Версія для друку Версія для друку

У родині Зейканів-Скальників з Імстичова вже понад сто років моляться українською

Михайло Іванович Зейкан – мій давній добрий приятель, старший за мене на кілька літ. Колись ми з ним разом, як офіцери запасу, проходили кілька разів службу в «партизанах». Правда, його в селі краще знають як Скальника (таке прізвище носила його мама), бо із Зейканами в Імстичові важко розібратися, якщо вони не мають, як кажуть, котроїсь іншої «називки».
Недавно, разом із його сватом, Ю.В.Поповичем, ми завітали до нього вдвох. Юрій Васильович – учитель-пенсіонер, котрий вчив колись нас обох. За фахом – філолог. Він пообіцяв мені показати щось дуже цікаве:
–Знаєте, друзі мої, – мовив господар, коли побачив що ми не дуже наполягаємо на його гостину, – у мене є для вас, бібліоманів, оригінальний презент. Він вийшов із кімнати й повернувся із старовинною книгою:
– Перед вами – Святе Письмо Старого і Нового Завіту, видане українською мовою в Берліні в 1908 році. У нашій родині воно читається і служить як молитвена книга уже понад сто років.
Наші очі розбіглися і першим питанням, звісно, було – як і звідки цей раритет з’явився в Імстичові?
– Це пам’ятка за моїм дідом Михайлом, – пояснює господар. – Він був учасником Першої світової війни, воював на Східному фронті. Там десь попала в його руки ця книга, яку він оберігав, ліпше за військову амуніцію. Коли йому дали відпустку, приніс цю реліквію додому. Повернувся знову на фронт і скоро загинув.
Разом ми підрахували, що цю святу книгу тримали в руках і читали її вже шість поколінь Зейканів-Скальників.
– Ой, ми забули про маленьку Емму-Марію Лижечко із Чехії, – нашу правнучку, свату, – звертається до Ю. Поповича Михайло Іванович, – а вона вже належить до сьомого покоління.
Всівшись зручно на дивані, з цікавістю знайомлюся з реліквією. Як зазначено в ній, це видання «Братиславського і заграничного Біблійного Товариства» мовою русько- українською. Переклад усіх канонічних книг здійснили сучасник і товариш Тараса Шевченка – Пантелеймон Куліш, класик української літератури Іван Левицький (у виданні відсутній його літературний псевдонім – Нечуй) та чи не найвидатніший український учений на зламі ХІХ – ХХ століть Іван Пулюй – винахідник рентген-променів. Він не став лауреатом Нобелівської премії тільки тому, що німець Рентген, який зробив цей же винахід пізніше, оперативніше запатентував його.
Ці три великі українці здійснили справжній подвиг, бо вони довели, що українська мова, українська нація, посідають гідне місце серед народів світу. Поява українського перекладу Святого Письма значно підняла статус української мови в світі, а отже, й народу, який постійно принижували й зневажали, називали малоросами, гайдамаками-розбійниками тощо. Особливо старалися в цьому питанні російські шовіністи. Тому й не дивно, що таке видання з’явилося не в імперській Росії, до складу якої тоді входила більша частина України, а в столиці Німеччини і поширювалась нелегально. Найбільше зусиль до видання книги, очевидно, доклав Іван Пулюй, котрий постійно жив за кордоном. Пантелеймона Куліша на цей час уже не було в живих (помер 1897 р.), а Іван Нечуй-Левицький у той час жив у Києві. І. Левицький та П. Куліш були добре знайомі, і перший навіть викладав у приватній гімназії П. Куліша. До речі, у І. Левицького була вища духовна освіта.
Найбільше перекладів книг Старого Завіту – 29 належить П. Кулішеві, Іван Левицький переклав «Книгу Рути» (у сучасних перекладах вона звучить як «Книга Рут»), першу і другу книги Параліменон, книги Ездри, Неємії, Естери та Даниїла. Перу Івана Пулюя належить переклад усіх 150 Псалмів Псалтиря, приповісток Соломонових та книги Екклезіаста. Щодо книг Нового Завіту, то тут не вказано, хто яку книгу перекладав. Можна припустити, що належать вони Івану Пулюю, ініціаторові видання.
Із світської та релігійної історії ми знаємо, як важко пробивала собі українська мова місце в богослужіннях. Не ліпше її становище і тепер, і це залежить не так від вірян, як від служителів культу. У них, чесно кажучи, не вистачає патріотизму й сміливості, а часто й елементарної грамотності, щоб висловлювати свої думки мовою того народу, пастирями якого вони є по чину. Не треба нам все уповати на Росію, потрібно вичавлювати із своїх душ мовну і духовну залежність від Росії, бо поки цього не зробимо, ми не будемо по-справжньому самостійними і незалежними. Великі українські подвижники П.Куліш, І. Левицький та І. Пулюй зрозуміли це понад сто років тому. А ми повинні це пам’ятати і виконувати.
Та, як свідчить практика, дається це дуже тяжко. Маючи багато родичів та добрих друзів у Берегові, не раз переконувався, як легко священники, котрі зазвичай правлять служби церковнослов’янською мовою, переходять на угорську. Дивина якась виходить – угорська їм наче рідна, а українська – чужа, нерідна, як сто років тому. Зверніть увагу, що саме серед служителів культу є багато прихильників політичного русинства, які відкрито проводять антиукраїнську політику, є натхненниками і провідниками сепаратистських настроїв.
Не все так просто у нашому суспільстві. Цим і користуються наші вороги, запевняючи, що українці не можуть управляти самі собою, вкидаючи абсурдну ідею про нашу меншовартість. Із такими шкідливими ідеями треба боротись повсякчас і тут не варто забувати мовну політику. У ногу з часом мають ступати й церква та її провідники.
Я дуже люблю свій край і мову моїх краян, але мені болісно чути, що Україна нам мало не ворог. Така позиція вигідна тільки тим, хто діє за принципом «Розділяй та владарюй». Нас розділяли століттями, а хосен із цього мали не ми, а вороги українського народу. Нам саме тепер, як ніколи, потрібна єдність – мовна, духовна, суспільна і релігійна. Таким був заповіт подвижників української ідеї.

Михайло ЦІЦАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар