Версія для друку Версія для друку

Священство – справа всього життя

Рівно рік і один місяць тому це інтерв’ю слід було опублікувати. Через ряд причин різного характеру, на жаль, цього не сталося. Упущення ніколи не пізно виправити. Тож зважаючи на те, що взагалі-то ця наша спільна розмова зі священиком Василем Ігнатом готувалася до його славного шістдесятиріччя, а цей рік для православної громади Іршави пов’язаний із іншою знаменною датою славного подвижника християнського віровчення на наших теренах – тридцятиріччя його служіння у найстарішому храмі районного центру, тож редакція пропонує витяг із розлогого діалогу, де переплелися клерикальні нитки бесіди зі світськими, сучасність із минулим, ортодоксальні погляди співрозмовників із радикальним сприйняттям новітнього.

Михайло ІСАК, співавтор інтерв’ю. 

Він народився на Старий Новий Рік, коли православні християни відзначають празник святителя Василія Великого, визначного вчителя Церкви Христової. Тож із вибором імена альтернативи не було. А це було в родині православного священника. Було це шістдесят років тому. Зустрічає свій ювілей о. Василій Ігнат в Іршаві, де служить настоятелем церкви святих Первоверховних апостолів Петра і Павла вже 29 рік. Напередодні ми запропонували ряд запитань отцю Василію, щоб читачі більше дізналися про постійного автора нашого видання.

— Отже, отче Василію! З власного досвіду прожитого життя скажіть нам, що таке земне життя людини? В чому полягає сенс життя? Ким є людська особистість?

— Словами святителя Іоанна Златоуста: «Слава Богу за все» хочу перш за все «воздати славу Богу» за найцінніший Божественний дар — земне життя. Дякую Господу Богу за всі земні дари і духовні таланти, які щедро дарував Творець мені грішному і недостойному Своєму рабу. Дякую Господу за життєвий хрест, немічі та земні страждання, дякую Богу за радість життя в Господі. Серед всіх дарів Божих найціннішим і найважливішим для кожного з нас залишається саме земне життя. Його дарував нам Творець, щоб кожен з нас у земному життя став неповторною людською особистістю, яка покликана вирости, по словам апостола, «в повну міру росту Христового» та стати наслідником вічного життя у Царстві Слави Отця Небесного.

Людська особистість… Хіба можливо охопити та пізнати її? Вона — жива реальність і непізнана загадка. Людська особистість глибоко духовна, нерушима, вічна, хоча водночас відкрита і здатна зростати. Цього вона досягає у земному житті, завдячуючи живій християнській православній вірі в Бога та любові до Нього і ближніх. Вона має свою основу тільки у Бога і тільки в Ньому знаходить дорогу свого становлення. Як стверджували наші древні предки: «Без Бога ані до порога», бо без волі Божої «навіть один волос не випаде з голови людини» — сказано в Євангелії.

Кожна людина відкрита для проявів у ній священних дій Святого Духа. Святим Духом преображається її людська природа. Недаром преподобний Серафим Саровський вважав, що метою буття людини на землі є «стяжання Святого Духа». У своєму головному і вічному значенні цінність людської душі визначається її вищим, абсолютним життям у Бозі, з Богом, адже вона цінніша за весь матеріальний світ. Як стверджував православний сучасний богослов протоієрей Олександр Шмеман, людська особистість в залежності від свого власного вибору «або гине, або спасається». Вище моральне завдання особистості полягає в її освяченні Божественною благодаттю, через яке вона досягає нетління та вічність.

Тільки духовні скарби, жертовна любов до Бога і ближніх, добрі діла, бачення своєї гріховності, здобуття людиною глибокого смирення, боротьба зі своїми гріховними страстями та виконання всіх заповідей Божих створюють особистість, і є тією вищою, абсолютною метою, орієнтуючись на яку, людина вступає в царину благодатного оновленого буття в його повноті, невичерпності і славі.

Життя — це не випадкова і не сліпа стихія. Життя — це безцінний і виключний дар Божої мудрості, благості і любові, на який приведена з небуття у буття людина зобов’язана відповісти своїм покликом і відповідальністю, своїм світоглядним духовним і моральним самовизначенням у земному житті. Саме християнство служить духовному становленню людини, сприяє її становленню, як особистості.

За словами нині покійного Блаженнішого Володимира (Сабодана), митрополита Київського «кожна особистість єдина і таємниця особистості — нікому не доступна до кінця. Особистість людська більш таємнича, ніч увесь світ. Особистість людини, як образ Божий дорожчий всіх цінностей світу. Вона невичерпна в своїй динаміці, в своєму безкінечному розкритті. Вона, будучи єдиною та неповторимою, покликана до Боговподоблення: без неї Царство слави не буде сяяти повнотою».

— Отче! З вибором імені для вас у батьків, здається, не було альтернативи. А як з вибором професії?

— Я народився в ніч на 15 січня 1959 року в с. Стеблівка, Хустського району, Закарпатської області і був старшим сином в багатодітній сім’ї. В таїнстві Хрещення, яке звершив відомий у нашому краї протоієрей Димитрій Біляков, який у післявоєнні часи був секретарем Мукачівської єпархії, мене було названо Василем на честь святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. З раннього дитинства зростав та виховувався при храмі Божому, який систематично відвідував по неділях та у церковні свята. Вже з восьми років читав та співав на крилосі, оволодівши церковнослов’янською мовою. В школі вчився добре, любив науку, відвідував гуртки, пробував писати церковні статті, а вже у 9 класі був редактором шкільної газети з хімії. У нас вдома завжди була хороша церковна бібліотека. І хоча це були атеїстичні часи, іноді свіжий номер журналу церковного чи книги приносив до школи. Бувало, що у стінгазеті писали і про мене, що відвідую храм Божий, але на такі зауваження я не звертав уваги.

Кожний з нас у дечому повторює життєву дорогу свого небесного покровителя, ім’я якого носить. Пригадую слова святителя Григорія Богослова, який у Похвальному слові своєму другу Василію Великому писав: «Нам відомі були дві дороги: одна вела нас до наших священних храмів і до тамошніх вчителів; друга — до наставників наук зовнішніх». Я намагався поєднати ці дві дороги.

Добрими словами згадую своїм вчителів та наставників: Михайла Іванович Ігната, який привив любов до науки; директора школи Василя Юрійовича Гарастея, який вчив нас творчо думати, вміти правильно викласти думку, навчитись читати між рядками. Господь призвав їх до вічності і тільки молитва за упокій їх душ є жертвою, яку приймає Господь. І сьогодні радо зустрічаю свого класного керівника у випускному класі Надію Андріївну Добош, яка у шкільній рекомендації відзначила «хлопець настирливий у досягненні свої мети». Ще з шкільної парти у 1976 році я ніс церковний послух — був іподияконом при архієпископі Мукачівському і Ужгородському Григорії, а згодом при архієпископі Савві, що відіграло значну роль у моєму духовному становленні. Крім батьків, які прикладали чимало зусиль у духовному вихованні у сім’ї, моїх братів та сестер, величезну роль відігравала низка священнослужителів. Серед них вже згаданий мною протоієрей Димитрій Біляков, схиархімандрит Ісаакій (Мотиль), мій родич протоієрей Єфрем Росахо, які служили у рідному Свято-Вознесенському храмі с. Стеблівки. Успішно закінчивши навчання у Стеблівській середній школі, намагався поступити до четвертого училища у м. Хуст по спеціальності фотограф, адже ще у школі відвідував цей гурток. Та мені було відмовлено, бо не був комсомольцем. А що вже говорити про здобуття вищої освіти дітям священнослужителів — навчання було закрите для них у радянські часи, якщо вони не відмовлялися від віри в Бога. А в той же час їх діти служили у армії у віддалених краях: я проходив військову службу в Іркутській області, брат Іван на півночі Красноярського краю у селищі Хатанга за північним Полярним колом біля океану, а брат Сергій служив у м. Кандагар в Афганістані.

— Знаємо, що служивши в армії, ви були дописувачем армійських газет. А чи докоряли Вам вашим походженням. Мали ви з цим проблеми?

— У 1977–1979 роках проходив строкову військову службу в Іркутській області. Добре оволодівши спеціальністю радіотелеграфіста, мене було направлено нести службу в зразкову військову частину по обслуговуванні польотів винищувальної авіації ППО (до речі на території колишнього Союзу у цьому роді військ були лише три зразкові частини). Службу я проходив успішно, і скоро мене призначили керівником радіотелеграфічного відділення. Постійно проводив службу на обслуговуванні польотів, оскільки старші по службі військовослужбовці не вміли приймати радіокодограми, і вся відповідальність лежала на мені. Полк виставляв щоденно оцінку кожній частині за несіння служби. Скоро почав виконувати нормативи майстра. Хто проходив військову службу, знає, що прикордонники і ППО несуть постійну бойову службу.

Та крім цього я був кореспондентом двох газет — армійської і військового округу, готував і доводив до воїнів новини аналітичного змісту, писав публікації про передовий досвід військових спеціалістів до центрального управління ПП Оборони.

Звичайно, всі знали, що я син православного священника, і ставилися з повагою, як до військового спеціаліста, знавця своєї справи: і командири, і рядові військовослужбовці. Незабутніми залишилися в пам’яті листи, які надсилав мені в армію архієпископ Мукачівський і Ужгородський Савва. Згадую ще про одну важливу подію. За півроку до мобілізації (служба в армії була два роки) під час приїзду до нашого зразкового батальйону генерала з Москви мені випала честь захищати військову частину. Здавши на відмінно військові нормативи, під час відповіді на екзаменаційний білет сам генерал здивувався (а генерал був за своїм походженням з України) і не повірив, що в мене немає вищої освіти. Він запропонував мені, говорячи сучасною мовою, підписати контракт для продовження військової служби, з присвоєнням мені, рядовому солдату, звання лейтенанта, йти на місяць у відпуску і приїжджати до Москви, адже поза конкурсом мені було запропоновано стати студентом центральної Військової академії. Генерал знав, що я син православного священника і підтвердив, що під час війни сини православних священників були генералами, назвавши декілька відомих прізвищ. Я знав, що серед святих є імена і багатьох воїнів. У відповідь на пропозицію генерала я сказав, що у моїй родині є лише священнослужителі і немає жодного військовослужбовця. Я відмовився від пропозиції генерала стати військовослужбовцем, адже знав, що моє життя буде пов’язане з служінням Богу, Православній Церкві та народу.

В листопаді 1979 р. я повернувся з військової служби, і керівник військкомату запропонував мені, як фахівцю, йти на роботу до Ужгородського аеропорту. Після повернення додому я продовжив своє служіння в Церкві — був іподияконом при владиці Савві.

Військова служба мала велике значення у моєму житті та сприяла моєму формуванню, як особистості.

— Розкажіть, будь-ласка, про навчання в духовній семінарії, адже зрозуміло, що Ви зробили свідомий вибір професії. Що таке пастирське служіння?

— Це правда: священство для мене — справа всього життя. І тому після військової служби у 1980 році я поступив на навчання до Московської духовної семінарії, яку успішно закінчив у 1984 році першим по рейтингу серед випускників краю. Під час навчання виконував цілу низку різних обов’язків: співав в академічному хорі та був його уставщиком, супроводжував зарубіжні делегації в церковно-академічному кабінеті (по-світськи музей), до складу якого входило з десяток виставкових залів ікон, картин, церковної утварі, патріарших облачень та інших речей, починаючи з перших століть виникнення християнства, які присвячені катакомбному богослужінню, і завершуючи сучасним періодом. Звичайно, до цього потрібно було готуватись, знати пам’ятки, експозиції, їх історію і т. д. Крім цього, на канікулах ніс послух при помічнику інспектора, приймав участь у випіканні просфор у Лаврі. Прийнявши священний сан, ніс послух ризничого при Академічному Свято-Покровському храмі — до свят переоблачав престол, готував церковні облачення та все необхідне для проведення Богослужіння.

