- Нове життя - http://nz-ir.com -

ПОДРУЖЖЯ ІЗАЙ З ІРШАВИ: «ДАЄМО ДІТЯМ ШАНС ЗРОБИТИ ПРАВИЛЬНИЙ ВИБІР У ЖИТТІ»

П’ятнадцятого травня ми відзначали Міжнародний день сім’ї. Це особливе свято для кожного з нас. У сім’ї дитина отримує перші уроки любові до батька, матері, до своєї Батьківщини та багато чому вчиться. Але, на жаль, не у всіх цей осередок суспільства вселяє оптимізм. Доля кожного чимось особлива.

Форми влаштування знедолених діток і їх майбутнє…
Неодноразово доводилося спілкуватися з дітьми-сиротами чи такими, що позбавлені батьківської опіки. Мав розмову і з тими, хто займається вихованням згаданої категорії дітей. Довкола цієї теми доволі часто дискутують. Мене вона зацікавила, і вирішив, як то кажуть, зануритись дещо глибше.
Законодавством України передбачено шість варіантів влаштування знедолених діток. Це: усиновлення, встановлення опіки чи піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, послуга патронату, відповідна установа (до прикладу, інтернат). Щоб зрозуміти, де дитині краще, мабуть, варто задатися питанням філософії сім’ї. Саме сімейний затишок дає нам можливість гармонійно розвиватись з врахуванням індивідуальних можливостей та потреб, поступово готує нас до самостійної участі в суспільному житті, дарує безліч позитивних емоцій, допомагає пізнати любов тощо. На всіх цих моментах якраз наголошують ті, хто скептично ставиться до інтернатів, і додають, що подібні установи доволі витратні та не дуже ефективні.  До тих форм влаштування дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, які себе виправдовують, належать дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї. Затверджена ціла низка вимог щодо їх створення. Мова йде і про дохід батьків-вихователів, і про вік, і про житлові умови, і про медичні нюанси, і т.д. Діти у них виховуються до досягнення повноліття. А якщо після школи продовжують навчатись у середніх спеціальних чи вищих навчальних закладах, то можуть у цих будинках та сім’ях перебувати і до виповнення їм 23 років. Звісно, між згаданими двома формами влаштування дітей є певна різниця. Прийомна сім’я може взяти на виховання до 4 дітей. Щоб створити дитячий будинок сімейного типу, батьки повинні проявити готовність виховувати як мінімум п’ять дітей з врахуванням того, що їх кількість разом з кровними не має перевищувати десяти. За потреби держава чи місцева влада зобов’язані надати згаданому будинку житлову площу. Контроль за такими сім’ями та дитячими будинками, а також їх соціальний супровід здійснюють працівники служби у справах дітей РДА та центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
Побутує думка, що батьки-вихователі опікуються дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування з корисливих мотивів, прагнучи в такий спосіб заробляти. Відповідно до українського законодавства батьки-вихователі отримують два прожиткові мінімуми на прийомну дитину, а також тридцять п’ять відсотків від прожиткового мінімуму за її виховання. Кожен сам собі може дати відповідь, чи достатньо цих грошей для того, щоб вдосталь забезпечити вихованця харчуванням, одягом, організувати відвідування дитсадка, навчання в школі, дозвілля, лікування у разі потреби тощо. А тут ще треба врахувати енергію, переживання, трату нервів батьків-вихователів. Якщо дитина має проблеми зі здоров’ям, то це сюди потрібно додати й походи до вузькопрофільних спеціалістів. До слова, у нас в районі не вистачає психологів та психотерапевтів, які б мали приватну практику і працювали зі згаданою категорією дітей. Варто кардинально виправляти ситуацію і в напрямку того, щоб діти з особливими потребами мали доступ до різних установ соціальної сфери чи закладів харчування тощо.
Важливо, щоб дітей брали на виховання не для того, аби компенсувати якісь певні егоїстичні моменти, яких не вистачає. Мовляв, нам нудно чи просто цікаво, як воно все відбуватиметься… Це потрібно робити тільки з метою допомогти покинутим діткам знайти себе, вивести їх в люди, докласти всіх зусиль, щоб вони не стали асоціальними елементами суспільства.
У цій вступній частині акцентував увагу на основних моментах порушеної теми, аж ніяк не претендуючи на всеохопність. Потрібно розуміти, що кожен випадок влаштування дітей, про яких йдеться, чимось особливий та не подібний до інших. У нашому районі теж є дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї. Вже публікували про них низку статей. На цей раз поспілкувався з прийомною сім’єю Ізай з Іршави та попросив їх поділитися власним досвідом виховання дітей.

Вибір за покликом серця
У цій сім’ї восьмеро дітей: п’ятеро кровних та троє прийомних. Але Олександр Володимирович та Ліна В’ячеславівна наголошують, що не ділять їх на своїх і чужих, хоч і не приховують від хлопців, що вони прийомні. Рішення про те, аби взяти на виховання знедолених дітей, сім'я Ізай не прийняла випадково, за одну мить. Вони йшли до цього поступово. То був їх усвідомлений вибір.
Найперше слід зазначити, що сім’я щиро вірить в Бога, вважає: він створив людину за своєю подобою. На їх думку, нам потрібно намагатися бути схожими на Творця, проявляти любов до нього не лише на словах, а й через хороші вчинки. Одна з добрих справ якраз і полягає в тому, щоб не залишити покинутих дітей в біді.
Ліна В’ячеславівна виношувала ідею взяти на виховання прийомну дитину ще до того, як познайомилася зі своїм чоловіком. Певно, на це вплинули й родинні особливості. Її дідусь Василь Миколайович Драгунцов був двадцять третьою дитиною у сім’ї. Вочевидь, це теж позначилося на світогляді жінки.
Олександр Володимирович має педагогічну освіту. З 1998 по 2003 роки він працював в Ільницькій школі-інтернаті і мав справу зі знедоленими дітьми. Чоловік зрозумів, що вихованцям тієї школи не дуже добре в закладі. І це не тому, що там погані умови чи бездушні педагоги, а просто діткам дуже не вистачає сім’ї. Він намагався їм всіляко допомагати, брав по черзі додому. Та дійшов висновку, що і цього замало. Це теж підштовхнуло до того, щоб створити прийомну сім’ю.

Радощі й тривоги прийомної сім’ї
У 2002 році в сім’ї Ізай народилася донечка Зоряна. Рівно через два роки з’явилася на світ Арсенія. А ще за рік сім’я поповнилася близнюками Семеном і Назаром. Клопотів лише додавалося, та й хлопці спочатку дуже часто хворіли. Довелося багато чого пережити. Вже маючи досвід виховання та загартувавшись проблемами, сім’я наважується взяти одну прийомну дитину, яка мала б невелику різницю у віці з їх власними. Звернулися у відповідні служби, поцікавилися процедурою, пройшли відповідний курс навчання. Та на той час їм порекомендували братів Віталія та Романа. Потенційні батьки налагодили з хлопцями емоційний контакт і вже не зважали на те, що їх двоє. Та згодом з’ясувалося, що є певні нюанси із оформленням документації для братиків, тому доведеться чекати невизначений час. Тоді Олександр Володимирович з Ліною В’ячеславівною приймають рішення взяти до себе Андрія. Так у них додалося обов’язків, а в хлопця почався новий етап у житті. Приблизно через півроку їм повідомили, що вже все готове для того, щоб влаштувати в сім’ю і братів Віталія та Романа. У серцях подружжя, коли згадали хвилини спілкування з хлопцями, наче все перевернулося. Вони не змогли відмовити та згодились стати батьками і для братиків. А через кілька років у сім’ї народилася Катерина-Радміла, якій незабаром виповниться чотири рочки.
У кожного з прийомних хлопців своя непроста історія, мали емоційні травми та проблеми зі здоров’ям. Слава Богу, уже все позаду. Хоча тепер перед ними стоять нові виклики. У них підлітковий вік, а це період визначення з професією, пошуку шляхів самоствердження…
Цікава ситуація склалася у дітлахів із днями народження. Шестеро відзначають своє свято наприкінці грудня – початку січня. Отже, новорічно-різдвяний період в сім’ї Ізай доволі насичений. Ще двоє дітей святкують дні народження у другій половині червня.
Запитав, а як взагалі живеться багатодітній сім’ї? Олександр Володимирович каже, що вони дружні. Кожен має свій характер, генетичні особливості, прагнення, тому без дискусій не обходиться. Звісно, виникали й труднощі, й бувало дуже весело. Траплялося, що дітлахи, умовно кажучи, зносили дах. Та щось подібне притаманне кожній малечі. Але завжди стараються порозумітися. Можна сказати, що у них цікаве, насичене й багатогранне життя.

