Версія для друку Версія для друку

Був поранений, але вдавав, що нічого не трапилося

Щороку в Чорнопотіцькій ЗОШ І – ІІІ ступенів проводяться змагання з волейболу на кубок пам'яті кавалера ордена Червоної Зірки Юрія Маргіти. Перший турнір відбувся ще далекого 1981 року. Уже традиційно в ньому беруть участь волейбольні команди району – Великої Розтоки, Доробратова, Дубрівки, Довгого,Чорного Потоку, Загаття, Смологовиці, Климовиці та інших населених пунктів. Після напружених поєдинків всі ідуть у сусіднє село Підгірне, де покладають на могилу Юрія живі квіти.
Ніколи не промине цієї нагоди і Василь Цільо, який народився в селі Колодному, а тепер проживає у Чорному Потоці.
– Невблаганний час усе далі віддаляє нас від тих подій, коли радянські війська вступили на афганську землю, – розповідає Василь Васильович. – Але ніколи не зітруться в пам'яті ті події. Ще й дотепер сняться далекі афганські дороги, де на тебе майже на кожному метрі чатувала ворожа куля. Із нашого району троє не повернулося додому... Серед них і Юра Маргіта. Хіба можна забути про побратима? Тому ми й збираємося щороку, щоб вшанувати його пам'ять. Так буде і цьогоріч. Добре, що повсякчас долучається до цього місцева та районна влада, вчителі та учні, підприємці села. Сльози з'являються на очах, коли ми всі разом виконуємо улюблену пісню Юрка «Листья желтые над городом кружатся».
Василь Васильович Цільо після закінчення Колоднянської восьмирічки навчався у Загатській ЗОШ. Здобувши середню освіту, пішов працювати в колгосп «Карпати». Тодішній керівник господарства Іван Яцура, побачивши потяг хлопця до техніки і роботи на землі, направив його навчатися на тракториста, а райвійськкомат у свою чергу – на водія (у армії вона знадобилася).
– Службу проходив у Туркменістані, – згадує Василь Васильович. – У той час у Афганістані розгорілася війна. А це за кілька кілометрів від нашої військової частини. Далекого 1979 року нас перекинули в місто Герат. Тут мені одразу доручили автомобіль, з яким пройшов усю афганську війну. Із міста Кушки до міста Шандан перевозив боєприпаси та продукти харчування.
– Не страшно було? – питаю.
– Звісно, що страшно. Війна є війна. Поруч вибухали снаряди, помирали друзі – побратими, а ти, незважаючи ні на що, повинен щодня йти на завдання.
– Автоколони рухалися самі, чи була підтримка? – не даю спокою співбесідникові.
– Відчуття страху переслідувало повсякчас, – згадує Василь Васильович. – Але ти невзмозі нічого зробити. Військовий обов'язок тебе спонукав доставляти і зброю, і провізію, бо на тебе чекали такі ж як ти солдати. Ми рухалися у супроводі бронетранспортерів. Коли щось траплялося – вступали у бій.
– Вас обстрілювали?
– Таке траплялося часто. Одного разу куля рикошетом відлетіла від дороги і врізалася мені в ліву руку. Потекла кров. Швидко перев'язали рану і почали рухатися ніби нічого й не трапилося – далі. Хлопці радили звернутися в польовий госпіталь, там перекантувати кілька днів, відпочити, зрештою, набратися сил. Однак я відмовився. Про цей випадок я не сказав командирам жодного слова. Вдавав, що нічого й не трапилося.
– А чому? Інший би на твоєму місці...
– Були й такі, що намагалися відсидіти... Але то не для мене. По-перше, я б утратив напарника, позбувся автомобіля, до якого вже звик, був з ним на «ти», а по друге – я не звик падати духом.
Із Закарпаття Василь Васильович був не сам. Дотепер підтримує стосунки із Василем Моничем із Великого Березного, Василем Раточкою із Великих Лучок та Юрієм Ворожілником із Іванівців із Мукачівського району. Земляки жили дружно, завжди приходили один одному на допомогу. Найбільше, що запам'яталося, це гори і дороги. Коли колона рухалася ущелинами, на тебе в будь-яку мить могли посипатися снаряди або автоматні черги. Воїни ні на мить не повинні були зупинятися, бо інакше... А це означає, що його «Урал» завжди мав бути справним, на ходу. І при ньому завжди були автомат «Калашникова» і гранати.
Бог допоміг В.В.Цільо повернутися додому живим і здоровим. Пішов працювати в рідне господарство водієм – на бензовозі доставляв у поле водіям автомашин і трактористам паливо. Це теж була відповідальна робота, особливо у жнивну пору. Доводилося працювати і вдень, і вночі. Тоді на збиранні озимих зернових у господарстві були чотири комбайни – вони працювали майже цілодобово. Необхідно було заправляти також машини, які звозили з поля на тік зерно. Із часом тоді не рахувався ніхто. У роботі допомагав армійський гарт.
Підримувало і те, що керівництво господарства постійно турбувалося про жниварів. Хто тепер повірить, що в поле до них їздила агітбригада і в хвилини відпочинку над жнивним полем лилися закарпатські народні пісні у виконанні дівчат, яким на баяні акомпонував Михайло Сідор. У поле навідувалися також відомі українські письменники Петро Скунць, Василь Вовчок, Василь Кохан, Дмитро Кешеля, Василь Ігнат, Юрій Шип... Таке запам'ятається на довго...
Тепер вже він на заслуженому відпочинку. Разом із дружиною Аллою виростили і виховали двох дітей – сина Василя і дочку Василину. Про ті часи залишилися тільки спогади. Ніби і не хочеться згадувати, та хіба можна вгамувати серце? Особливо тепер, коли війна на сході України продовжується. Включиш телевізор – і знову стріляють, гинуть безневинні хлопці.
– Чого б найбільше хотілося тобі тепер? – дивлюся йому у очі.
– Миру, звісно. Війна рано чи пізно мусить закінчитися. Людям потрібен спокій. Боляче дивитися на зруйновані будинки і покалічені долі людей. Багато їх виїхало з рідних місць, десь блукають по світу, а в їх домівки увірвалася війна. Це мені нагадує Афган.
...15 лютого знову зберуться разом воїни-побратими, щоб відзначити чергову річницю виведення радянських військ з Афганістану. Зберуться, щоб згадати афганські дороги, вибухи снарядів і смерть бойових товаришів. Бо хіба можна забути таке?

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар