Версія для друку Версія для друку

Іван Васильцюн: «Насамперед я вдячний Богу і своїм батькам, які навчили мене поважати і цінувати людей»

Гірське село Осій відоме іменитими особистостями. Тут народилися знакові українські письменники Федір Потушняк, Іван Петровцій, народний артист України Іван Попович. Серед його уродженців достойне місце зайняв і колишній військовий комісар Закарпатського обласного військового комісаріату полковник Іван Васильцюн. Майже все своє трудове життя син шахтаря Петра Васильовича і простої колгоспниці Йоганки Дмитрівни присвятив військовій службі.
– Скажу відверто, – почав свою розповідь Іван Петрович. – Батьки і слухати не хотіли про те, щоб я пов’язав своє життя із армією. Вони бачили мене деінде, але не військовим. Тим більше, що я вже з другого класу випасав овець. Дотепер поважаю працю тих, хто трудиться на землі, вирощує високі врожаї сільськогосподарських культур, доглядає за худобою. Пізніше, вже будучи старшокласником, я зайнявся конярством. Вмів їздити верхи на коні. Це просто класно! Особливо ввечері, коли за вершини гір ховається натруджене денними буднями сонце. Ти залишаєш коней пасти, а сам повертаєшся додому. Старожили часто розповідали страшні історії, як на гнідих нападали вовки. Правда, за моєї пам’яті такого не було.
Серед своїх перших вчителів дотепер згадує колишнього директора Осійської загальноосвітньої школи Петра Потушняка. Це була проста, але дуже мудра людина. Він і справді сіяв у дитячі душі добре, розумне, вічне. Був прикладом для школярів, вів літературний гурток, де залучалися талановиті діти. Кращі твори друкувалися на сторінках районної газети «Нове життя».
Коли закінчив Ільницьку загальноосвітню школу, потайки від батьків ( гроші на дорогу дали родичі) вступив до Ростовського вищого командно – інженерного училища ракетних військ стратегічного призначення, яке закінчив у 1982 році, отримавши звання лейтенанта та диплом інженера радіоелектроніки по управлінню автоматизованими системами ракетних носіїв.
Службу проходив у підрозділах стратегічних ядерних сил колишнього СРСР. Пройшов шлях від оператора чергових сил до заступника командира з’єднання ракетного озброєння.
У 1994 році був переведений у розпорядження міністра оборони України. Проходив службу на станції попередження про ракетний напад у Мукачові, потім був скерований у військові комісаріати. У різні роки служив військовим комісаром Воловецького, Іршавського і Хустського районів. У листопаді 2011 року призначений на посаду військового комісара Закарпатського обласного комісаріату.
– Це надзвичайно відповідальна робота, – ділиться роздумами Іван Петрович. – Ти відповідаєш за долю тих, хто захищає честь Батьківщини. Рішення, які приймаєш, насамперед повинні бути виваженими. Тим більше, що на сході України розпочалися воєнні дії. Майже кожен день був насичений подіями. В Ужгороді я зустрічав міністра оборони України, начальника генерального штабу, послів тих країн, з якими межує наша область. Спільними зусиллями робилося все для стабілізації ситуації на Закарпатті та недопущення провокаційних дій. Думаю, ми всі пам’ятаємо про ті часи. Постійно доводилося тримати руку на пульсі часу. Робота вимагала сумління, старання та проявляти за будь-якої ситуації творчий підхід та ініціативу. Насамперед вдячний Богу і своїм батькам, які навчили мене перш за все поважати і цінувати людей. Коли ти знаходишся на виконанні завдання, успіх залежить від кожного, хто є в підрозділі (колективі). У армії я навчився цінувати час, бачити головне у виконанні того чи іншого завдання і не боятися приймати рішення, бо у військовій справі найбільш важке і страшне – неприйняття рішень, які потім тягнуть за собою смерть людей.
Військову службу Іван Петрович закінчив на посаді начальника оборонного планування сил спеціальних операцій Генерального штабу Збройних сил України. Календарний строк служби складає 38 років. Був учасником бойових дій.
За визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України, зміцненні національної безпеки, бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового обов’язку та виявлені при цьому високий професіоналізм, честь, доблесть нагороджений більше двадцяти нагородами та відзнакою міністра оборони України «вогнепальною зброєю» та відзнаками інших силових структур. Має також грамоти та подяки Закарпатської облдержадміністрації та Закарпатської обласної ради.
Іван Петрович гордиться тим, що пройшов додаткове навчання на курсах «Розвиток стратегічних національних ресурсів» по програмі університету в м. Торонто в Канаді. Тут почерпнув багато нового для себе. Поглянув на армію з іншого боку, зробив певні висновки, які, звісно, знадобилися в роботі.
Незважаючи на те, що І.П.Васильцюн тепер у відставці, йому стало в нагоді те, що він свого часу навчався і отримав сертифікат Львівського інституту приватного акціонерного товариства «Вищий навчальний заклад Міжрегіональна академія управління персоналом» за спеціальністю «Менеджер малого бізнесу». Саме це й привело його колись на посаду заступника Ільницького сільського голови. Роботу розпочав із впорядкування центру села. Проблем було чимало. Але він із ентузіазмом взявся за доручену справу. Неабиякого значення мало і приведення в належний порядок, згідно з чинним законодавством, всієї документації. Потім взялися за депутатські комісії, розгляд скарг і пропозицій, наповнення дохідної частини бюджету, створення дієвої системи використання бюджетних коштів. Сільрада відроджувалася на очах. Ільничани раділи за своє село. Громада поволі ставала на ноги.
Однак чимало проблем залишилось і нереалізованими. Зокрема, мріяв створити при сільраді раду старійшин села, куди б входили шановані люди Ільниці. Незважаючи на поважний вік, чимало б могли зробити для громади колишні: голова райдержадміністрації Іван Клим, директор Іршавського абразивного заводу Василь Дубішко, директор Ільницького дослідного заводу МЗУ Дмитро Матіко, художник Василь Ловска, підприємці Іван Козар, Петро Зовдун, Василь Кадар, Володимир Попович та ін.
Саме в цей час і запрошують Івана Петровича на посаду голови правління ПрАТ «Іршавський абразивний завод». Він, звичайно, як патріот краю погоджується. Проблем було чимало. Однак він доклав чимало зусиль, щоб їх разом із колективом однодумців розв’язати. І йому, як успішному менеджеру, це вдалося. Наразі завод випускав понад 200 найменувань продукції. Абразивні круги дотепер мають великий попит не лише в Україні, а й за кордоном. Він налагодив тісні зв’язки з Азербайджаном, Молдовою і Грузією. Майже вдвічі збільшили виробництво абразивних кругів. Подбав і про те, щоб робітники і інженерно – технічні працівники мали достойну заробітну плату. Вони ні на мить не припиняли роботу підприємства. Тепер постають перед ним нові виклики – збут готової продукції та і надалі залишатися на ринку виготовлення абразивного інструменту. А це може забезпечити хіба що висока якість продукції та своєчасне виконання замовлень.
– Над цим питанням ми працюємо постійно, – продовжує розмову І. П. Васильцюн. – Однак мусимо звертатись і до непопулярних заходів – (як крайній випадок) скорочувати чисельність наявних працівників, і передавати їх в центр зайнятості.
Як позитив, на сьогоднішній день ПрАТ «Іршавський абразивний завод» продовжує працювати, люди вчасно отримують відповідну заробітну плату. Все робиться для того, щоб власними силами наповнювати бюджет підприємства, бути на бистрині життя. Адже за кожним працюючим – сім’я, родина, діти.
Незважаючи на роботу, І. П. Васильцюн повсякчас велику увагу приділяє культурному розвитку села. Має тісні зв’язки із відомими художниками Закарпаття. Дотепер дружить із Василем Свалявчиком, часто спілкується за філіжанкою кави із Василем Ловскою та народним артистом України Іваном Поповичем.
Іван Петрович має прекрасну і чудову дружину Оксану Іванівну, двох синів, які пішли його стежкою, до речі, обидва воювали на сході України, уже дослужилися до високих чинів. За чесну і сумлінну службу, як і батько, нагороджені бойовими орденами і медалями.
У вільний від роботи час (а чи є він у нього?) бавить внуків. Вони, як і дідусь, непосидючі, постійно в русі. Іван Петрович дуже радіє їм: вони – майбутнє України.

Василь ШКІРЯ.

Прокоментуй!

Ваш коментар