Вдячний Богу, викладацькій корпорації та викладачам за особливу довіру і повагу до мене у виконанні покладених на мене різних церковних обов’язків. Під час навчання найбільше «дорожив часом» мого перебування у стінах дорогої моєму серцю рідної «альма матері» — духовної семінарії. Зранку поспішав до мощей преп. Сергія Радонежського, на уроках вів запис лекцій викладачів, навчальні конспекти переписував, а у вільний час йшов до бібліотеки, читав і працював на книгами. Намагався кожну хвилину мого перебування під час навчання в семінарії використати з користю для себе. У мене ніколи не було слів для виправдання «не знаю, не вмію, не хочу», і згадую роки навчання, як найкращий період життя, адже студентські роки — це золотий період юності.

1 лютого 1983 року був вінчаний з дівчиною Василиною Василівною Палінкаш, яка народилася в селі Крива, Тячівського району, де декілька десятиліть служив священником мій рідний батько протоієрей Василій. А в квітні 1983 року Преосвященний єпископ Олександр Дмитровський, ректор МДА і Семінарії рукоположив мене у сан диякона. А 18 липня цього ж року у день пам’яті преподобного Сергія Радонежського у Трапезному храмі Лаври Високопреосвященніший Олексій, митрополит Талліннський і Естонський (всім нам добре відомий під іменем патріарх Московський Олексій Другий) рукоположив мене у сан священника. За Божественною Літургією в цей день митрополиту співслужили вісім архієпископів і чотири єпископи. Це був самий священний і найважливіший день мого життя, моя особиста П’ятидесятниця.

Ідеал християнського пастирського служіння назавжди показав і дарував нам Сам Господь Іісус Христос. Добрий Пастир Іісус Христос — вищий первообраз пастирства. Він показав ідеал, яким повинен бути кожен пастир Церкви Христової. Отримавши від Господа дари і владу, пастир покликаний мудро служити для спасіння Божого народу. Мудрий пастир повинен бути молитвеником, проповідником Слова Божого та проводити праведне життя, бути духовною особистістю. Його завдання полягає не в тому, щоб спасатися від світу, а щоб спасати цей світ, тобто приводити паству, народ Божий, який вручений його турботі, до спасіння. Недаром пастирське служіння вважається служінням жертовним і хресним. Воно є особливим служінням Богу, яке неможливо порівняти із жодним земним служінням людям. Священномученик єпископ Ігнатій Богоносець говорить: «Священство є вище із всіх благ, яким користуються люди». А це означає, що відповідальність священника перед Богом, незмірно вища, ніж відповідальність рядового християнина. І тому, як говорить святитель Іоанн Златоуст «як добрі діла священиків приносять користь, спонукають багатьох до переборювання, так і їх проступки приносять велику шкоду». Дійсно, священник завжди залишається священником не тільки в храмі, але і вдома, і в побуті, і в суспільстві, у відносинах з людьми.

Недаром Святі Отці Церкви вважають, що життя пастиря повинно бути чистішим за сонячне проміння. З моменту прийняття священства воно стало для мене справою всього життя. Зігрівання в собі цього Дару Святого Духа і підтримання його благодаті — головне завдання пастиря Церкви протягом всього життя. Щоб підтримувати цей Божий дар, слід перебувати в молитві, подвизатися добрим подвигом віри, творити діла благочестя, горіти духом під час богослужіння, берегти в серці жертовну любов до Бога та ближніх, бо без любові ми втрачаємо абсолютно все. Присутність Святого Духа в житті кожного християнина, а тим більше пастиря Церкви, — це в першу чергу присутність любові. А це означає, якщо не має любові у серця, то немає у нашому житті і благодаті Духа Святого, якою спасаємося. Пастир Церкви тільки з молитвою, смиренням і любов’ю здатен об’єднати людей з різними характерами, світоглядом, темпераментом в єдину спільноту, яка називається Церквою Христовою. В молитві, смиренні та любові — сенс пастирського служіння, сенс життя і кожного християнина.

— Ви один з найосвіченіших священників старшого покоління. А взагалі чи потрібно духівникам учитися сучасним технологіям, опановувати інтернет і т. д.?

— Перша частина Вашого питання — це перебільшення. Я б сказав словами древнього мудреця: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю». Християнин пізнає Бога, духовне життя, природу видимого світу не розумом, а вірою. Про це говорить святий апостол Павло: «вірою пізнаємо». Саме з релігії вийшло все духовне життя людства. І в стародавні часи була релігія, як дорога до пізнання не тільки Бога і духовного світу, а і пізнання видимого світу — природи. Поділ науки на церковну і світську відбувся десь на початку XVIII століття.

Ще на початку II століття відомий церковний письменник Тертулліан стверджував: «Що чуже нам християнам? І наука, і культура, і радість земна, і радість небесна, і життя — все нам дороге, тому що все це є явленням Божої премудрості».

Час, в якому нам доводиться жити сьогодні і нести своє пастирське служіння, — час особливий. Як і всі попередні століття, сьогоднішній день ставить перед кожним із нас чимало різних викликів, спокус. Та взагалі, як і кожний період церковної історії по-своєму особливий, у кожному періоді є свої особливі нюанси та відмінності. Тому священник покликаний завжди дати відповідь на питання, проблеми та виклики сьогоднішнього дня.

З розвитком інформаційних технологій сучасності тільки за один день кожна людина має можливість отримати і переосмислити такий об’єм інформації, для засвоєння якого людям, які жили декілька століть назад, потрібні були б роки. Однозначно, що саме інформаційний бум є візитною карткою нашого часу і це важливо враховувати священику в своїй пастирській діяльності. Нелегко сьогодні людині справитися з інформаційним потоком, пізнати, що є істина? Це євангельське питання з яким звернувся Понтійський Пілат до Іісуса Христа. І тому важливо кожній людині обирати правильні духовні орієнтири, навчити розбиратися у величезному морі інформації, навчитися фільтрувати її, щоб не стати жертвою маніпуляцій, брехні. Сьогодні як ніколи багато сфер життя, особливо суспільного, базується на цілковитій брехні, яка ллється потоками з засобів масової інформації — телевізора та преси, інтернет-ресурсів. Кожному з нас слід пам’ятати, що основні догмати, богословське церковне вчення залишаються вічними істинами і не змінюються ні при яких обставинах. Свята Православна Церква, Главою Якої є Сам Іісус Христос, Котрий «вчора, сьогодні і во віки тойже», як вчить Святе Письмо. Свята Церква складається з двох природ. По-перше, в ній присутня Божественна природа, Церква є «Тілом Христовим», як вчить Слово Боже, а по-друге, в ній є і людська природа, бо до неї входить людина, Боже творіння. Людина з її гріховною, земною природою тільки в Церкві виростає духовно та досягає преображення і висот святості — виростає в «повну міру росту Христового». І про це не слід забувати у житті при різних мінливих настроях.

Для кожного з нас безцінною духовною спадщиною завжди є Святе Письмо і Передання Церкви, яке залишили нам святі Отці і вчителі Церкви для праці на ниві Христовій. Крім творів святих Отців ранньої святоотецької писемності, епохи золотої спадщини IV–V ст., особливої уваги заслуговують і твори наших вітчизняних подвижників благочестя — святителя Ігнатія Брянчанінова, якого визнають сучасним «Златоустом», аскета і церковного полеміста святителя Феофана Затворника, протоієрея Іоанна Кронштадтського та багатьох відомих подвижників, мучеників та сповідників XX століття.

Ми нічого не можемо привнести в Церкву, наше завдання — зберегти скарбницю духовного багатства, яка довірена нам часом і попередніми поколіннями. Відносно опанування інтернетом — звичайно, можна вчитися користуватися сучасними технологіями, в тому числі і православним християнам. Сьогодні існують телевізійні православні канали, видається чимало християнських газет та журналів, які дивлюся і я, читаю публікації, переглядаю інтернет, матеріали, які стосуються сучасного церковного життя, маю і свої сторінки «Іршава православна» і «Православна наука».

Церква у всі часи проповідувала у світі Слово Божественної Істини. Як відомо з історії Церкви, чимало її кращих представників, святих Отців, вчителів отримували в тому числі і кращу тогочасну освіту, зокрема і світську. Святитель Іоанн Златоуст повчає: «Щоб когось вчити, необхідно самому вчитися, щоб когось наставляти, потрібно самому отримати настанови, а то інакше якого світла чекати від темряви». А той, хто не хоче вивчати духовні науки і хвалиться своїм невіглаством, є невіглас не тільки розумом, а і серцем.

— Наше видання розповідало про Вашу власну бібліотеку та картинну галерею. Будь-ласка, коротко повторіться.

— Саме з Церкви вийшло все духовне життя людства. З моменту Хрещення Київської Русі серед нашого народу стали поширюватися книги, писались священні ікони, будувались величні собори, відбувалося становлення могутньої Святої Русі. Кожному з нас добре відомі згадки про втрачену знамениту бібліотеку Ярослава Мудрого. А випускники та багато знаменитих осіб Києво-Могилянської академії, яка недавно відзначила свій 400-річний ювілей, у ті часи мали особисті чудові бібліотеки. Слід пам’ятати, що книга в ті далекі часи була дорогою розкішшю. Серед величезної когорти випускників академії багато хто мав велику бібліотеку. До прикладу, бібліотека єпископа Феофана Прокоповича, кошти на яку давав Петро I, нараховувала 3142 книги на 17 мовах.

Ще з дитинства, пам’ятаю, у нас вдома завжди була чимала церковна бібліотека, яку зібрав мій батько, нині покійний протоієрей Василій. Я тільки продовжив започатковану ним справу, і на даний час, як визнала низка православних владик, моя бібліотека знаходиться серед кращих приватних церковних бібліотек краю. Особливою її окрасою є чимало видань стародруків.

Зокрема, у бібліотеці є по декілька полиць книг з різних церковних наук: богослов’я, біблеїстики, святих Отців і вчителів Церкви, історії Церкви, католицизму, сект, древніх мов, літургіки, гомілетики, є чимало з світських наук, художньої літератури духовного напрямку і т. д. Серед журналів: «Журнал Московської Патріархії», «Православний вісник», «Путь» (це видання богословів, які були виселені з Радянського Союзу, і в Парижі з 1925 року по 1940 рік вийшло 61 видання цього журналу) та ряд інших журналів.

Я зібрав також хорошу картинну галерею, в якій переважну більшість представляють художники Іршавщини. В основному картини носять церковний характер, серед них є чимало ікон.

— Як ви готуєтесь до проповідей перед вірниками в неділю, на релігійні свята, на похоронах?

— Свята Церква Христова завжди зберігала в чистоті істину Божу, приводила християн до спасіння та святості. З моменту народження Церкви Христової в день П’ятидесятниці, коли Дух Святий почив на апостолах, вони пронесли слово євангельської істини у всі кінці світу під час своїх місіонерських подорожей. Живе Передання Істини Божої існує у Божественному Одкровенні. З моменту формування канону Святого Письма почався і процес формування православного християнського вчення у ранніх символах віри, які існували до Нікео-Цареградського символу віри, у Правилах Апостольських, Вселенських та Помісних Соборів та Отців Церкви, у формуванні християнського богослужіння, устрою Церкви, чернечого монашеського життя і т. д. В Церкві з’явилась і бережно зберігалась і величезна святоотецька і проповідницька спадщина. Саме ранньохристиянська святоотецька проповідь ніколи не втрачала сили величезного впливу на душі людей, бо вона формувалася і зростала на величезному духовному досвіді святих угодників та подвижників Церкви.

На Святій Київській Русі з моменту її Хрещення з’являються і перші збірники святоотецької думки — перші збірники повчань, синаксарії, проповіді, урочисті слова і т. д.

Спасіння роду людського відбулося через пришестя в світ Месії — Іісуса Христа, через його Голгофську жертву та Воскресіння з мертвих. Саме обоження і святість є істинним призванням людини, яка покликана до вічного життя та спасіння.

Слово Божественного Одкровення вчить християнина, як досягнути спасіння та святості, і це питання є головною темою пастирської проповіді. І тому пастирське слово — є проповіддю Слова Божого, слова Божої любові, слова істини, слова благодаті. Ще з апостольських часів проповідь апостольського благовістя була «не тільки у слові, а в Дусі Святім» (1 Сол. 1, 5). Святі апостоли свідчили істину Божу перш за все тим, що своїм життям та прикладом віри явили для кожного істину і чудо преображення людської природи благодаттю Святого Духа.

Справа проповідництва вимагає від пастиря всесторонньої підготовки і особливо високого духовного життя, молитви, подвигу та інтелектуальної пастирської діяльності. Саме важливе місце в проповіді займає свідчення істини прикладом власного життя, потрібно бути причасником духовних цінностей істини. Істиною, як відомо, є Сам Христос у вищому, сакраментальному, священному значенні цього слова. І тому, на запитання, як готуватися для проповіді, відповідь однозначна — всім своїм життям, бо тільки набувши власного духовного досвіду, можна передати його іншим. До проповіді не готуються просто засівши за письмовий стіл і поклавши навколо себе книги з поясненням святих Отців Церкви. Коли святі Отці проповідували, це слово виходило з їх серця, вони говорили його з глибини власного духовного досвіду. Якщо ми будемо просто повторяти те, що вони говорили, наше слово, можливо, нічного і не досягне. У преподобного Іоанна Ліствичника є чудові слова, що «слово Боже подібно стрілі, яка здатна вдарити в ціль і пробити щит. Але, — говорить він, — стріла залишається бездієва, якщо не має лука, тятиви, сильної руки і вірного ока, ось це — ми, пастирі. Слово Боже, як пряма, чиста стріла, яка здатна пробити будь-яку товщину гріха, будь-яке кам’яне серце, але вона не полетить, якщо хто-небудь не пустить цю стрілу, якщо не буде вірного ока, яке її направить, міцної руки, яка натягне лук». І в цьому — наша величезна пастирська відповідальність.

Про що говорити? «Дуже просто, — говорить сучасний православний богослов митрополит Сурожський Антоній (Блум), — проповідь не потрібно говорити нікому, окрім як самому собі. Необхідно стати перед судом євангельської оповіді, поставити собі питання про те, як ти стоїш перед ним, як ця оповідь, живе Боже Слово, особисто тебе судить, що воно тобі говорить, що ти можеш відповісти Живому Богу, Який потребує відповіді, і дії, і покаяння, і нового життя». Якщо слово, яке ти говориш в проповіді, тебе вдаряє в душу, власне серце, то воно вдарить і в чужу душу і пройде чуже серце. Але якщо проповідник буде говорити «ось цим людям» те, що на його думку їм корисно знати, то в більшій мірі це слово не принесе жодної користі.

Для священника важливим є те, щоб Святе Письмо, а головне Євангеліє, було постійно його настольною книгою, щоб він навчився жити Духом євангельським, потрібно читати його щоденно; разом з тим читати і житія святих, читати творіння Отців і вчителів Церкви, читати твори сучасних видатних богословів і пасторів Церкви. Але водночас у молитві просити від Бога благодатної допомоги Господньої словами: «Господи устні мої отверзеши і уста мої возвістят хвалу Твою».

— Знаємо, що працюєте як педагог. Вас затверджено проректором із навчальної роботи Мукачівського духовного училища, що діє в Іршаві. Молодь охоче вивчає складні питання духовної науки?

— Слова Христа Спасителя: «Блаженний, хто виконає і навчить» ставлять перед пастирем Церкви два головні завдання: по-перше, самому необхідно виконати до кінця Заповіді Божі; а по-друге, навчити цьому інших людей, особливо майбутніх пастирів Церкви.

В 1993 році з волі Божої я розпочав викладацьку діяльність в Мукачівському духовному училищі і, з невеликою перервою, викладаю по сьогоднішній день. На моє глибоке переконання, в царині викладацької діяльності самим важливим є духовне виховання майбутніх пастирів, поєднане з глибокими знаннями богословських дисциплін. Адже основою слова «духовенство» є слово «духовний», і це головне.

Сьогодні Українська Православна Церква на чолі з Блаженнішим Онуфрієм, митрополитом Київським і всієї України переживає одну із важких сторінок своєї історії, коли всі сили пекла в особі сьогоднішніх безбожних можновладців, вчорашніх комуністів, розпочали війну з Православною Церквою, Главою Якої є Сам Христос Спаситель.

Хочу згадати один приклад із життя нині померлого знаменитого Блаженнішого Володимира, митрополита Київського і всієї України. В часи його ректорства в Московській духовній академії і семінарії я навчався в Московській Духовній Семінарії. Мало кому відомо, що він закінчив юридичний факультет. Він говорив, що коли з Московського університету був запрошений відомий правознавець, то він звернувся до студентів та викладачів з проханням, щоб на основі його лекцій викладачі та студенти змогли підготовити посібник по законодавству. На одній з лекцій цьому юристу було задано багато запитань. Врешті-решт він сказав: «Що ви, власне кажучи, «трепихаєтесь»? Ваш кінець уже настав, з вами покінчать дуже швидко». Задуманий посібник так і не був написаний. З Православною Церквою у всі часи намагалися покінчити, як намагаються і сьогоднішні безумці. Але Церква непереможна і навіть «самі ворота пекла» її не переможуть. Ми пам’ятаємо, як протягом багатьох років, у так звані «радянські часи», влада намагалась виробити в суспільстві думку, що представники церкви, віруючий народ — це люди «другого сорту», розумово відсталі і таке подібне. Нам відомо про страшні наслідки, про жорстокі переслідування, знищення храмів та священнослужителів, духовну деградацію людства у XX столітті. І пригадуються слова святителя Іоанна Златоуста, що «самим несприятливим часом для Церкви є час її зовнішнього благоденства», бо Церква духовно виростала в момент гонінь і переслідувань. Сьогодні, коли здавалося б вітер свободи підняв завісу над релігійним життям, і в храми в пошуках істини пішла молодь, нечестивці почали звинувачувати священство у різних гріхах, при чому забуваючи, яку дорогу ціну за збереження чистоти віри православної у XX століття заплатили пастирі Церкви та віруючий народ. Добре відомо, що 205 митрополитів, архієпископів, єпископів прийняли мученицьку смерть. 120 тисяч священнослужителів, монашествуючих стали сповідниками та мучениками в цей же період. Як бачимо, сьогодні знову намагаються нав’язати ярлики істинній Православній Церкві, її пастирям та віруючому народу, і ми стали свідками насильницьких захоплень храмів та страшної вакханалії, яку творять сьогоднішні нечестивці на нашій землі.

Однозначно, що сьогоднішній пастир в цих важких умовах, в яких опинилась Церква, зобов’язаний бути мудрим пастирем, бути обізнаним у багатьох питаннях та реаліях сьогодення. До речі, я викладав спеціальну дисципліну, яка торкається проблематики сучасних церковно-державних правових відносин. Знайомив студентів з усіма церковно-державними актами і документами, процедурою і порядком реєстрації новоствореної громади, виготовлення установчих документів для громади, щоб вона мала можливість жити і вирішувати питання, пов’язані з її розвитком, документів, пов’язаних з земельними проблемами, виготовлення проектної документації для нового храму і т. д.

В основному, у духовному училищі, викладаю богословські дисципліни. Серед них догматичне, основне, моральне, порівняльне богослов’я, патрологія, сектознавство. Крім того є ще ціла низка богословських дисциплін, які я вивчав під час навчання в Київській духовній академії в 1994–1998 роках. Волею Промисла, який діє в Церкві, у світі, в житті християнина, сьогодні ми стоїмо на початку нового етапу нашого церковного життя, коли особливі зусилля повинні бути направлені на розвиток богослов’я у всіх сферах та напрямках. Церква завжди турбувалася про розвиток богословської думки. Але сьогодні існують обставини, які свідчать, що Церкві та її пастирям цю турботу про розвиток саме богословських наук необхідно збільшити.

Богослов’я — одне з головних церковних покликань. Як відомо, Сама Церква назвала богословами відомих церковних пастирів. Серед них святий апостол і євангеліст Іоанн Богослов, святитель Григорій Богослов та святитель Симеон Новий Богослов. Як говорить святий апостол Павло: «А інших поставив Бог у Церкві, по-перше — апостолами; по-друге — пророками; по третє — учителями, потім дав сили, також дари вздоровлення, допомоги, управління, різні мови» (1 Кор. 12, 28). І хоча богослов’я не згадується тут, як окреме церковне служіння, однак богослов’я було і залишається основою всіх згаданих апостолом служінь, подібно до того, як серце, згідно думки святих отців, є основою людського організму. Різні Дари Святого Духа викладаються на спільну церковну користь. Богослов’я як церковне призвання існує в Церкві і для Церкви. Фундаментом богослов’я є особиста зустріч з Христом у святому Таїнстві Євхаристії, тобто Причащення Святих Таїн Тіла і Крові Христа Спасителя. Воно народжується від особистого з’єднання людини з Христом у Святому Причащанні. Богослов повинен розуміти своє служіння як дар Божий і жертву. Істинне богослов’я існує тільки в істинній Церкві і для Церкви.

Сьогодні відродження Православного богослов’я повинно стати одним із пріоритетних завдань розвитку нашої Церкви. І зусилля, які ми прикладаємо до виконання цього завдання, повинні бути не менші, ніж ми сьогодні приділяємо для будівництва нових храмів, розвитку церковних засобів масової інформації, соціального служіння Церкви і т. д. До такого висновку нас приводять три важливі пріоритети, які склалися сьогодні.

По-перше. Віруючі нашої Української Православної Церкви нерідко мають світську вищу освіту, і, як правило, у них часто виникає потреба у богословських знаннях. Церква зобов’язана адекватно відповісти на ці потреби, і тому саме в цьому напрямку слід вести щоденну систематичну роботу. Однозначно, для цього необхідні якісні богословські дослідження, богословські публікації, книги. В цьому напрямку публікується чимало богословських досліджень, нових розробок на сторінках видань «Труди Київської духовної академії» та «Наукові записки». Необхідні і спеціальні богословські освітні програми, телевізійні передачі на церковних телеканалах, публікації в богословських журналах і інтернет-виданнях.

По-друге. Перш за все ми, пастирі Церкви, зобов’язані показати і державним мужам і університетським професорам, що богослов’я є високорозвиненою академічною наукою у всіх значеннях цього слова. Тому сама богословська наук має право на державне визнання, не менше ніж філософія чи психологія, культурологія чи історія, літературознавство чи мовознавство. Як відомо, гуманітарні науки визнаються як такі, за які дають наукові звання. Тим більше, такою наукою необхідно визнати і богослов’я, яке є не менш науково організованим, ніж філософія. Всім нам добре відомий вислів: «Богослов’я і філософія — близнюки». Потрібно визнати, що у богослов’я більш конкретна і строга наукова методологія, ніж у більшості гуманітарних наук. Це значить, що богослов’я має право на акредитацію в якості наукової спеціальності.

По-третє. Сучасне суспільство і, зокрема, інтелігенція, наукова еліта та державні мужі намагаються сьогодні пізнати соціальне вчення Церкви відносно всіх сучасних проблем. Тому одним з актуальних завдань православного богослов’я у світі на сьогоднішній день є розвиток і популяризації соціального вчення Церкви. Часи, коли головним засобом у вирішенні цього питання була проповідь з церковного амвона, вже минули. Сьогодні Церква вийшла за межі церковного подвір’я і вона приймає активну участь у всіх сферах соціального служіння у суспільстві. Наші сучасники мають потребу в динамічному і глибокому осмисленні всіх проблем життя суспільства. Тому особливу увагу сьогодні богослови зобов’язані приділяти соціальній проблематиці, а церковні і світські ЗМІ мають надати можливість нашим богословам донести свої думки і погляди суспільства для соціального служіння Церкви. Саме в оволодінні богословськими науками велике майбутнє завтрашнього дня. Висновок однозначний — ми повинні оволодівати та розвивати богословську науку та думку заради достойного християнського просвітництва, заради повноцінної присутності богослов’я і в університетській освіті і в наукових дискусіях, заради пояснення нашого православного соціального вчення в громадській та науковій думці.

Щоб не бути голослівним, хочу підкреслити що крига скресає, і ці позиції реально підтверджуються у нашому сьогоднішньому суспільстві. Мені часто доводиться приймати участь та виступати з доповідями на багатьох Міжнародних наукових богословських конференціях, які проводяться Київською духовною академією і семінарією. Якщо в минулому в їх роботі приймали участь тільки богослови з різних духовних навчальних закладів, то починаючи з 2014 р. у роботі міжнародних церковних конференцій приймають участь вчені науковці та студенти з багатьох світських вищих навчальних закладів. Коли всі наукові кола відзначали 400-річчя Києво-Могилянської академії, на якій мені довелося виступати з доповіддю «Історичні передумови виникнення Києво-Могилянської Академії», в її роботі прийняло участь чимало професорів та студентів світських вищих навчальних закладів України. Пригадую, я виступив з коротким словом в обговоренні доповідей та підкреслив, що це завтрашній науковий потенціал та мудрі вчені Православної Церкви. Хочу підкреслити, що на науково-богословських конференціях у Київській Духовній Академії постійно приймає участь доцент УжНУ кандидат історичних наук Юрій Данилець та студенти цього університету.

Одна з останніх богословських конференції відбулася у Київській Духовній Академії 23 жовтня 2018 р. Я приймав участь і виступив з доповіддю «Преподобний Максим Сповідник — захисник православ’я і його погляд на іслам».

Декілька церковних конференцій вдалося організувати і мені в нашому м. Іршаві. У них брали участь науковці УжНУ — доктор історичних наук Сергій Федака та кандидат історичних наук Юрій Данилець. Серед конференцій: «Духовна спадщина слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія», «Пересопницьке Євангеліє», «До 1025-річчя Хрещення Київської Русі» та низка інших.

Знаменитий вчений Михайло Ломоносов говорив: «Небагато знань віддаляє від Бога, а багато наближає до Нього». Сьогодні церковні богослови беруть активну участь у різних наукових заходах, разом співпрацюючи з науковцями світських вищих навчальних закладів, а при університетах відкриваються навіть богословські кафедри. І така співпраця є корисною для молодого покоління, адже кожна душа за природою своєю християнка.

Вдячний Богу за Його щедрі дари мені грішному, вдячний Йому за те, що дарує мені можливість внести і свою частку, лепту у духовну скарбницю виховання пастирів Церкви Христової, адже, як стверджує святитель Іоанн Златоуст: «Виховання є мистецтвом з мистецтв».

Мені приємно відзначити, що молодь охоче вивчає складні питання духовної науки. Я намагаюся добросовісно виконувати свої викладацькі обов’язки. За багато років цієї діяльності  жодну годину не провів зі студентами напусто, постійно викладаю новий матеріал. Водночас вимогливо ставлюся до вихованців: вони ведуть записи лекцій, пишуть семестрові твори, здають заліки та екзамени і т. д.

Особливо радий зустрічам зі вчорашніми вихованцями, щиро радію їх успіхам на ниві служіння Церкві Христовій. До речі, вони несуть своє пастирське служіння в багатьох країнах, наприклад у Чехії, Словаччині, Франції, Румунії, США, Україні. Серед відомих випускників Мукачівського духовного училища слід відзначити Високопреосвященнішого Єфрема, архієпископа Бердянського і Приморського, секретаря Мукачівського єпархіального управління протоієрея Віктора Місо, секретаря єпархіального управління з Чехії протоієрея Стефана Логойду, відомих архімандритів, намісників монастирів краю та багато інших. Хочу подякувати ректору духовного училища протоієрею Михаїлу Юріні за його постійну турботу в царині духовного виховання пастирів Церкви.

— Ви берете активну участь у житті Мукачівської єпархії, маєте ряд доручень Високопреосвященнішого митрополита Феодора. Які саме?

— Серед головних і основних моїх пастирських обов’язків є проведення церковних богослужінь, молитов, здійснення обрядів, виголошення проповідей, викладацька та виховна пастирська діяльність у духовному училищі. Саме цим пастирським обов’язкам я найбільше приділяю часу у своєму житті. Але поряд із цим, з благословення Високопреосвященнішого Феодора, митрополита Мукачівського і Ужгородського на мене покладена і ціла низка інших обов’язків, адже впродовж багатьох років свого служіння беру активну участь у церковному житті, як Голова двох відділів — місіонерського та у справах сім’ї і молоді. До речі, багато церковних обов’язків виконував при попередниках митрополита Феодора, зокрема при нині покійному архієпископі Євфимії та архієпископі Агапіті (нині митрополит), з яким навчався в Київській духовній академії. Дуже цікавою є місіонерська діяльність, якій віддаю чимало часу, зокрема для виготовлення документації для реєстрації нових церковних громад, вирішення земельних питань для будівництва нових храмів, виготовлення проектної документації цих храмів та інших організаційних питань будівництва храмів та життєдіяльності нових церковних громад. На даний час за мого сприяння створена сьома громада в районі в с. Гребля, де побудовано фундамент для нового храму і вже організовано проводиться церковне богослужіння у тимчасово пристосованому приміщенні. Багато різних заходів та зустрічей проводиться з дітьми, матеріли про які викладаються на сайті «Іршава православна».

Хочу висловити щиру подяку Високопреосвященнішому митрополиту Феодору за вручення мені церковних нагород — служіння Літургії з відкритими царськими вратами до молитви «Отче наш» та нагородження Благословенною Грамотою Блаженнішого Онуфрія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля канонічної Української Православної Церкви.

Хочу відзначити та висловити подяку представникам світської влади: Голові Іршавської РДА Олександру Васильовичу Горіну, Голові районної ради Віктору Андрійовичу Симканинцю, міському голові Степану Степановичу Бобику за неодноразове вручення мені почесних грамот, подяк за «вагомий особистий внесок у духовне виховання дітей, молоді, просвітницьку роботу, утвердження ідей милосердя й злагоди в суспільстві, посильний внесок у розбудову релігійних споруд», як сказано в нещодавно врученій мені нагороді.

В царині просвітницької діяльності пишу статті, публікації, проповіді, які друкуються у ЗМІ: районній газеті «Нове життя», сайтах «Іршава православна» та «Православна наука». Вже написано декілька сотень різних публікацій, і ідеалом для мене служать слова знаменитого митрополита Ростовського Димитрія (Туптало): «Моєму сану, якого я недостойний, належить слово Боже проповідувати не тільки язиком, але і пишучою рукою: це мій довг, це моє покликання, це мій обов’язок».

З благословення Високопреосвященнішого митрополита Феодора займаюсь громадською діяльністю. Зокрема, від духовенства району входжу до складу Громадської ради Іршавської райдержадміністрації та Колегії Іршавської райдержадміністрації, приймаю участь у проведенні молебнів при Іршавському райвійськкоматі під час відправки призовників на військову строкову службу, приймаю участь у різних громадських заходах при відділах культури та освіти, при Малій Академії, презентаціях книг письменників і поетів, пишу рецензії на твори духовної тематики поетів, приймаю участь у проведенні виставок художників Іршавщини і т. д. Іноді виїжджаю на культурні заходи до Ужгорода, Виноградова.

Підтримую співпрацю та дружні взаємовідносини у заходах, які проводить директор місцевого музею Світлинець Андрій Андрійович, співпрацював з пенітенціарною службою і т. д. Створив духовний центр, до складу якого входять одна з кращих бібліотек краю, галерея картин художників Іршавщини, чимало стародруків. Часто приймаю делегації в духовному центрі не лише з Україні, але і з-за кордону, які також відвідують наш старовинний Свято-Петро-Павлівський храм, який побудований у 1802 –1825 роках.

Звичайно, що до кожного такого заходу необхідно завжди бути готовим, дати відповіді на різні запитання, сказати слово і взагалі гідно прийняти гостей. Для мене особисто завжди дуже важливими є зустрічі з мудрими, освіченими людьми, з якими приємно провести час у взаємній дружній розмові, які нас взаємно збагачують. Можливо, велике значення на ниві просвітництва відіграє і мій власний досвіт, здобутий під час мого навчання в семінарії, коли проводив екскурсії для багатьох закордонних делегацій в Церковно-археологічному кабінеті при Московській духовній академії.

— За останні часи, храм, де Ви є настоятелем, значно обновився, хоча йому майже 200 років. Хто в цьому допомагає?

— Після закінчення Московської духовної семінарії у 1984 році був призначений Архієпископом Мукачівським і Ужгородським Савою настоятелем храму святителя Василія Великого в с. Червеньово, Мукачівського району. За декілька років служіння у храмі було проведено чимало ремонтів. Я організував у ті радянські часи покупку церковної фари (житлового будинку для священника).

З вересня 1990 року Високопреосвященнішим архієпископом Євфимієм Мукачівським і Ужгородським призначений настоятелем Свято-Петро-Павлівського православного храму м. Іршави, в якому служу вже 29 рік. Багато років, крім виконання обов’язків настоятеля, я є керівником громади з правом юридичного підпису всіх церковних документів громади.

Ще до початку будівництва сучасного кам’яного Свято-Петро-Павлівського православного храму, яке проходило з 1802 по 1825 роки, на цьому місці стояв старий дерев’яний храм, про який є згадка в документах за 1797 рік. В документі говориться, що храм був «бідний, критий соломою», «хоча і парафія і церква були тут набагато давніше».

Хочу також згадати деякі приклади з історії Іршавщини тих часів, бо вона була представлена декількома єпископами Мукачівськими. Як відомо, Ужгородська унія була насильно введена в нашому краї в 1646 році, а православним єпископом Мукачівським в той час був уродженець с. Доробратово Софроній Юско, який обіймав кафедру з 1644 р. по 1648 р. Після нього Мукачівську православну кафедру обіймав єпископ Іоаннікій Зейкан, уродженець с. Імстичово з 1648 р. по 1652 р. Після того, як єпископа Іоаннікія в 1652 році католики вигнали з Мукачева, новим православним єпископом став Мефодій Раковецький. На Іршавщині місцеві жителі не приймали унію. Свідченням цього є той факт, що через 102 роки після насильного запровадження Ужгородської унії, уже в 1748 році, в Іршаві проживало лише 30 греко-католиків.

