Версія для друку Версія для друку

«ВОЗНЕСЛИ НА НЕБО, І ТАМ НАС ЛИШИЛИ»

Олександр Кормош не називає прямо тогочасний свій стан осяянням.
– Вперше я почув чоловічий церковний хор на прощі у Почаєвській лаврі,– ділиться спогадами Олександр Іванович. – Я втратив відчуття свого тіла. Їх голоси вознесли нас на небо і там нас залишили.
Його душа, підхоплена голосами півчих, понеслася у небеса, полишила тлінну тілесну оболонку і … зародила мрію. Захоплення цим високим мистецтвом почало втілюватися у рідному Свято-Успенському храмі у Вільхівці. Священик, протоієрей отець Іоанн Демчик благословив на цю благородну справу їх із однодумцями ще або, може вже, дев’ять років тому.
Неоціненну допомогу в становленні цього невеликого за кількістю і не менш значущого на мапі мистецького розмаїття Іршавщини хорового колективу зробив о. Антоній Добош. Свого часу він був півчим у лаврському хорі у Почаївському монастирі.
– Ми всі були дилетантами, – згадує тепер реґент Олександр Корпош. – До першої літургії готувалися цілих п’ять місяців.
Як виявилося, чимало труднощів виникало навіть при формуванні співочого товариства. Підтверджуючи свою тезу, Олександр Іванович розповів доволі цікаву історію, як один із друзів довго відмовлявся долучатися до справи: постійно мотивував, що не володіє голосом.
– На одній із літургій у Почаївській лаврі я почув, що хтось поруч доволі пристойно підспівує басом. Озирнувся вліво-вправо, аж то Василь – той самий, що скромно віднікувався від запрошення.
Тут уже діватися йому не було куди. Отож, Олександр Іванович і представить Василя Галаса, підприємця з Іршави, а заодно і всіх інших із нинішнього складу: Михайло Онисько – менеджер по торгівлі автозапчастинами (с.Онок); Олексій Урста – семінарист, працівник будинку культури (с.Ільниця); Ніна Цуцко – студентка Ужгородського музичного коледжа імені Дезидерія Задора (с.Ільниця). Повний перелік учасників капели зовсім невипадковий. Це вже другий творчий колектив. Перший, як уже згадувалося, сім років діяв при православному храмі Успіння Пресвятої Богородиці у Вільхівці.. Керувала ним Марина Леско із Виноградова. Не можна не сказати хоча б одним словом про цю благословенну Богом жінку. Мисткиню. Зусиллями Марини Миколаївни народилося кілька церковних хорових колективів. Зокрема, в Заріччі, Онокові, Виноградові, Буковому.
– Марина Миколаївна, маючи на той час уже десятирічну практику, підключилася до нас, дилетантів, через півроку, – веде розповідь Олександр Корпош про цю сторону їх початкової історії.
Зробимо невеличкий відступ, аби додати деякий штрих до особи самого Олександра Івановича. Співвласник БК «Ковальська майстерня» із Вільхівки, яка діє в Іршаві, багатодітний батько, він не просто знаходить час для особистого заняття хоровим співом, але й взяв на себе організаційну сторону справи, що на порядок вище відбирає сил, ресурсів і, найголовніше, того самого часу, якого всім нам так не вистачає. Так от, його розповідь про улюблену справу, немов переливи мелодії єктенії під нефом величного собору чи скромної сільської церковці, ясно і багато озвучена фактами, деталями і подробицями. Тут поряд і історія про співпрацю та дружні взаємовідносини, про спільний творчий доробок із ієреєм о. Сергієм Чеботарем, колишнім регентом архієрейського хору Почаївської лаври, який написав для них ноти Єктенії та відомого для багатьох православних християн напіву «Величить душа моя Господа» на староболгарський мотив. Історія їх взаємин потребує по-особливому окремої розповіді, на яку, сподіваємося, прийде ще час і місце на сторінках «Нового життя». У діалозі із ним забуваєш про основне коло його занять, про філологічну освіту, сприймаєш тільки багатство викладу про історію церковного співу на Закарпатті. Стилістику, походження, сучасний розвиток. Захоплюючий виклад пройденого шляху устелений інколи зовсім не пелюстками троянд.
Коли засновували хор у Вільхівці, проходили етап становлення і розвою, глибоко в душі у Олександра Івановича залишалася зачаєною думка про створення суто чоловічого колективу капели. Його творча позиція доволі неоднозначна: по-справжньому Господа возвеличити спроможні тільки чоловічі голоси. В цьому нема ні сексизму, ні ущемлення чиїхось прав. Просто така позиція творчої особистості.
Цілком усвідомлюючи унікальність, у крайньому випадку на теренах нашого району, їх капели, він водночас відверто висловлює доволі об’єктивні судження про стосунки із церковним кліром, про певну обмеженість сільських дяків у сприйнятті високого мистецтва. Тема взагалі складна і водночас наскільки актуальна, і на ті ж самі карати цікава. Час її ще обов’язково прийде.
А наразі мова про їх підтримку чернецтвом у Приборжавському, Дубрівському і Кам’янському жіночих монастирях. Про відродження, знаходження по крупинках майже загублених скарбів закарпатського церковного співу.
Ведучи надзвичайно цікаву розмову про даний вид мистецтва, не могли обійти як давні болючі його аспекти, на зразок того, що соціально-економічна ситуація в краї «вириває» із рядів хору вокалістів, які повиїжджали на заробітки, так і те, що у зв’язку із пандемією, невідомо на який строк відкладена концертна поїздка колективу до Австрії.
Ми поздоровили взаємно один одного із прийдешнім святом – Великим Днем Воскресіння Христового, і на запитальний погляд Олександр Іванович відповів:
– Паску, за традицією, ми відзначаємо кожен у своїй родині. Хоча, – продовжив регент, – у попередні роки нас інколи запрошували на всенощну, зокрема, у Свято-Пантелеймонівський православний жіночий монастир у осійській Кам’янці.
Спільне побажання всім читачам «Нового життя» – здоров’я і смачної паски у сімейному колі.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Прокоментуй!

Ваш коментар