Версія для друку Версія для друку

НАЛЕЖНО ВШАНУЙМО МИХАЙЛА ГАЛАСА

Кожен край має імена, які у тій чи іншій сфері прославили його на рівні держави та за кордоном. Безперечно, до таких людей ми можемо зарахувати гончара і заслуженого майстра народної творчості України Михайла Івановича Галаса з Вільхівки. Він творив неймовірні дива з глини, нагороджувався золотими медалями на республіканських та всесвітніх виставках робіт. Усе це було всього лише кілька десятків років тому.
У 2001 році з нагоди 80-річчя від дня народження Михайла Івановича на будинку, де він жив і працював, встановили меморіальну дошку. Завдяки зусиллям рідних митця там було відкрито садибу-музей. Сюди неодноразово навідувалися фахівці з різних міст України, котрі цікавляться гончарством, приїжджали навіть з науково-дослідного Інституту керамології, ознайомлювалися з роботами Михайла Галаса також всі охочі з району та області. У цьому музеї знаходиться понад триста експонатів виробів знаного гончара. Це: глечики, тарілки, вази, корчаги, а також різні документи, посвідчення, фото тощо. Зараз цей музей зачинений, тому що приміщення ремонтують. Наступного року митець з Вільхівки зустрів би своє 100-річчя. Отже, влада ще має трохи часу, аби вжити необхідних заходів задля належного відзначення ювілею знаного земляка, який прославив Іршавщину. Варто б можновладцям долучитися і до ремонту музею, аби він вчасно запрацював.
Михайло Галас народився 3 грудня 1921 року. Як розповідає його дочка Марія Макарова (Галас), нахил до гончарства мав з дитинства. Першим вчителем у цій справі в нього був батько. Доля склалася так, що порівняно скоро одружився з Єлизаветою Павлівною. Їздив на заробітки в сусідні країни. Потім певний час вдома працював лісорубом. Якось батько Іван Степанович, котрий дуже добре розумівся на гончарстві, мав із сином розмову й порадив йому не кидатися сюди-туди, а взятися за вироби з глини. На той час ця справа користувалася популярністю. У глиняних посудинах вода і їжа досить добре зберігалися і не втрачали своїх смакових властивостей. І ці речі були фінансово доступні для багатьох людей. Михайло послухався батька, але опирався не лише на споживацькі орієнтири, а вкладав у свої роботи душу, докладав усіх зусиль, щоб вони були вишуканими, полонили естетичним смаком, започаткував техніку «урізу», застосовував природні барвники. І настільки захопився, що пов’язав з цим усе своє життя.
Останні кілька років до виходу на пенсію Михайло Іванович працював майстром цеху Іршавського промкомбінату. Дочка гончара Марія каже, що ініціатором розвитку декоративно-прикладного виробництва на базі цього підприємства був перший секретар райкому партії Анатолій Червінський. Аби все належно запрацювало, він радив директору промкомбінату Михайлу Митровцію домовитися з Михайлом Галасом, який у цій сфері мав величезний авторитет. Знаний майстер поставив умову, що гончарі підуть туди працювати, якщо їх підвозитимуть. Так і сталося. Але якось трапився випадок, що доставку відмінили, то майстри влаштували страйк і не вийшли на роботу. Через це знову довелося усім знаходити спільну мову.
За словами дочки майстра, він був надзвичайно турботливою людиною. На той час апельсини та мандарини вважалися дефіцитними фруктами. Дбав про те, щоб на сімейному столі їх вистачало. Часто купляв також різні шоколадки, в тому числі й мармеладки. Діставав інші якісні, рідкісні й дороговартісні товари та продукти харчування.
Він був дуже щирим патріотом, безмежно любив свій мальовничий край. Неодноразово повторював фразу: «Треба своїм рукам знаходити заняття на рідній землі». Це свідчить, що виступав за те, аби реалізовуватись вдома і приносити користь своїм землякам.
Марія Михайлівна пригадує, що вони частенько родиною збиралися у хаті та співали. Мали до цього неабиякий хист. Сусіди вслухалися у їх спів, іноді навіть порівнювали з хором імені Вірьовки. Коли Михайло Іванович помер, то дружина Єлизавета Павлівна дуже плакала і вже після похорону говорила: «У землю пішли золоті руки».
Збереглося чимало засобів, з якими працював митець. У музеї знаходиться ніж, молоток, інструмент для різання глини, гумові смужки з велосипедної камери для натягування стінок на виробах.
Михайло Галас був неперевершеним майстром і дуже добре розумівся на справі свого життя. Міг постукати пальцем по виробу і сказати, з яких матеріалів він виготовлений, чого не вистачає.
Поділилася спогадами й внучка Анна Рум’янцева. Вона каже, що гончареві багато допомагала його дружина Єлизавета Павлівна. Михайло Іванович завжди їй дякував за співпрацю і зазначав, що її не справедливо громадськість позбавляє слави, часто дарував дружині вироби із ніжними орнаментами. У гончара був бійцівський характер. Навіть маючи проблеми зі здоров’ям, пересуваючись із милицями, продовжував займатися своєю улюбленою справою, ходив у ліс по гриби, на рибалку, відвідував футбольні поєдинки.
Отже, не маємо права забувати про таку визначну людину, як Михайло Галас. Він був заслуженим майстром народної творчості, членом Національної спілки художників. У 1968 році на міжнародній мистецькій виставці у канадському Монреалі отримав золоту медаль. Таку ж відзнаку мав на всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості в 1977 році. Його вироби відзначаються досконалими пропорціями, вдалим поєднанням декору з формою, новаторства і традицій. Він кілька років був консультантом колишнього Львівського художнього інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині академія мистецтв). До нього кожного року приїздили студенти на навчання. На кіностудії імені О. Довженка про творчість Галаса знято стрічки «Круг» та «Вільхівські гончарі». Своєю працею митець зробив величезний внесок у виховання естетичного смаку, збагачення сучасної народної культури.
Без сумніву, Михайло Галас прославив наш район на всю країну та навіть за її межами. У грудні наступного року він зустрів би своє 100-річчя. Це – чудова нагода віддати належне митцю. Будемо сподіватися, що влада все-таки організує цілу низку заходів, завдяки яким такій визначній постаті буде приділено достатньо уваги. Починати працювати над цим можна вже…

Іван КОПОЛОВЕЦЬ 

Прокоментуй!

Ваш коментар