Версія для друку Версія для друку

Весняний день рік годує. Це добре розуміють селяни, тому вчасно і на належному рівні провели польові роботи

Незважаючи на пандемію СОV1D -19, селяни протягом березня-квітня безперебійно трудилися на своїх присадибних ділянках. Роботи вистачало: потрібно на належному рівні провести обрізку саду і винограду, полагодити сільськогосподарський реманент, вчасно вивезти на поля органічні добрива, підготувати ґрунт, в стислі агротехнічні строки посіяти яру пшеницю, ячмінь, жито, овес, тритикале, конюшину, кукурудзу, посадити картоплю, цибулю, бо тільки тоді можна сподіватися на належний урожай. Майже кожен день був наповнений клопотами. Цьому сприяла і тепла весняна погода. Допомагали батькам і діти, які у зв’язку із карантином знаходилися вдома.
– Нам, селянам, нема на кого надіятися, – розмірковує пенсіонер Михайло Бідзіля із Загаття. –Тому сидіти в чотирьох стінах і надіятися на диво не доводиться. Мені вже за сімдесят. Усього було на довгій життєвій ниві. Доводилося боротися з різними мікробами, вірусами і хворобами, які вони викликають. Ще наші бабусі і дідусі казали нам, дітлахам, що, прийшовши з вулиці, обов’язково повинні мити з милом руки. Водночас вчили нас щоранку провітрювати приміщення.
Береженого, як то кажуть, і Бог береже. До того ж, Михайло Іванович десятки літ працював у сільському господарстві, добре знає, що таке вчасно кинути в ґрунт зернину. Ще наші батьки казали: посієш вчасно – вродить рясно. Якщо тепер втратимо дорогоцінний час, то восени не буде що збирати.
У ці дні любо глянути на людські «сотини». До того ж, якщо раніше селяни обробляли поля кіньми, то зараз їх почала витісняти техніка. Скоро можна буде побачити мотику хіба що в музеї. Пригадую, коли ще пшеницю, овес, жито збирали косами і серпами, засівали поля вручну. І ця робота дуже цінувалася: доручали сіяти зерно ярих культур тільки умудреним досвідом людям.
Щодо великої рогатої худоби, то тут ситуація в районі значно гірша. Колишній головний агроном арданівського сільгосппідприємства Іван Лендєл розповідає, що якщо раніше в їх селі було понад 320 корів, то тепер не більше 130. Крім того, майже в кожному сільгосппідприємстві тримали по 250-300 корів. Кожне дворогосподарство, де тримали ВРХ, повинно було продавати молоко державі. Цим займалися сільські ради. Іршавський молокозавод щодоби переробляв десятки тонн цільного молока. Перед тим, як потрапити на прилавки магазину, молоко обов’язково піддавалось термічній обробці. Молочна продукція зберігалася в холодильних камерах. Значну роль відігравала і санепідемстанція.
Зважаючи на це, напрошується закономірний висновок: звідки тепер в магазинах і на базарі береться стільки молока, сиру, масла і сметани, якщо поголів’я великої рогатої худоби в дворогосподарствах значно зменшилося, а колгоспи взагалі канули в Лету. У той же час коров’яче молоко є джерелом багатьох поживних речовин: жирів, білків, цукру і мікроелементів, як от кальцій і вітамінів А, D і В12. Його особливо любили вживати діти. До речі, колгоспи безплатно доставляли його в школи і дитячі садочки.
Колгоспна земля, ви вирощували щедрі урожаї сільськогосподарських культур, тепер здебільшого пустує. Наші заробітчани успішно трудяться на полях Польщі, Угорщини, Чехії, Італії, Іспанії і Франції. В основному вирощують ранню суницю і овочі. Влітку і восени їдуть збирати вишні, черешні, груші, сливи і яблука. До того ж і заробляють непогано. У кілька разів більша зарплата ніж у наших працівників держустанов, підприємств та організацій, медиків, учителів, культосвітніх працівників.
Віриться, що так довго не буде. Їдучи на заробітки, ми залишаємо на бабусь і дідусів своїх дітей. Їх виховує в основному вулиця. Можливо знайдуться серед заробітчан такі, хто набутий за кордоном досвід успішно застосує в нас вдома. 20-30 років тому назад на наших полях колосилася золота пшениця, рільники збирали по 180- 200 центнерів картоплі з кожного гектара, а двічі Герой соцпраці Юрій Пітра з Білок збирав з гектара понад 100 центнерів кукурудзи. Там, де тепер земля заросла бур’янами і чагарниками, за часів колгоспної системи борознили трактори, збирали хліб комбайни. Звісно, я не закликаю до старої системи, але перед тим, як щось знищити, треба запровадити нове, сучасне, прогресивне.
Втім, позитивні приклади у нас в районі є. Слава про село Заріччя лине чи не на всю Україну. Селяни постачають ранньою капустою, огірками, перцем, кабачками, редискою і квітами Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Вінницю, Чернівці, Рівне, Київ та інші міста України. Якщо раніше сім’я власними силами справлялася із проведенням сільськогосподарських робіт, то тепер вони вже запрошують до себе на роботу із сусідніх населених пунктів району. Тут навіть працюють з Броду, Лукова, Приборжавського та Великого Раківця. Зарічани створюють, так би мовити, нові робочі місця. Платять за виконану роботу непогано. Це, напевне, майже один населений пункт в країні, де раціонально використовують кожен клаптик ріллі. Селяни знають ціну землі. Тут із раннього дитинства вчать дітей працювати. Їм нема часу годинами сидіти у смартфоні, бавитися у різні ігри. Проте, на фоні інших сіл району, вони виглядають заможними і багатими, майже в кожному дворогосподарстві по два – три автомобілі. Юним зарічанкам нема часу бігати в салони краси, наносити манік’юр на нігті. Їхні руки повсякчас у праці.
Правда, цьогоріч із-за коронавірусу зарічани влетіли в добру копійку. Голландське насіння купують за євро, дорого коштують також спеціальні мінеральні добрива і опалення теплиць, а продати вирощену продукцію нелегко. Ринки закриті, збувають свіжу капусту, цибулю, редиску і квіти хіба що через торговельну мережу. А це вже досить накладно. Попри своє багатство, люди вміють цінувати кожну зароблену копійку. Гроші на вітер вони не кидають. Хоча жити по-сучасному вміють. І освіті вони приділяють значну увагу – багато дітей навчаються у вузах і технікумах. Серед вихідців із села багато відомих людей. А місцева футбольна команда неодноразово ставала чемпіоном району та області.
За останні роки Заріччя зажило хорошої слави. Його ставлять за приклад, а зарічани пишаються своїм селом. Втім, якщо хлопець чи дівчина після весілля переїхали жити навіть в гірське село, то вони там теж починають вести власну справу. І такі приклади непоодинокі. Вони з цього мають і неабиякий зиск, бо селяни звертаються до них за продукцією. І у Іршаву чи Мукачово не треба їхати, тратити дорогоцінний час і токмитися легше. Значить можна, якщо захочеш.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар