Версія для друку Версія для друку

ПРО ПРИКРІСТЬ ПОМИЛОК, виправляти які слід сьогодні, а не сподіватися на історію і на наступні покоління

Не помиляється тільки той, хто нічого не робить. Сентенція древня, як світ, але ніяк не стає такою аж застарою, щоб перестати бути водночас сучасною кожному поколінню. А ще знаємо, хто і на яких помилках вчиться, хіба тільки при цьому забуваємо, що лише мудрі не допускають власних.
До чого це?
Все просто. У стартовому номері «Нового життя» цього року опубліковано розлоге інтерв’ю «Не відчуваю себе чиновником. Відчуваю себе менеджером» із новопризначеним головою Іршавської райдержадмінстрації Віктором Товстим. В ньому ми намагалися через ряд запитань і відповідей подати своєрідний портрет першого керівника району, як особистості, в чиї руки президент України у далеко не простий період для історії Іршавщини довірив стерно ковчега на завершальному запливі у розбурханому морі адміністративно-територіальної реформи. Судячи по відгуках читачів, думці яких редакція звикла довіряти як об’єктивним і неупередженим, в цілому очікуваного ефекту досягнуто. Здавалося, на цьому все: залишається терпляче очікувати дієвих кроків, вивчати громадську думку та сподіватися на підтвердження зародженого оптимізму. Як виявилося, у значному за обсягом тексті вкралася прикра помилка, яка подібно кінчика тернини, потрапляючи в здорове тіло, може вийти сама по собі, а може стати і причиною абсцесу. Тут у же все залежить від багатьох чинників. Через кілька суб’єктивних причин, в цілому ніяк внутрішньо не пов’язаних між собою, було висловлено таку думку. Аби без перекручень, наведемо її як цитату, суть якої слід анулювати:
«Процедуру цю зробили по-іншому. Ті розширяють, то ще не створено… а тут треба скорочувати. Тут дала збій сама процедура. Якби ми в один період мали реформуватися в РДА, а ОТГ – створюватися, і нам би дали 2-3 місяці перехідного періоду, не було б взагалі ніяких питань. У нас це дуже розтягнуто в часі. Іршавська ОТГ створена в 2017 році, жодна посада не «перетекла» туди. Я боюся, що тепер створять з ОТГ і теж ніхто не «перетече» туди». Побоювання виявилися небезпідставними, вже тепер по всьому видно, ніхто не відкриє двері новостворених установ перед вивільненими кадрами.
Апелюючи до справедливості, Іршавський міський голова Степан Бобик не міг не зреагувати на такий огріх. І справді, в управлінську структуру цієї новоутвореної адміністративно-територіальної одиниці прийшли працювати кілька колишніх державних службовців районної державної адміністрації. Кадрові вливання припали в основному на два сегменти: освітню галузь і економічний блок.
Інформація про прикру помилку та її фактичне підґрунтя мотивували нас на дану публікацію. Не менш принциповим на порядок денний постав аргумент людського фактора. Адже йшлося не про які-небудь, нехай і принципово важливі дані економічного чи соціального життя, мова про людей.
При цьому так склалися обставини, що практично в той самий час, коли відбувалося прояснення обставин, відсутність відомостей які привели до хибного твердження, довелося зустрітися з деякими жителями кількох населених пунктів доволі віддалених в масштабах району один від одного. У намаганні віднайти аргументи збереження Іршавщини як єдиного адміністративно-територіального утворення неодмінно повертаєшся в середину 1960-их років, коли радянська влада відмовилася від розділення Іршавського, та й не тільки нашого району на промисловий і сільськогосподарський. Тоді відносно вчасна, чи навіть не надто запізніла відмова від невдалого експерименту послужила хорошим імпульсом для ривка у розвитку цілого регіону. Буквально за десять років Іршавщина із заштатного сільського району перетворилася на потужний район із промисловим і соціальним потенціалом, який зробив його одним із провідних у масштабах всієї Закарпатської області. 

Тоді відбулися перетворення, які визначили рівень життя населення стотисячного району на цілі десятиліття наперед. У Іршаві та Ільниці постали чотири машинобудівні заводи із застосуванням передових технологічних процесів та обладнання. Кардинальні перетворення сталися також в сільському господарстві, у мережі споживчої кооперації, підприємствах переробної галузі, зміцненню та оновленню матеріальної бази закладів освіти культури. І майже за кожним із таких об’єктів, які залишалися помітним штрихом, рискою, лінією чи мазком пензля на образному обличчі Іршавщини залишилися особистості. Ті, хто стояв у витоків – хто починав будівництво і згодом розвивав заводи і організації, хто у злагодженому оркестрі грав свою партію, але завдяки вмілому диригенту, яким, на наше переконання, був перший секретар райкому партії (ніде правди діти) Анатолій Йосипович Червінський, симфонію виконали якщо не блискуче, то вже на відмінно, точно.
Час нестримний і безжалісний до пам’яті, якщо нащадки, ганяючись за ним, не бажають вчитатися у рядки, написані до них. Ще збереглися матеріальні свідки діяльності наших попередників – деякі заводи, установи, навіть пам’ятники.
А імена вже рідко хто пам’ятає, а ще менше тих, хто згадує. От хоча б перші, які постають на згадку із небуття: Білинець – із Білок; Мельник – із Великого Раківця, С.Карабиньош і А.Карабиньош, Юріна – із Іршави та багато інших. Такі знайдуться у більшості населених пунктів. Хто потурбується про відновлення справедливості щодо них? Мова, звичайно, не про рідних, тут мова особливого плану - історичного. Хто створить меморіал із цілого ряду пам’ятних дошок, присвоєння почесних імен установам, закладам, підприємствам, тощо?
Названі вище імена – лише невелика частинка із сонму тих, хто на це заслуговує. І така робота – далеко не одночасний акт, це акція, протяжна у часі і запущена, можливо, навіть через соціальні мережі у шкільне середовище, як факультатив вивчення місцевої, найбільш близької до особи учня і не такої вже далекої у часі новітньої історії України.
***
…У квітні цього року виповниться 90 років від дня народження Юрія Дмитровича ПОРИНЦЯ.
Погодьтеся, вже мало кому знайоме це ім’я. А на зламі 1960-1970-их це була не те, що помітна, а навіть значуща постать не тільки на теренах рідної верховини, але і в районі. Сподіваємося, що на сторінках «Нового життя» читач до ювілейної дати побачить начерк його портрета, а тим часом було б цілком доречно встановити на будівлі Броньківської сільської ради меморіальну плиту на честь Юрія Дмитровича. Не хочеться нав’язувати будь-кому модель поведінки, але припускаємо, що такий символічний крок цілком під силу керівництву сільської ради у тандемі із родиною Поринців.
Редакція у свою чергу вважатиме саме такими матеріалами адекватний внесок у колективне виправлення прикрих помилок.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар