Версія для друку Версія для друку

КОЗАЦЬКА ДУША ПРАГНЕ СТОЛІТТЯ НЕБЕС

Спілкування із Іваном Васильовичем навдивовижу видалося легким і приємним, немов старі друзі згадують роки своєї молодості. Ключові слова у попередньому реченні : «старі друзі», «своєї молодості» ніяким чином не співмірні – наша із ним вікова різниця у кілька десятиліть і відсутність знайомства до того часу, певним чином ніби нівелювалися унікальною здатністю цього, ніяк рука не піднімається набрати на комп’ютері наступне словосполучення, літнього чоловіка почуватися, а по суті – бути молодим. Від його побуту у квартирі трохи повіває аскетизмом – мінімалізм меблів нагадує той дух, яким жили представники його покоління.
Іван Васильович Нагорний кожним поворотом у бесіді не перестає вражати. Із тумбочки, де лежать найцінніші дописи, без поспіху дістає найперше підручник за редакцією доктора сільськогосподарських наук, професора М.М. Гузя «Лісові культури», який допущений Міністерством аграрної політики України як підручник для студентів з напрямку підготовки фахівців 1304 «Лісове і садово-паркове господарство» ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації» та цілий стосик … студентських конспектів. Береш до рук товстий, майже стосторінковий зошит у клейончастій обкладинці і, розгорнувши, несподівано поринаєш у власне шкільне дитинство: рядок за рядком, акуратно записані пером теми студентом Лубенського технікуму лікарських рослин Іваном Нагорним. Каліграфічний почерк абсолютно не міняється від темпераменту викладачів, різняться тільки чорнила: від фіолетового – до зеленого.
Та не судилося Івану Нагорному займатися лікарськими рослинами. Навчальному закладу поміняли профіль, і студенти вже випускалися спеціалістами лісівниками.
Спочатку випускник був направлений на роботу у київський Агроліспроект, а згодом, після армійської служби Іван Васильович потрапляє на Закарпаття – в Кушницький лісокомбінат у Березницьке лісництво керівником.
З тих пір Іван Васильович беззмінно, почергово, керував майже всіма лісництвами, спочатку Кушницького, а згодом Довжанського лісокомбінату. Про високу кваліфікацію, багатющий досвід і самовідданість обраній у юності професії свідчать кілька фактів із його життя. Він має три посвідчення про нагородження «За десять років бездоганної служби в лісовому господарстві» і так само за двадцять і тридцять.
І по-справжньому бездоганної. Ненароком Іван Васильович у нашій розмові завернув у не такий уже й далекий час. Він – пенсіонер на заслуженому відпочинку і один із керівників лісництва запропонував йому як авторитетному спеціалісту провести ревізію одного із лісових кварталів. Через деякий час І.В.Нагорний подає лісничому об’єктивну доповідну записку з усіма докладно зафіксованими порушеннями ведення лісових рубок. Проте, як згодом виявилося, його кропітка праця знадобилася нечистим на руку дільцям для зведення міжособистісних рахунків. З тих пір Іван Васильович, висловивши все, що кому заходилося дав собі слово з подібними справами не ходити в ліс. А взагалі ліс для нього ще й досі залишається чимось магічним, що продовжує манити до себе.
Не маємо статистики, але на сьогодні Іван Васильович Нагорний залишається, мабуть, найстаршим мисливцем і рибалкою на Іршавщині.
У нього у мисливському наплічнику за багаторічні проходи зібралося не тільки чимало трофеїв, але і безліч цікавих і неймовірних історій та пригод, якими він із задоволенням при найменшій зацікавленості ділиться зі співрозмовником. Серед товаришів по риболовлі у нього Анатолій Гриценко у Конча-Заспі, а в районі такого першого керівника мабуть не було, яким би не ходив на лови.
– Я полював тільки на кабана. Був випадок, коли застрелив косулю, підійшов, вона лежить, а із ока котиться сльоза. Залишив тушу товаришам. З тих пір брав на приціл тільки кабанів.
Іван Васильович ще донедавна виходив із товариством на полювання.
Про його фізичну форму красномовно говорить те, як веде домашнє господарство. Тільки в минулому році купив механічну косу. А на мотоциклі не перестає їздити, запросто віджимається від підлоги не менше десятка разів.
Народжений у козацькому краї – село Ждани Лубненського району на Полтавщині, пережив лихоліття 1930-1940-их років, на Закарпатті міцно вкорінився і прикипів душею до цієї прекрасної землі, без якої не мислить себе і родину. Має двох синів із невістками, чотирьох внуків і трьох правнуків. Його предковічний козацький дух зробив його довгожителем і справжнім патріотом. Тільки невеликий штрих, колись батько не віддав заміж сестру, сказавши у колі родини, доньку москалю не віддам.
Його потяг до знань передався і синам – один із них – педагог, інший у недалекому минулому – керівник одного із провідних українських банків.
Найстаріший із лісівників у Іршавському районі, Іван Васильович не несе в душі найбільшого християнського гріха – гордині, а, значить, душа його чиста і піднімає роки його віку у століття небес.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар