Версія для друку Версія для друку

Яблуня красна плодами, як газета – іменами

Від часу свого заснування районна газета «Нове життя» у всі часи була і є тим суспільним барометром, стрілка якого завжди була на пульсі часу, конкретного історичного зрізу життя центрального регіону Закарпаття, що називається Іршавщина. Написав цю фразу і зразу зловив себе на думці «Не накаркай!». Бо нові віяння, які панують у головах «реформаторів», ігнорують таке поняття як Іршавський район. Щоб залишитися в історії, вони проводять не такі реформи, аби людям жилося краще і ліпше, а ріжуть по живому, незважаючи на історичні традиції, що склалися десятиліттями й віками. Між іншим, є багато людей, котрі ще пам’ятають такого собі реформатора Хрущова. Тоді теж Іршавський район зникав. Але сама історична дійсність підказала глибоку помилковість такого підходу адміністративного поділу.
На теперішній час Іршавського району майже не існує. Так, він є, де-юре, але відсутній де-факто. Його структурні підрозділи підпорядковані сусіднім районам. Мені здається, що єдиним чинником, який ще об’єднує Іршавщину як район, залишається районна газета «Нове життя». Її ніхто зараз не підтримує ні адміністративно, ні фінансово, ні організаційно. Головним спонсором видання є читачі та рекламодавці. З точки зору інформаційної політики, це правильно, бо ніхто не має права втручатися, давати свої настанови, яким має бути напрямок публікацій. Хочеш – друкуйся, за висвітлення партійної політики – плати. І це правильно, бо кожна політична сила має свої кошти. Монопольне колись право компартії минулося із її крахом. Охочих зайняти цю нішу було багато, особливо серед тих, що займали адміністративні посади. На керівних стільцях спочатку сиділи компартійні вихованці, яким і в голови не приходило, що часи змінилися, свобода має бути в усьому і в першу чергу в пресі. Скажу з власного досвіду: один із таких яструбів уже в нові часи заявив мені як редактору: «Я навчу тебе боятися!». Та коли зникли із кабінетів компартійні функціонери, їхню політику легко підхопили й ті, які вважали себе демократами. Підім’яти під себе газету було їх мрією. Вони хотіли мати ті ж повноваження, що їх мали колись райкомівці.
А газета жила у всі часи, бо тут працювали люди, віддані своїй роботі, терплячи гніт райкому, а в перехідний період – свавілля невігласів, які прийшли до влади. Вони мінялися так часто, що їх імена загубилися в пам’яті, бо вони абсолютно нічого для району не зробили. Я починав працювати в районці при редакторові Василеві Звонарю. Це був талановитий журналіст і мудрий політик, який всі негаразди брав на себе. Коли його викликали в райком партії, казав: «Хлопці й дівчата, тримайтеся, перемога буде за нами!». Він умудрявся захищати редакційний колектив, бо в райкомі нас бачили в першу чергу як «бійців партії», а не як людей. А В. Звонар сам був людиною й так само вважав людьми своїх колег, захищав кожного, як тільки міг. Він залишився в пам’яті всіх, хто його знав, справді народним редактором, людиною-легендою із живою душею, що понад усе любила народну пісню і служила своєму народові чесно, до останніх днів свого життя.
Незабутньою була і постать його ровесника Олександра Усенка. Фронтовик, що пройшов війну від Сталінграда до Белграда. У 22 роки вже мав звання капітана й був начальником штабу військової частини, мав солідні нагороди. Та в житті він був надзвичайно скромний. На День Перемоги він ніколи не чіпляв до піджака бойові відзнаки, − вважав це зайвим. Тільки коли його проводжали в останню путь, всі побачили його нагороди.
У колективі О. Усенка називали просто – Павлович. Це була людина універсальних знань. Незважаючи на це, він постійно вчився, використовував у роботі словники, енциклопедії, іншу довідкову літературу. Він наперед обдумував кожну свою публікацію, готувався до неї, як учитель до уроку. Тому й проколів у нього ніколи не було. Перо ж в Павловича було гостре, фрази і речення відточені, аргументовані. Якщо він критикував, відповісти, спростувати його твердження було неможливо. Він був головним автором гумористично-сатиричних добірок під редакцією Ферка Жаливи та Юрка Гірчиці, «Сатиричним пером» тощо. Тут він проявляв себе великим майстром слова. Факти для цих добірок йому подавали численні друзі. Були й такі, які не хотіли ставити свої прізвища під сатиричними матеріалами. Тоді Павлович видумував їм анонімні. І теж із гумором. Якщо прізвище закінчувалося на «ич», в газеті фігурувало «Нич», а автора, що мав прізвище угорського походження, Павлович у газеті, як сам казав, робив українцем.
Невгамовним, потужним і талановитим запам’ятався Олександр Сенинець. Як у «Новому житті», а згодом у «Закарпатській правді» та «Новинах Закарпаття», де він був власкором. Його називали королем інформації. Будь-яка, навіть незначна на перший погляд подія чи факт, під його пером ставала цікавою інформацією. Великий резонанс у суспільному житті мали його аналітичні статті та памфлети, які він друкував у сатиричній добірці «Закарпатський їжак». За ці публікації наживав немало ворогів, кілька разів вони добивалися звільнення О. Сенинця з роботи. Та правда завжди перемагала.
А от Іван Гудзоватий прийшов до нас із Жидачева, що в сусідній Львівській області. Відразу гарно вписався в колектив, став його золотим пером. Товариський, чуйний і людяний журналіст, займаючи посаду відповідального секретаря, багато зробив для того, щоб мова газети була яскравою, доступною для читача.
Зупинюся на цікавому епізоді, пов’язаному із І. Гудзоватим. Якось він зайшов у буфет ресторану купити сигарети. Місцевою говіркою йому відповіли: «Несуть!». Він залишився стояти біля стійки. Через деякий час його питають:
−Чого ви тут стоїте?
−Чекаю, коли принесуть сигарети…
−Так вам же сказано – нема курива.
Цю історію пам’ятають усі й досі. А сам Іван Степанович з Іршави переїхав у Воловець, де був редактором райони, а згодом працював в облдержадміністрації та власкором «Голосу України» по Закарпатській області. Нині на пенсії, мешкає в Ужгороді та про Іршаву пам’ятає і згадує її з теплотою.
У всі часи свого існування редакційний колектив жив дружньо. Була прекрасна традиція святкувати День преси, який відзначався у травні. Виїжджали для цього на природу – в осійську Кам’янку або на околицю Іршави, де була прекрасна полянка, а поблизу – джерело. Цю місцину ми називали Звонарьовиця, бо віднайшов її саме В. Звонар. А ще ми виїжджали по гриби в район Багна та в Крісла, по яфини – на полонину Кук.
Був колись у редакції свій музей та власна стінгазета «Гостре перо». Музей був незвичайний. За експонати служила стара коса, яка символізувала редактора-співака В. Звонаря, й однією з його улюблених пісень була «Добре тому коса косить…». Відповідальний секретар газети І. Гудзоватий постійно губив свій головний інструмент – строкомір. Для його прив’язки був налаштований товстелезний ланцюг. Завідуючого відділом сільського господарства О. Усенка символізував пощерблений трак гусениці. Була там і справжня бойова міна та обріз, привезені мною від наших друзів із Прохорівки, що у Білгородській області Росії. А над «Гострим пером», що випускалася О. Усенком, І. Гудзоватим та автором цих слів, від душі сміялися наші відвідувачі та журналісти із Ужгорода. Там писалося про наші власні хиби, бо ми вважали – хто не бачить власних недоліків – не достойний помічати їх у інших.
На жаль, при переїзді редакції із правого боку Іршавки на лівий ці експонати та стінгазета були загублені. Та знаю від теперішнього редактора М. Ісака, що чудернацький музей він планує відродити.
Прекрасні люди працювали колись у «Новому житті». Це і Євген Чернюк із Довгого, Василь Мельник із М. Розтоки, Наталія Бабинець, Ольга Фрідман, Іван Печора, Тетяна Палінчак та інші. Всі вони залишили свій добрий слід у районці, а значить, і в історії нашого району. Так хочеться, щоб історія Іршавського району продовжувалася. Надія тільки на депутатів районної, обласної, Верховної рад, за яких ми голосували.

Михайло ЦІЦАК,
с. Імстичово. 

Ваш отзыв

Ваш коментар