 років тому. У кінці листопада вперше відбулася тоді прем’єра нашого театру. З того часу наш театр проводить 4 фестивалі в рік. Аналогів в Україні нема, щоб один театральний колектив таку кількість фестивалів проводив. Тут і система, і послідовність. Один фестиваль дитячих аматорських театральних колективів. У квітні, буяє сакура, позмагатися творчо і побачити Закарпаття приїздять групи з півдня, сходу, півночі. Понесли звідси позитив. Вони юні. Обов’язково, ставши дорослими, захочуть сюди повернутися. За 4 дні фестивалю передивляємося 20 вистав. З усіх куточків України. Фестиваль конкурсний. Діє спільно з громадським об’єднанням «Яскрава країна». Це дало нам можливість налагодити дружбу з Грузією. Колектив-переможець нашого фестивалю поїхав у Грузію на фестиваль «Золотий мандарин». Зав’язалося дружба і між дорослими колективами з Грузії. І вже режисер з Аджарії у нас ставитиме виставу. Такі спілкування дають можливість виходу на інші рубежі. Це дитячий фестиваль. У травні до Днів міста приурочено уже згадуваний фестиваль «Етнодіасфера». Тут сходяться колективи з Польщі, Словаччини, Румунії, Білорусії, представлені Дрогобич, Львів, Івано-Франківськ і т.д. Запрошуємо звідси колективи.

У жовтні фестиваль «Лабораторія конкурсу» молодіжних і новаторських театрів України. Поважне журі. Молоді колективи, студентські. Приходять і показують свої здобутки. Надивишся таких речей. Приємно, що одна вистава стала потім переможцем всеукраїнського конкурсу.

До нас привозять не якісь низькопробні вистави, а знакові. Це дуже важливо. «Зірковий листопад» дали йому систему – феєрія-прем’єра. Зараз відомі імениті колективи привозять свої роботи. Це театр імені Ів. Франка, Лесі Українки, Заньковецької, академічні театри з Коломиї, Дрогобича, Хмельницька, Вінниці. Привозять прем’єрні вистави цього сезону.  Отже, мукачівський глядач бачить найновіші твори цього сезону. Зрозуміло, що без підтримки місцевої влади робити це було б важко. Місто це розуміє і йде на ці видатки. Отримуємо стартову підтримку. І самі заробляємо, бо глядач проявив цікавість до цього. Утримувати зараз театрального глядача дуже не просто. Також практикуємо виїзди, використання інвестицій тощо. За ці три роки не було, щоб ми не їздили з гастролями. Перший рік поїхали на південь. На наше 70-річчя. У 1947 році було переведено усю акторську трупу з міста Акерман, нині Білгород-Дністровський, і вони розпочали тут свою професійну театральну діяльність. Їх колективи потім приїздили до нас. Тоді ще з’їздили у Словаччину.  Минулого року були в Прибалтиці, де показали «Князь Корятович» у Литві, де є історичні корені.

−Як наше мистецтво сприймається на Заході?

−У Словаччині ми працювали з українцями, діаспорою. В Угорщині чи Румунії контактуємо теж з діаспорними нашими організаціями, інституціями. Прибалтика дуже близька нам. Не думав, що так. Якось з ними лічили, скільки у їх мові слів українського походження. Близько двісті слів. А тому що Велике литовське князівство поширювалося на значну територію сучасної України. Це історична тема «Князь Корятович». Ми виступали в знаменитому місті «Тракай». Минулого року також з’їздили в гастрольне турне у Грузію, в Батумі й Аджарії.

−А держава підтримує ?

−Скажімо, акція «Мости мистецтва» − це грант Українського культурного фонду. Це теж був для нас урок, як входити в гранти й отримувати кошти. Я звертався з цього приводу і до Мукачівської міської ради. Нам потрібна достойна апаратура. Вони нам допомогли. Поїздку в Грузію театр уже взяв на себе. Ще один напрямок в театрі – ми почали запрошувати приїжджих режисерів. Коли довго працює з колективом одна людина, то і вона видихається, і колектив звикає, і втрачається певний інтерес. Відколи я працюю, у нас були 3 запрошених фахівці. 4 вистави із ними.

−Так, наш Євген Віталійович Тищук був у Миколаєві, ставив вистави у Чернігівській області. Даю можливість попрацювати з іншим колективом. Це теж школа. Манера, ракурс, співставлення підходів, шкіл інші. З початком карантину наш театр першим заявив про спілкування з глядачем в онлайн-режимі. Але з нетерпінням чекаємо на живе спілкування.

Прокоментуй!

Ваш коментар