Підходи до виховання
Подружжя Ізай переконує, що не залишать наодинці прийомних дітей і після досягнення ними повноліття чи закінчення навчання, а й надалі допомагатимуть. Вони стверджують: «Даємо дітям шанс зробити правильний вибір у житті». Налаштовують хлопців зорієнтуватися, вибрати професію. Старший Андрій вже закінчив перший курс. Він після десятого класу навчається на зварювальника в Ужгороді. Там поставили його в чергу на отримання житла. Віталій та Роман нині мріють стати малярем й автослюсарем відповідно. Хоча природно, що їх думки ще можуть змінитися. Зоряна закінчує перший курс Прикарпатського університету ім. Стефаника. Туди має намір вступити й Арсенія.
Олександр Володимирович каже, що намагаються виховувати дітей, щоб виросли самостійними, порядними, добрими, тверезо мислячими людьми. А час покаже, наскільки їм це вдалося. Чоловік наголошує, що багато уваги приділяють самостійності, адже у нашому швидкозмінному світі це дуже необхідно. За суттєвий непослух дітей мудро карають. Батько пояснює, що це для того, аби привчалися до дисципліни, на майбутнє розуміли, що за порушення закону в державі настає відповідальність. У вихованні намагаються враховувати вікові особливості, вплив оточення, характер і т.д. Дітей також вчать творити добро. Вони часто беруть участь в благодійних акціях. Зокрема, ходили з Ліною В’ячеславівною допомагати пекти хліб для знедолених сімей.
Якщо говорити про відпочинок, то рідко випадає нагода вибратися кудись усім разом. Та завжди стараються організувати дозвілля з користю. Хлопці кожного року їздять у літні табори. Сім’я Ізай намагається створювати умови для всебічного розвитку дітей. Вони відвідували різноманітні гуртки, зокрема музики, малювання, ліплення. Також займалися гімнастикою у цирковій студії «Весела арена». Захоплення періодично змінювалися.
Свого часу діткам цікаво було мати домашніх улюбленців, рибок, пробувати себе в якості рибалок. Батьки всіляко сприяли цьому. Нині багато уваги приділяють спорту, зокрема волейболу, бігові. До прикладу, Віталік брав участь у забігу «Wings for Life World Run». Завдяки мобільному додатку всі учасники стартують в один час. За півгодини їх починає переслідувати віртуальний автомобіль. Коли наздожене, гонка припиняється. Відтак публікують результати всіх учасників забігу. Віталік серед однолітків був другим в Україні, пробіг 20 кілометрів.

Тренінги як клуб за інтересами
Сім’я зізнається, що багато в чому їм допомагають спеціалісти районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді й служби у справах дітей РДА. Постійно тримають в курсі всіх нововведень. До речі, обласні керівники та спеціалісти цих служб кожні два роки проводять спеціальні тренінги для прийомних сімей. Трохи важко туди вирватися від домашніх клопотів. Та на цих семінарах можна дізнатися щось пізнавальне та потрібне. Добре і те, що там є нагода поспілкуватися з іншими прийомними сім’ями, в яких схожі проблеми, мають свій досвід вирішення тих чи інших питань. Це перетворюється на своєрідний клуб за інтересами у хорошому сенсі.
***
Кажуть, що лаконічність – сестра таланту. Як не крути, а викласти на кількох аркушах паперу з півтора десятка років життя прийомної сім’ї Ізай з Іршави не вийде. Тут можна написати цілу книгу. Тому старався подати лише кілька знакових штрихів. І на завершення варто подякувати сім’ї за чуйні серця, які випромінюють тепло й любов до знедолених діток. Кожна свідома людина розуміє, що турбота про їх майбутнє полягає у щоденній колосальній роботі, а не кількаразових візитах з подарунками для селфі…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