Під час мого служіння в Свято-Петро-Павлівському храмі проведено чимало робіт. Серед них: перекриття храму, зовнішні роботи, встановлення сучасних вікон та дверей, встановлення нового позолоченого іконостасу, новий позолочений престол та панікадила, іконописний розпис храму, два православні хрести біля храму. На даний час проводимо ремонт церковної фари біля храму.

Всі ці великі ремонти зроблені за кошти прихожан та жителів міста. Вони заслуговують особливої подяки за християнське ставлення до храму. Кожний християнин дарував на черговий ремонт, який проводився в храмі, згідно своєї совісті та можливостей. І головне, кожний знає, що його власна пожертва внесена на той чи інший ремонт, який проводився в храмі. Особисто висловлюю щиру подяку кожному за вашу лепту, пожертвувану на ремонт храму. Про жителів того чи іншого населеного пункту свідчить саме те, у якому становищі знаходиться школа, храм і кладовище. А допомагають мені в організації і проведенні ремонтів члени церковної громади Семак Василь Іванович, Веждел Іван Андрійович, Грицакович Іван Михайлович та багато інших. Всемилостивий Господь всіх, хто трудиться, жертвує, нехай нагородить сторицею і дарує многоліття.

— Ваша сім’я продовжує традиції священства. Яким чином?

— Господь дарував Своє особливе благословення та велику милість Божу нашій родині, за які щиро Йому вдячні. Бог сподобив кращих представників родини, цілу низку священнослужителів, молитися у Божого Престолу, а це велика честь та Божий дар. Серед священнослужителів, вихідців з нашої родини, двоє священників уже відійшли у вічність. Серед них мій батько протоієрей Василій помер у 2004 році на 69-му році життя. Він був високоосвіченою людиною, мав чотири різні освіти, останню з яких здобув, успішно закінчивши Московську духовну семінарію. Був особисто знайомий і користувався повагою покійного патріарха Московського Олексія І (Симанський), який прожив і служив в роки війни у часи блокади Ленінграда. Покійний батько був мудрим пастирем Церкви Христової, молитвенником та проповідником Слова Божого. Я, листаючи особову справу батька у Хустській єпархії, мав можливість ознайомитися з офіційними документами, які говорять про те, що на початку 70-х років минулого XX століття Високопреосвященніший Григорій, архієпископ Мукачівський і Ужгородський видав указ про призначення батька другим священником в Ужгородський кафедральний Свято-Воздвиженський собор. Але афонський старець Давид (Цубера), який народився в селі Крива на Тячівщині, де декілька десятиліть, аж до кончини, служив мій батько, звернувся до правлячого єпархією архієпископа Григорія, і тому батько написав відмову і залишився служити в с. Крива. Батько, протоієрей Василій, був мудрим молитвенником і проповідником, який для мене особисто залишився зразком пастирського служіння.

В 2011 році на 48 році життя раптово відійшов у вічність мій шовгор — протоієрей Михаїл Мацур, який багато років прослужив у м. Празі. Отець Михаїл був мудрим проповідником та молитвенником, якого любив наш православний народ та поважав Предстоятель Церкви Чеських Земель і Словаччини Блаженніший митрополит Христофор. Отець Михаїл супроводжував митрополита Христофора у закордонних поїздках. Під час моїх особистих зустрічей з митрополитом Христофором в м. Іршаві, в Києво-Печерській Лаврі на наукових конференціях він добрими і щирими словами висловлювався подяку в адрес покійного отця Михаїла. Вічна пам'ять і блаженний покой подаждь Господи приснопам’ятним протоієрею Василію і протоієрею Михаїлу.

Серед представників священнослужителів старшого покоління, які багато десятиліть служать у Божого Престолу і сьогодні, є мій стрий (дядько) протоієрей Іоанн Ігнат, 1954 р. народження. Минуло 40 років служіння о. Іоанна у с. Келечині, Міжгірського району, з них багато років — благочинний Келечинського благочиння.

Із старших священнослужителів родини і протоієрей Єфрем Росоха, якому минуло 78 років. Протоієрей Єфрем закінчив Московську духовну семінарію та академію. Видав декілька книг і є чи не єдиним церковним поетом у нашому краї. Він також відіграв важливу роль у моєму духовному становленні, коли служив у моєму рідному селі Стеблівка. Вже багато років о. Єфрем служить у с. Чорнотисово на Виноградівщині. Під час зустрічей із священнослужителями старшого покоління — прот. Іоанном, прот. Єфремом ми ділимося думками, обговорюємо богословські та церковні питання сьогодення, а о. Єфрем ділиться чудовими духовними віршами, бо я люблю церковну поезію. Такі зустрічі в родинному колі з священнослужителями є незабутніми і мають велике значення.

Серед представників духовенства молодого покоління нашої родини є мій племінник і похресник протоієрей Василій Ігнат, який є настоятелем храму в селі Запереділля на Міжгірщині. Він є сином мого стрия протоієрея Іоанна Ігната, закінчив Мукачівське духовне училище та Київську духовну семінарію.

Із молодих представників духовенства родини є мій зять протоієрей Олександр Булеца, який проживає у м. Іршаві. Він закінчив Мукачівське духовне училище та Київську духовну семінарію. Сьогодні він є настоятелем Свято-Вознесенського храму в с. Собатино. Молоді священники нашої родини — досвідчені пастирі Церкви, проповідники Слова Божого.

Крім цього є ще низка молодих представників родини, зокрема племінники, які, крім закінчення вищої освіти, мають і духовну освіту. Серед них — племінник і похресник Іван Ігнат, який закінчив УжНУ факультет прикладної математики та Київську духовну семінарію і на даний час проживає в Києві.

Племінник Галиця Сергій вчився в Мукачівському духовному училищі та Львівському філіалі Свято-Тихонівського Московського університету і проживає у м. Львові.

Мій рідний син Ігнат Василь закінчив два факультети УжНУ — іноземних мов та міжнародних економічних відносин. Крім цього, він здобув і церковну освіту, навчаючись у Львівському філіалі Свято-Тихонівського Московського університету.

Троє племінників зараз закінчують навчання в Київському національному педагогічному університеті імені Драгоманова.

Молоде покоління знаходиться в духовних пошуках і прагне визначитися, адже дуже складно прийняти рішення послужити Святій Православній Церкві, коли проти Неї воюють всі темні сили аду, зла. Молю Всемилостивого Бога, щоб Господь поклав кінець нечестивим гонителям та богоборцям Церкви та дарував мир Божий нашому народу.

Звичайно, кожна людина проживає своє власне життя, робить свій власний вибір у служінні Богу та Його святій Православній Церкві. Господи, благослови їх вибір і сподоби гідно послужити Святій Православній канонічній Церкві Христовій, яка сьогодні проходить дорогою сповідництва, дорогою переслідувань, адже сьогоднішній час нагадує нам епоху сторічної давнини, коли кров мучеників була сіменем християнства, коли сонми угодників, мучеників та сповідників просіяли славою у Царстві Небесному в XX столітті.

— Ваше пастирське служіння проходило при двох різних системах. Ви розпочали його в атеїстичний період, коли з церквою велась боротьба. Розкажіть, будь ласка, і нашим слухачам про цей період, як Вам доводилося відстоювати віру, Церкву в цей нелегкий історичний час.

— Вже 36 років проходить моє пастирське служіння Богу, Церкві та православному народу. Дійсно, воно проходило при двох різних системах. Розпочалося моє служіння пастирське в епоху атеїстичного періоду. І хоча це були нелегкі часи, коли з релігією проводилася боротьба, та і сьогоднішня епоха в незалежній державі мало чим відрізняється від попередньої, адже ми не знаємо, що приготує нам завтрашній день. Як свідчить мій пастирський досвід, і сьогодні залишаються ті ж самі переслідування священнослужителів, про які говорять сьогодні преса, телебачення. І сьогодні священнослужителів викликають на допити, намагаються їх принизити та знищити Церкву Христову, щоб посіяти плевели сатанинського розколу. І тому у всі часи церковної історії священнослужителі та віруючий православний народ покликаний бути добрим воїном, щоб вийти переможцем у боротьбі з гріхом, у боротьбі з темними духами диявольськими, у боротьбі з миродержателями темряви віку цього. А щоб стати переможцем в цій боротьбі проти темних сил зла, які царюють у світі, кожному потрібно залишатись цілісною людиною, особистістю. Бути людиною можна тільки тоді, коли твої думки, слова, вчинки — єдині та цілісні. А це означає, що твої думки, погляди, слова, вчинки мають бути цілісні, тобто що думаєш, те і говориш, так і поступаєш у житті. А інакше все життя людини буде проходити в брехні, батьком якої є диявол. Я глибоко переконаний, що єдиною проблемою у житті нашого суспільства є саме брехня, на якій основується все життя сучасної людини. І звідси випливають всі негативні наслідки: корупція, розпуста, духовний занепад, деградація народу і так далі. Якщо і далі наше життя буде будуватися на брехні, то опинимося у полоні батька брехні, яким є диявол.

Ще з дитинства я завжди свідчив про віру в Бога, любов до Матері Церкви Христової, життя по святим Заповідям Божим. Пригадую, що я знаходив підтримку у цих питаннях і серед вчителів, в тому числі світських. Ніколи не забуду слова старшого вчителя французької мови Юлія Юлійовича, який вчив мене у п’ятому класі. Якось, коли я йшов до храму, він зупинив мене і сказав: «Васильку! Не звертай уваги на атеїзм, на заборону з боку вчителів ходити в храм. Ти йдеш правильною дорогою». Пригадую, як приносив до школи церковні журнали, цікаві книги і на уроках історії, літератури, виховної години проводив просвітницьку духовну розмову з вчителями, учнями. Пригадую історика Дмитра Степановича, який сказав мені, що предмети я знаю дуже добре, але я є його ідейним опонентом і тому поставить мені лише четвірку за п’ятибальною системою оцінювання. Але, слава Богу, коли вже у 90-х роках минулого століття змінилося ставлення до Церкви з боку держави, він почав ходити до православного храму і це є свідченням того, що «кожна душа по природі своїй християнка». І під час несення військової служби я мав хрестик, молився, при можливості намагався тримати пісні дні. Офіцери в своїй більшості були українцями, ми часто вели з ними розмову на духовну тему. Я чітко пам’ятав, що Господь є завжди з віруючою людиною у всі дні до кінця віків. Головне мати віру в Бога, бо вірою пізнаємо і Бога і видимий світ.

Пригадую, коли хтось з нашої родини вчергове поступав на навчання до духовної семінарії, представники влади намагалися всіляко перешкоджати. Наприклад, могли відправити на військовий збір, щоб зірвати вступ. Але ми це добре розуміли і знаходили вихід, щоб досягнути свої мети. Ми виїжджали раніше на два тижні, а представники місцевої влади звітували: «Вже виїхав поїздом до семінарії». Пригадую, що у сільській раді не хотіли поставити штамп у паспорт чи військовий квиток про вибуття у зв’язку з вступом на навчання до семінарії. Місцеві представники влади вважали, що це може стати причиною виключення з семінарії. Підхожу на благословення до владики-ректора, єпископа Дмитрівського Олександра і говорю про цю проблему. А владика-ректор мудро сказав: «Підготуйте заяву на ім’я ректора про небажання знімати з реєстрації в сільській раді, вкажіть прізвище та ім’я керівника сільської ради та адресу». Потім, звертаючись до мене, говорить: «Знаєш, Закарпаття знаходиться далеко від Москви, і тому туди закони, як до жирафи, на тертій день доходять». І ось приходимо додому на зимові канікули, і представники місцевої влади, вибачившись, виконують свої обов’язки.

Після закінчення навчання в духовній семінарії в 1984 році Преосвященніший Сава, єпископ Мукачівський і Ужгородський видав указ про моє призначення настоятелем Свято-Василівського храму с. Червеньово, Мукачівського району. Державна реєстрація про призначення священника настоятелем храму проводилася в Ужгороді уповноваженим області у справах релігій. І ось заходжу в кабінет, подаю керівнику відповідні документи. А він підвищеним голосом, гордо промовляє до мене: «Ідіть, перепишіть автобіографію». У відповідь говорю: «Іван Іванович, переписувати не буду. Перед Вами хоча і молодий священник, але я був військовим кореспондентом двох газет та кращим серед випускників семінарії нашого краю». На ці слова він говорить до мене: «А ви не вказали, де проходили військову службу». У відповідь говорю йому: «А це військова таємниця. Я не можу виїжджати за кордон 5 років». Почувши це, почав готувати документ. Це була моя перша зустріч з уповноваженим.

У дні святкування Пасхи у 1985 р. відбулася зустріч з Головою Мукачівського райвиконкому. Хоча громада мене і попереджала, що влада заборонила проводити освячення пасхи на присілку, який знаходився на відстані 7 км від храму біля хреста, та на прохання жителів присілку я прийняв рішення піти на зустріч віруючим і освятити пасхи на присілку. Ще й не минули свята, мене викликають до Голови Мукачівського райвиконкому. І зразу керівник говорить до мене: «Ви порушили Постанову Ради Міністрів від 1966 року «Про заборону проводити богослужіння за межами церковного подвір’я». У відповідь говорю: «Я постійно порушую цю постанову, коли освячую будинки віруючих, проводжу похорони вдома за межами церковного подвір’я». І почалася тяганина: то адміністративна комісія при райвиконкомі не може зібратись, то керівника не має на місці, то інші проблеми. І коли в черговий раз, десь вшосте, я прийшов до райвиконкому, то почав вимагати скликати адміністративну комісію, сказавши: «Я святив і буду святити пасхи та проводити богослужіння на потребу віруючих і не буду звертати уваги на заборони влади». І зразу було видано на руки рішення про оплату штрафу в мукачівському банку в розмірі сто карбованців за порушення постанови Ради Міністрів. А я і надалі в послідуючі роки продовжував освящати пасхи на присілку. Ця проблема мала продовження і в подальшому. Завершилася вона вже в м. Іршаві, коли був призначений настоятелем Свято-Петро-Павлівського православного храму. Коли до нашого міста приїжджав Президент України Леонід Кравчук, серед гостей був і Голова Мукачівського райвиконкому. Зустрівшись зі мною, він привітав мене з призначенням до м. Іршави і став просити від мене вибачення за попередню тяганину. «Все добре», — у відповідь говорю до нього, і тому збереглася у мене пам’ятка про цю подію — рішення про стягнення штрафу.

Упередженим було ставлення зі сторони уповноваженого і до проповідей священника, який добре вів проповідь. Часто відвідував Мукачівський Свято-Миколаївський жіночий монастир у дні великих свят. Архімандрит Єфрем (Молнар) завжди надавав мені можливість проповідувати за святковими богослужіннями.

Пригадую, в день престольного свята Успіння Пресвятої Богородиці в селі Зняцево прийшов і Уповноважений у справах релігій на святкування завершення збору урожаю. І тут голова сільради села заходить до пономарьки і питає: «Хто буде сьогодні говорить проповідь, бо уповноважений дав розпорядження надати йому написану проповідь, щоб він ознайомився з нею». У відповідь говорю: «Скажіть уповноваженому, що проповідь буде говорити священник з с. Червеньово, а він добре мене знає. А ще скажіть, що він проповідь не написав, а готувався до неї. І тому якщо хоче почути проповідь, нехай приходить до храму і буде мати можливість почути Слово Боже, почути живу проповідь.

А скільки тяганини було, коли православна громада с. Червеньово вирішила купити фару — будинок для проживання священника. Ця ж голова сільради виступає категорично проти, мовляв, це заборонив уповноважений. І тоді я йду до свого односельця і друга, який працював у відділі у справах релігій, і він надав мені довідку, що храм має право на утримання будинку і транспортного засобу для храму. І в результаті Голова сільради реєструє церковну фару, як це було передбачено законодавством. Дійсно, рідкісний випадок купівлі церковної фари у той період.

Звичайно, про все не опишеш. Чимало подібних прикладів у відношенні з владою у ті радянські часи у мене було і в м. Іршаві, правда тут виникали проблеми іншого характеру, коли греко-католики намагалися захопити храм. І ось місцевий прокурор без жодних розслідувань та засідань видав рішення про передачу Свято-Петро-Павлівського храму греко-католикам. І тоді я разом зі всією громадою провожу молебень біля прокуратури, де прочитав Євангеліє про нечестивого суддю, який не боявся ні Бога, ні людей. Згодом організував збір підписів жителів міста на церковних бланках (більше 6 тисяч підписів). Цікавий випадок був пов’язаний з головою райвиконкому, який вимагав від мене проводити почергові богослужіння. І також в черговий раз був проведений молебень, і була досягнута домовленість про невтручання влади у діяльність церкви. Пережив нелегкий час спроби захоплення Свято-Петро-Павлівського храму з боку греко-католиків. І тільки переконавшись, що неможливо насильно захопити храм, вони розпочала будівництво нового храму. За 29 років служіння в Іршаві більшість жителів Іршави — православні, про що говорить і той факт, що в Іршаві є три православні храми канонічної Української Православної Церкви (УПЦ). Більшість хрещень, вінчань та поховань проводиться саме православними священниками міста Іршави. І це не підлягає жодним сумнівам.

Ще хочеться сказати декілька слів про останні місяці мого пастирського служіння. Проблема полягає в тому, що розпочався натиск розкольників. Останніми місяцями я отримав два телефонні дзвінки, адже період в історії церкви чи не самий складний за останній час. До мене звертається людина, представившись, що вона дзвонить мені з міліції. І звертається до мене з питанням, чому я не йду на собор до Києва. У відповідь я сказав, що я тільки що повернувся з Києва з X Міжнародної богословської конференції, яка проходила у Києво-Печерській лаврі. І на питання, чому я не хочу йти на так звані собори, які проводили останнім часом у Києві розкольники, я просто відповів словами пророка Давида, що «блаженний муж, який не йде на совіт нечестивих», і в категоричній формі відмовився відвідувати різні нечестиві розкольничі так звані собори.

У житті, власне, я добре пам’ятаю слова преподобного Марка, митрополита Єфеського, що «у питаннях віри компромісів немає». Я взяв для себе за привило слова Христа Спасителя «Не бійся» і «радуйся», як заповідував воскресший Христос Спаситель.

— Всечесний Отче! Вам, можливо, довелося мати у власному житті зустріч із людьми святого життя, з праведниками. Будь ласка, розкажіть про сучасних праведників, про святих людей.

— У преподобного Максима Сповідника, який жив у кінці VI на початку VII століття, є мудрі слова: «Ніхто не може стати на дорогу спасіння, якщо на лиці праведника не побачить світло вічного життя». Саме про таке світло вічного життя на лиці праведника Божого говорить Святе Письмо. Зокрема, коли Мойсей, отримавши Заповіді Божі, зійшов з Синайської гори, лице його сяяло світлом, і тому він змушений був носити покривало на лиці, бо народ не міг дивитися на його лице. Подібний приклад приводиться і в книзі Діянь святих апостолів. Зокрема, коли святого архідиякона і первомученика Стефана іудеї побивали камінням, то лице його сяяло світлом, і він молився, щоб Господь простив їх гріх. У житті преподобного Серафима Саровського, зокрема у його розмові з Мотовиловим, також іде мова про те, що лице преп. Серафима сяяло невимовним світлом.

Серед святих угодників нашого краю всім нам добре відоме ім’я преподобного Іова Угольського. Наша родина на протязі багатьох десятиліть перебувала з преподобним Іовом у дуже добрих відносинах. Він за життя приходив і до нашого дому. Пам’ятаю, повертаючись з Мукачівської єпархії, він прийшов і до нас додому на прохання батька протоієрея Василія. Під час розмови з ним на наше прохання зупинитися у нашому домі він сказав нам, що поспішає для проведення церковного богослужіння щоденного кола, яке складається з дев’яти служб. Я не берусь що-небудь стверджувати, але глибоко переконаний, що проведення постійного щоденного кола церковного богослужіння є дуже рідкісною традицією. І це, пам’ятаю хлопчиком, дуже вразило мене, бо це є прикладом перебування праведника в постійній молитві, в постійній єдності з Богом.

Наша сім’я часто зверталася до преподобного Іова з духовними потребами, і його молитви завжди приносили духовну користь усій родині. Преподобний Іов при можливості приходив на святкове богослужіння в день престольного свята до батька, який служив у Тячівському районі.

Пригадую, на свято Святого Духа, будучи в сані диякона, я зранку літом 1983 року мав бажання послужити у рідному селі Стеблівка. Автобусом приїхав до м. Тячева, але на автостанції був лише автобус до с. Мала Уголька. Це ж Промисл Божий, і я вирішив поїхати до старця отця Іова. Заходжу в алтарь, зробивши земні поклони у святого Престолу і поцілувавши його, підходжу за благословенням до отця Іова і бачу особливим світлом сяє його лице. Взяв благословення у старця, говорю до нього: «Отче! Ваше лице сяє особливим небесним світлом і воно подібне зображеному на іконі преподобному Серафиму Саровському. Ця ікона знаходиться в Академічному Свято-Покровському храмі Тройце-Сергієвої Лаври». Отець Іов по великому смиренню сказав мені: «Отче! Не говоріть про це, я грішний і недостойний». Велике смирення, любов та простоту мав за життя преподобний Іов Угольський, а його перебування в постійній молитві приносило віруючим чадам духовні плоди. Літургія, яку звершував архімандрит Іов, була не земною, він, немов ангел, возносив до Бога у святого престолу пламенні молитви. Вона на все життя запам’яталася мені грішному. Це була моя остання зустріч з великим подвижником нашого краю.

Великим подвижником при житті і нашим сучасником був архімандрит Василій (Пронін), який багато років служив у Мукачівському Свято-Миколаївському жіночому монастирі. Кожного разу, коли я бував у Мукачеві, приходив в монастир і відвідував старця. Захожу до його келії, а у куті з правого боку, знизу до верху було багато книг. Бувало годинами слухав його розповіді по історії церкви у нашому краї, про його наукові та історичні дослідження. На мої питання він давав мудрі поради. Лице його було завжди світлим та прекрасним, а слова — завжди мудрими. Цей подвижник був талановитим вченим і мудрим церковним богословом. Я отримав незабутні уроки старця, мудрі духовні настанови та поради, які я з любов’ю складав у своєму серці.

Вдячний щиро Богу і за зустріч у моєму житті зі знаменитим старцем Свято-Тройце-Сергієвої Лаври архімандритом Кирилом (Павловим). На все життя запечаталося і збереглося у моїй пам’яті богослужіння Таїнства Покаяння, яке звершував отець Кирил у академічному храмі. Багато разів проходив сповідь у цього святого старця нашої сучасності, у тому числі перед моїм рукоположенням у сан диякона та священника. Пам’ятаю, його келія щоденно була заповнена віруючими людьми, які отримували від нього мудрі поради. Чимало разів до його келії приходив і я грішний та розмовляв з ним. Такі зустрічі з подвижниками благочестя та праведниками сучасності незабутні, мають величезне значення у моєму духовному становленні та особистому житті.

Ангелом нашої Церкви називають і митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана). Перша особиста зустріч з цим величним подвижником відбулася під час мого вступу до Московської духовної семінарії в серпні 1980 року. Зранку він постійно поспішав до Святих мощей преподобного Сергія Радонежського і ми, студенти, знали, що помолившись у мощей та взявши благословення у ректора, будемо мати успішний день, бо він був благословенний Господом та освячений Божою благодаттю.

Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший митрополит Володимир (Сабодан) був істинним праведником Божим, подвижником благочестя, святим угодником нашої землі. У свій час я підготував про нього публікацію на сторінках інтернет-видання «Православна наука».

До таких праведників сучасності відноситься і нині покійний патріарх Сербський Павел. З ним особисто не зустрічався, але читав про цього видатного подвижника Церкви Христової.

Серед сучасних подвижників Церкви можна згадати ім’я митрополита Тернопільського Сергія, якого декілька разів бачив під час богослужіння, слухав проповіді, підходив на благословення.

А буває іноді, читаєш в церковній літературі про наших сучасних подвижників благочестя і, один раз побачивши на телеканалі «Глас» чи «Союз» інтерв’ю з ним, відчуваєш душею і духовно бачиш, що людина дійсно є великим праведником Божим у сучасному світі. На все життя залишилося у моїй пам’яті інтерв’ю з духовником Оптиної Пустині ігуменом Ілієм (крім імені Ілія є ще і ім’я Ілій). І такі, іноді випадкові, зустрічі залишають у власній душі незабутню пам’ять про праведника Божого.

Однозначно, що у моєму житті було чимало зустрічей з людьми святого, праведного життя, про які не опишеш в звичайному інтерв’ю.

— Які події у Вашому житті залишили незабутні враження та вплинули на Ваше духовне становлення, становлення особистості?

— Кожний християнин у своєму земному житті через праведне життя по Заповідям Божим, молитву, добрі діла стає неповторною особистістю, духовно зростає і набуває особистий духовний досвід. Цьому сприяють також наші зустрічі у земному житті з праведними та святими людьми, неповторні події власного життя і так далі. Через святе і праведне життя та з допомогою різних життєвих духовних подій відбувається становлення нашого особистого духовного досвіту.

Пригадую, як хлопчиком після першого класу батьки будували будинок. І я одного дня допомагав батькам — приймав цеглу. Після роботи я заснув у кухні і на дверях у сні побачив хрест, який блистів немовби золотом. Цей дитячий сон запам’ятався на все життя. Або повертаючись з храму хлопчиком настоятель архімандрит Ісаакій, погладивши мене по голівці, пригостив мене апельсинами. А бувало на свято Пасхи, директор школи та класні керівники приходили до храму, щоб побачити дітей, які разом з батьками приходили на богослужіння під час освячення пасхи. Вони заходять до храму, а я читаю на Літургії на середині храму апостол. Правда, у храмі вони мені нічого не говорили. А у понеділок на лінійці за те, що я пропустив уроки в день Пасхи і був у храмі, мені оголошують перед всією школою «двійку» з поведінки. В ті часи в неділю на Пасху спеціально проводилися уроки, а на Різдво Христове організовувався вечірній перегляд фільму для дітей. Незабутніми у моїй пам’яті залишаються вчителі та уроки з історії, літератури, виховної години, під час яких обговорювалися питання церкви, духовності, Святе Письмо. Під час цих уроків я приймав активну участь в обговоренні, і це було моє дитяче благовістя про Христа, про святу православну віру та Церкву.

Під час служби в армії залишилися у пам’яті розмови з офіцерами, в тому числі і на духовну, церковну тематику. Пригадую, офіцери, переважні більшість з яких були українцями, з повагою відносилися до мене, заводили розмову, цікавилися християнським вченням.

Особливо велике значення у моєму житті ще з дитинства відіграли настоятелі Свято-Вознесенського храму у рідному селі: протоієрей Димитрій Біляков, архімандрит Ісаакій (Мотиль), протоієрей Єфрем Росоха та зустрічі з святими праведниками, про які я вже говорив.

Хочу згадати про мої особисті зустрічі з двома Московськими патріархами — Піменом і Олексієм II. Пригадую богослужіння патріарха Пімена, який володів одним з кращих голосів і в молодості був керівником знаменитого хору Тройце-Сергієвої Лаври та мудрим проповідником. Під час навчання в семінарії мені довелося відповідати по біблейській історії Ветхого Завіту при патріархові Піменові, ректорові архієпископі Володимирові (Сабодану) та наміснику Лаври архімандриті Ієронімові. А одного разу під час візиту церковної делегації довелося бути іподияконом при єпископі Вавилонському у Єлоховському Богоявленському патріаршому соборі. Патріарх Пімен також вручав мені диплом після закінчення Московської духовної семінарії.

Незабутнім і самим важливим і священним днем у моєму житті залишається день хіротонії — рукоположення мене у сан священника митрополитом Талінським і Естонським Олексієм (нині спочилий патріарх Московський Олексій II). До речі, митрополит Олексій також рукоположив у сан священника мого батька. Та, власне, моя хіротонія у сан священника особлива і священна, після якої кожний з 12 архіпастирів преподав мені особисте благословення на пастирське служіння.

Добре знаю і сьогоднішнього патріарха Кирила, який, будучи митрополитом, приїжджав на свята до Свято-Тройце-Сергієвої Лаври. Його батько та дідусь також були православними священниками. Дідусь був в’язнем Соловецького табору особливого призначення, де прийняв мученицьку смерть великий сонм архіпастирів та священнослужителів Православної Церкви. Сьогодні патріарх Кирил є одним з найдосвідченіших ієрархів серед предстоятелів Церков Православного світу, мудрим проповідником та визнаним богословом.

Пригадую особливий піднесений і неповторний дух молитов, які возносив до Господа архімандрит Кирил (Павлов), про якого я вже говорив. Глибокими, мудрими та священними залишились у пам’яті слова проповідей Блаженнішого Володимира, митрополита Київського. А церковний спів під час богослужіння Лаврського хору під управлінням архімандрита Матфея (Мормиля), знаменитий Матвеєвський хор, якому стоячи аплодували народи у багатьох європейських столицях, разом з яким у Лаврі молився і Академічний хор, у якому я співав і був уставщиком цього хору. А якою духовною мудрістю були пронизані лекції митрополита Сурожського Антонія, який служив серед православного народу Англії. І ми, студенти, власне, намагалися збирати його чудові лекції та проповіді. Пригадую єдину наукову богословську доповідь вченого архієпископа Михаїла (Мадюгіна) Астраханського — «Вчення про віру апостола Павла». Ця доповідь була шедевром богословської мудрості. В пам’яті зберігаю та перелистую сторінки лекцій професорів Московської, Київської, Петербурзької духовних академій і семінарій, які намагався записати. Це був дійсно прекрасний і неповторний час мого життя, за який щиро вдячний Богу.

Глибоко зберігаю в серці та душі пам’ять і возношу щирі молитви за упокій приснопам’ятних архіпастирів нашого краю — архієпископа Григорія, архієпископа Савви, архієпископа Євфимія, єпископа Дамаскіна. В пам’яті залишились неповторні проповіді архієпископа Савви, які він завжди проголошував з щирими сльозами на очах. Незабутньої залишається до мене християнська, немовби батьківська, любов архієпископа Євфимія. Слова щирої подяки приношу архієпископу Агапіту (нині митрополиту), з яким навчалися в Київській духовній академії, який нагородив мене високою церковною нагородою — митрою.

І особливе слово хочу сказати в адрес Високопреосвященнішого Феодора, митрополита Мукачівського і Ужгородського. Вперше за багатовікову історію Мукачівська єпархія керується митрополитом. Владика Феодор добре відомий не тільки на Україні, але і за кордоном. В Його особі наш край має талановитого, мудрого ієрарха, який все своє життя присвячує служінню Богу та святій Церкві. Митрополит Феодор вміє вислухати кожного, порадіти та розділити з кожним і радості і печалі. Щиро дякую Високопреосвященнішому митрополиту Феодору і за ті високі нагороди, яких удостоїв мене грішного — право служити Літургію з відкритими царськими вратами до молитви «Отче наш» та Грамоту Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Онуфрія, митрополита Київського і всієї України. Було ще багато подібних благословенних Богом подій та радісних духовних хвилин у моєму житті, грішного і недостойного, які сприяли моєму духовному зростанню та становленню, і за все щиро вдячний Господу.

— Як відомо, отче, на Вас покладено цілу низку обов’язків церковного характеру. Ще раз коротко розкажіть про них.

— Слава Богу, я дуже вдячний Йому за великі священні Божі дари мені грішному і недостойному. Все своє життя і весь вільний час намагаюся направити на святу справу — вірно служити Богу, Святій Православній Церкві та нашому народу. Основою цього служіння є перш за все молитва. А вона лежить в основі християнського служіння. Пригадую приклад із житія святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської. Він ставав на молитву ввечері, коли сонце світило у потилицю, і завершував молитву вранці, коли сонце святило у лице. Цілу ніч святитель Василій Великий перебував у молитві. Однозначно, мені далеко до мого небесного покровителя святителя Василія Великого. Але по силі можливостей намагаюся відповідально відноситися до молитви, до церковного богослужіння, здійснення святих таїнств, різних церковних обрядів, треб на прохання віруючих і т. д. Саме молитва є основою життя і пастирського служіння. Немаловажливу роль у моїй пастирській діяльності має і проповідництво. До проповідей намагаюсь ставитися відповідально, постійно готуюся до кожної проповіді — святкової, недільної чи пов’язаних з проведенням церковних треб та моєї громадської діяльності, де намагаюся виступити з словом, яке повинно відповідати тематиці даної події, зустрічі і т. д.

Важливою справою мого життя є і ціла низка інших видів служіння Богу, Церкві та народу. Серед них — призначення Головою двох відділів: місіонерського та у справах сім’ї і молоді Іршавського благочиння. Серед обов’язків — організація створення православних громад, виготовлення установчих документів, вирішення земельних питань для будівництва нових храмів, проектної документації церков і т. д. Благословення на цю справу дав мені на початку 90-х років XX століття Високопреосвященніший Євфимій, архієпископ Мукачівський і Ужгородський. З того моменту було засновано та почато будівництво семи храмів у селах Іршавщини: Заріччя, Горбок, Вільхівка, Сільце, Дуби, Доробратово, Гребля. Більшість храмів вже збудовано, а у 2018 році розпочато будівництво сьомого храму у с. Гребля. А новозбудований храм в с. Сільце став чоловічим монастирем, який присвячений в честь святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Дуже багато питань необхідно було вирішити для будівництва нових храмів у населених пунктах, де в кінці XX століття храми були захоплені греко-католиками, і православний народ не мав змоги молитися у своїх храмах.

У 2009 році Преосвященніший Феодор, єпископ Мукачівський і Ужгородський (нині митрополит) призначив мене Головою місіонерського відділу та відділу у справах сім’ї і молоді на Іршавщині. З моменту мого призначення у 1990 році настоятелем Свято-Петро-Павлівського православного храму м. Іршави при храмі була церковна недільна школа, після якої чимало колишніх вихованців стали священниками Церкви Христової, а деякі з дівчат стали матушками.

Намагаюсь приймати постійну участь у зустрічах з молоддю, публікую чимало статей та доповідей на Стрітенських читаннях, особливу увагу Церква приділяє хворим дітям, які обділені деякими життєвими дарами та можливостями у сучасному світі.

З 1993 року по сьогоднішній день, за винятком декількох років, займаюсь викладанням богословських дисциплін у Мукачівському духовному училищі. На сьогоднішній день я є проректором цього училища. Приймаю участь у багатьох церковно-богословських міжнародних конференціях, на яких виступаю з науковим доповідями. Ці доповіді публікуються на моїх власних сайтах «Іршава православна», «Православна наука» та в Іршавській районній газеті «Нове життя».

У сьогоднішньому світі Церква відіграє важливу роль у громадській діяльності та соціальному служінні Божому народу. В нинішню епоху Церква вийшла за межі свого подвір’я. Сьогодні її пастирі займаються питаннями соціального служіння та різними напрямками громадської діяльності. Особисто багато років входжу до складу Громадської Ради при Іршавській райдержадміністрації від Церкви та Колегії райдержадміністрації, при військкоматі займаюсь питаннями церковного капеланства… Приймаю участь у різних презентаціях книг письменників Іршавщини та виставках творів художників і в різних громадських заходах району. За рік подібних громадських заходів, в яких я безпосередньо приймаю участь, проводжу те чи інше служіння та виступаю з пастирським словом на конкретну тематику, пов’язану з цією подією, більше 120.

Велику увагу приділяю просвітницькій церковній діяльності. Ще зі шкільної парти у 9-10-х класах був редактором газети «Юний хімік», під час військової служби у 1977-1979 роках був кореспондентом двох газет: «На страже Родины» і «На боевом посту». Під час навчання в Московській духовній семінарії та Київській духовній академії писав твори, чимало з яких були представлені на премію. А з 1990 року, коли був призначений настоятелем Свято-Петро-Павлівського православного храму м. Іршави, я постійно публікуюся на сторінках районної газети «Нове життя». Довгий час і до сьогоднішнього дня мої роботи публікуються на власних сайтах «Іршава православна», відеолекції — на сайті «Православна наука». А останнім часом мої роботи публікуються і на обласному сайті «Дзеркало Закарпаття» та в інших виданнях. За сорок років моєї діяльності у церковному житті написав чимало творів, з яких на сьогоднішній день переважна більшість не опублікована, знаходиться у рукописах і чекає свого часу, щоб бути опублікованою. До речі, публікації статей у районній газеті «Нове життя» видаються у скороченому варіанті. Ідеалом просвітницької діяльності служать слові відомого українського подвижника святителя Димитрія (Туптало), митрополита Ростовського, який у свій час писав: «Моему сану — несмь его достоин, надлежит Слово Божие проповедовати не токмо языком, но и пишущей рукой. То мой долг, то моя обязанность, то мое призвание».

Сьогодні, маючи за плечима прожиті роки, досвід, величезну бібліотеку (одну з кращих церковних бібліотек у нашому краї), я живу горінням духа і маю бажання у своїх творах відобразити відповіді Церкви на виклики сучасного світу, писати полемічні твори на захист православного віровчення у сучасному світі. Молю Всемилостивого Бога благословити мені грішному рабу Божому мою скромну працю саме у цьому напрямку пастирської просвітницької діяльності.

Хочу сказати декілька слів і про духовно-просвітницький центр, до складу якого входять моя бібліотека, галерея художників Іршавщини та стародруки церковних книг. До речі, мені доводиться часто приймати гостей з нашого краю, України та із-за кордону. Зустрічі проводяться у старовинному храмі та в духовному центрі.

Служити Богу, Святій Православній Церкві та всьому Божому народу — у цьому сенс мого земного життя та всієї пастирської діяльності. Щиро вдячний Всемилостивому Богу за святий дар життя, за Божі дари і таланти, за земне здоров’я, за все, що дарував і дарує мені грішному і недостойному рабу Своєму Всещедрий Бог у цьому земному житті. Дякую Богу за всі Божі дари і таланти і своїми добрими ділами від щирого серця бажаю і надалі вірно послужити Богу, Святій Церкві та народу. Слава Богу за все.

— Будь ласка, підсумуйте все вище сказане та висловте свої побажання Божому народу.

— У неділю 17 вересня 1990 року я служив першу Літургію у Свято-Петро-Павлівському православному храмі та призначений його настоятелем. Час швидкоплинно проходить. Чимало добрих справ було зроблено саме нашим православним народом, прихожанами храму та жителями міста. І саме Божому народу щиро дякую в ці дні ювілею. Вже сьогодні в пам’яті залишаються добрі спогади про прожите та набутий мудрий духовний досвід у моєму багаторічному пастирському служінні. Правда, приходять на пам'ять і нелегкі часи пережитого, коли у 90-х роках минулого XX ст. православний храм намагалися захопити греко-католики, але православний народ відстояв свою святиню. Низький уклін вам і щира подяка дорогі прихожани храму, шановні іршавчани, бо саме ви допомагаєте мені нести свій, повірте, нелегкий хрест пастирського служіння. Була спроба нав’язати почергове богослужіння у нашому храмі. І знову цей Божий народ підставив мені своє плече, свою допомогу у несінні пастирського хреста, за що усім вам щиро дякую.

Було дуже багато різних церковних подій, свят, проведено низку науково-богословських конференцій, які наповнюють наші серця невимовною духовною радістю в Господі. Це і неповторні свята освячення пасхи, престольні свята, це і міжнародне свято слов’янських просвітителів святих братів Кирила і Мефодія з урочистою Літургією, яку звершали архієпископ Мукачівський і Ужгородський Євфимій та єпископ Михайловський Іоанн зі Словаччини з сонмом духовенства та Божого народу. До речі, відомості про цю подію я зустрів в історії Закарпаття, яку видав місцевий історик. Це і низка науково-богословських конференцій із залученням духовенства, інтелігенції та вчених істориків УжНУ і багато інших чудових подій та добрих справ. Глибоко переконаний, що всі ці події наповнюють духовною радістю серця всіх православних християн та залишають у душах Божого народу зерно віри та любові.

У ці дні ювілею возношу щирі молитви та подяку Богу за всі Його благодіяння та всещедрі Дари духовні. Нехай Всемилостивий Господь пошле нашому глибоко віруючому православному народу Іршавщини щедре небесне благословення та дарує усім нам мир і благодать, духовну радість та міцне здоров’я, дарує духовні та земні щедрі дари. Нехай Цариця Небесна Божа Матір покриває кожну християнську родину Своїм Материнським омофором від всякого зла. Господь нехай дарує всім нам досягнути вершин святості, спасіння, стати наслідниками вічного життя у Царстві Небесному. Прошу Всемилостивого Бога дарувати усім нам Боже благословення і в подальшому житті.

Багато чого у справі нашого спасіння ще не зроблено і маємо надію на Бога, що Спаситель Іісус Христос благословить, і Цариця Небесна  дарує кріпость і сили в подальшому житті звершити все те, що є в задумках у кожного з нас.

Скажу декілька слів про мої власні побажання на майбутнє. Як і кожний з нас, я маю надію на Господа, що Він допоможе здійснити і мені грішному деякі справи. Зокрема, маю надію підготовити і видати першу книгу, на основі написаних мною багатьох публікацій. Також мене цікавить один з богословських напрямків — полеміка. Як відомо, апологетичну цінність завжди мало позитивне розкриття і обґрунтування православної віри. Особливо ця проблема актуальна сьогодні. У нашій вітчизняній богословській науці була поширеною полеміка. Вітчизняна історія знає цілу низку імен відомих полемістів. В свій час і преподобний Феофан Затворник був дуже стурбований пасивністю (особливо серед духовенства) у справі проповіді Православ’я і його захисту від атеїзму, сектантства, розколів і т. д. Він прямо заявляв, що такий стан церковного життя неминуче може привести до зникнення Православної віри на Святій Русі. І в епоху преподобного Феофана Затворника ця роль захисту Православної віри приналежала святим пастирям — подвижникам Церкви — серед яких нам усім добре відомі імена святителя Тихона Воронежського, преподобного Паісія Величковського, преподобного Серафима Саровського, святителя Ігнатія Брянчанінова, святителя Феофана Затворника. Саме у їх аскетичних творах дано особливо чітке розуміння православних основ духовного життя і сутність заблуджень західного містицизму, раціоналізму та протестантизму, на якому основується все сучасне сектантство.

Історія, як відомо, іноді повторяється. І тому всі ті проблеми і питання минулого залишаються актуальними. Наш відомий православний богослов протоієрей Георгій Флоровський у своїй науковій праці «Пути русского богословия» пише: «Через поколение, много через два, иссякнет наше Православие… Следовало бы завести целое общество — апологетов — и писать, и писать…» І тому, і я грішний і недостойний, прошу Божого благословення у висвітленні богословських питань полемічного характеру, бо саме Православна віра і сьогодні дає правильну відповідь на всі виклики сучасного світу.

Залишається висловити слова щирої подяки насамперед Високопреосвященнішому Феодору, митрополиту Мукачівському і Ужгородському, Секретар Мукачівського єпархіального Управління протоієрею Віктору Місо, Благочинному Іршавського благочиння протоієрею Георгію Чулею та всьому духовенству краю.

Висловлюю подяку і представникам влади — Голові Іршавської райдержадміністрації Горіну Олександру Васильовичу, Голові Іршавської районної ради Симканинець Віктору Андрійовичу, Голові Іршавської міської ради Бобик Степану Степановичу, а також всій інтелігенції та керівникам державних установ району та всім добрим людям, які особисто мене знають за ваші теплі і щирі слова привітань, вашу повагу та підтримку.

Особливе слово подяки висловлюю кураторам та прихожанам Свято-Петро-Павлівського православного храму та усім жителям міста Іршави, з якими постійно зустрічаюсь, вітаюсь, спілкуюсь та підтримую дружні стосунки, з усіма без винятку. Прошу вибачення і прощення у тих людей, які, можливо, мають на мене які-небудь обіди. Щиро вдячний усім Вам за щиру повагу і християнську любов до мене грішного.

Дорогі браття і сестри! Господь усіх нас зве до святості і спасіння. Він звертається до кожного з нас: «Будьте святими», «Будьте совершенними», «Шукайте перш за все Царство Боже і правди його»…

Вчення про спасіння людини проходить через кожне слово Біблії і є головною темою всього Святого Письма. Святість — це особлива сопричасність людини Духу Святому, Який подається православній віруючій людині лише при умові бачення нею своєї гріховності перед Всесвятим Богом та здобуття нею глибокого смирення, бо без смирення немає спасіння. Тому святою є та людина, яка не тільки не порушує моральних норм життя, але і досягає такої духовної чистоти, при якій відбувається обоження її розуму, серця, волі, і, нарешті, самої людини.

Святість досягається при правильному духовному житті в святій Православній вірі: з одного боку — у боротьбі зі своїми гріховними страстями: в думках, почуттях, побажаннях; а з другого боку — людина повинна примусити себе виконувати всі Божі заповіді. Преподобний Серафим Саровський говорить: «Святість досягається очищенням серця від страстей і стяжанням Духа Божого». Всім Вам бажаю спастися та на всіх закликаю Боже благословення. «Благодать Вам і мир від Господа нашого Іісуса Христа».

 

 

 

Прокоментуй!

Ваш коментар