Версія для друку Версія для друку

Автомобілі, які виходили із гаража, назад не поверталися …

Василь Глеба із Загаття з дитинства, як і десятки його ровесників, мріяв стати шофером. Тому після закінчення школи не вагався, куди піти вчитися. Права водія допомогли йому в армії сісти за кермо автомобіля, яким вправно управляв всю армійську службу. У той час, коли армійці займалися стройовою підготовкою, марширували по плацу, управлялися в стрільбі, він з вітерцем проїжджав повз них і привітно кивав рукою.
Коли повернувся додому в запас, пішов працювати в колгосп «Карпати» водієм. Як зазвичай, у ті часи бувало, дали старенького «газона», з яким доводилося стояти більше на ремонті, ніж працювати. Відповідно й зарплата була мізерна, на яку юнаку важко було прожити. Після армійської служби потрібно було і одягнутися як слід, і кишенькові мати, щоб з дівчиною в кіно чи на каву сходити. А водночас мріяв мати свій мотоцикл чи машину. Тому після другої чи третьої зарплати написав заяву на звільнення. Тодішній керівник господарства І.А.Яцура всіляко вмовляв його залишитись в колгоспі, однак Василь стояв на своєму: залишив Івану Андрійовичу на столі ключі від авто, подав руку і сказав, що він молодий, шукатиме себе десь-інде.
Десь у газеті вичитав, що набирають водіїв у Тюмень. Там і зарплата значно більша, і роблять «газовики» вахтовим методом – два тижні працюєш, а два вдома. Добиратися на роботу слід з Івано-Франківська літаком. Чом не романтика! Кожен, хто влаштувався на роботу, одержував новенький автомобіль. Робота була не складна: водії завозили щебінь і ґрунт для ремонту доріг.
Коли одного разу повернувся додому, на нього чекала повістка в райвійськкомат. За звичкою, хлопців, які відслужили в армії, запрошували на збори і перепідготовку.
– Куди відправляють – прямо не говорили. Хоча було зрозуміло, куди, – каже Василь Глеба. – У Чорнобилі сталася біда. Із нашого району вже відправили людей на ліквідацію наслідків аварії. Через кілька днів я вже був у 30-кілометровій зоні. Уже першого дня мене назначили автомеханіком гаража. Казали, що в мене є досвід роботи на різній техніці, вважали, що я справлюся із поставленим завданням.
Василь Глеба і в гадці не мав, що техніка, яка виходила із гаража, вже більше ніколи не повернеться назад. Справа в тому, що рятувальні роботи проводилися під впливом сильного радіоактивного випромінювання. Після цього техніка ставала зараженою, тому її більше не могли експлуатувати. Останній шлях «металевих монстрів» було визначено: їх відправляли на відстійник, який хлопці називали між собою «могильником». А взагалі, це було величезне поле, огороджене парканом… Там знаходилася величезна кількість автобусів, мотоциклів, вантажівок, бронетранспортерів та іншої спецтехніки, а також вертольоти, які брали участь у ліквідації наслідків катастрофи. Тепер вже навіть не віриться, що техніка перетворилася просто на металобрухт.
–А що можете сказати про міста і села, які опинилися в зоні відчуження?
–Я бачив, як населені пункти, де ще недавно вирувало життя, перетворювалися в пустелю. Люди залишали свої домівки, більшість з них пересилили до сусідніх районів Київської області, а ще не так давно для працівників станції побудували нове місто – Славутич. Уже тепер довідуємося, що наслідки аварії долали понад 600 тисяч ліквідаторів. Разом із нами, українцями, працювали грузини, білоруси, росіяни, латвійці, литовці, вірмени, узбеки і казахи. Багато з них не дожили до теперішніх днів.
–Ви відправляли техніку у саме пекло…
–Так. Пожежу у реакторі після вибуху, який стався в ніч на 26 квітня 1986 року, заливали водою, засипали сумішшю піску, свинцю, глини і бору, – каже Василь Юрійович. – Звісно, засоби масової інформації про ядерну катастрофу наразі замовчували, однак ліквідатори між собою говорили, що в Чорнобилі відбувся викид потужністю 300 Хіросім. Радіоактивна хмара пройшла над більшою частиною Європи. Про це ми дізнавалися із радіо «Голосу Америки». Реактор було повністю зруйновано і в довкілля було викинуто велику кількість радіоактивних речовин.
Катастрофа вважається найбільшою за всю історію ядерної енергетики як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічними збитками. Зважаючи на ситуацію, було утворено зону відчуження, яка складалася із двох периметрів – першого 10 кілометрів довкола ЧАЕС та 30-ти кілометрового. Усюди на постах стояли міліціонери. Коли входили у зону і коли виходили з неї, нас перевіряли дозиметром.
Коронавірус ніби нагадав про те, що люди повинні бути пильними. Вони мають дбати про себе і своє здоров’я. Про пільги чорнобильцям поволі почали забувати. Ніхто вже й не згадує Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи». Пенсії у тих, хто був у самому пеклі, мізерні. Якщо людина захворіє, то і на лікування не вистачає грошей. А здебільшого чорнобильці – це вже люди похилого віку, вони часто потребують медичної допомоги. Забулося про санаторно-курортне лікування. Люди кинуті на самовиживання. Якщо держава й піклується про ліквідаторів, то це здебільшого на словах. Конкретних справ не відчувається.
У свої 64 роки Василь Глеба змушений їхати на заробітки, у той час як його ровесники у Західній Європі, куди ми так прагнемо, відпочивають, займаються вихованням своїх онуків. Прикро й казати, що ти – ліквідатор, що ти все життя працював на державу. А що поробиш – таке життя. Кожен сам повинен займатися вирішенням своїх проблем.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар