Версія для друку Версія для друку

УКРАЇНА – СХІД: ЛІНІЯ ЗВ’ЯЗКУ, ЧИ НЕ СТАЄ ВОНА ПУНКТИРОМ?

З цими двома молодими людьми останнім часом пересікалися не те, щоб часто, але не так уже й рідко. А от зовсім недавно був вражений, у здавалося б, похідному діалозі: здоров – здоров, як справи, і – бувай.
Василь Захарків із Довгого, а розмова відбувалася поміж трьома особами, несподівано вразив своєрідним відкриттям, висновок про яке, по суті, можна було зробити вже, судячи із періодичних інформаційних повідомлень центральних ЗМІ: суспільство в цілому і, чого гріха таїти, кожен із нас зокрема, мабуть-таки дещо «охололи» до нашої гарячої точки на Сході України. Кілька респектабельних чоловіків вели ділову розмову і, судячи по загальному враженню, для них по-справжньому стало повідомлення, що саме тепер бійці на передовій матеріально потребують чого-небудь.
Людина більш ніж скромна, Василь Васильович, і в цьому таки є зерно правди: коли мова заходить про волонтерський рух у нашому районі, Василь Захарків «переводить стрілки» на старшого побратима Ярослава Мешка, який уже за ці роки накрутив тисячі кілометрів шосе на вантажнім бусі, а скільки тонн допомоги доправив бійцям із 128-ої, 24-ої і 92-ої, яка поряд із нашими, бригад, скоріше за все і сам не знає.
Єдине, що добре пам’ятає – це імена тих, хто допомагає.
Ярослав Іванович практично без запинки називає їх: Валерій Лунченко, Віктор Товстий, Михайло Лендєл (ТзОВ «К’Лен»), Віталій Станинець, Сергій Лупак, Іван Липчей, Василь Вашкеба, Михайло Станинець і всі працівники Арданівської сільської ради. Ми оприлюднили деякі без звань і статусів, відповідно того періоду часу, коли відбувалася розмова.
Як Василь Захарків, так і Ярослав Мешко та їх побратим Леонід Феєр, який їздив із ним цього разу під Волноваху, відзначають те, що коли у 2014-ому році розпочалася гібридна війна на Сході України із Росією, вони в буквальному сенсі не встигали перевозити ті пожертви, що їх збирали від старих до малих – бійцям на фронт. Тепер школи «охололи», люди, як маємо вважати ці слова – як суху констатацію факту, а, може, сприймемо як укол совісті?!
… Відповідаючи на рядове журналістське запитання, правда, і без нього також не можна, про найбільш вражаючі епізоди цієї поїздки, і Василь Захарків, і Ярослав Мешко майже водночас, не змовляючись, проговорили не про обстріли, не про тривожне пересікання зони обстрілу ворожого снайпера, а про те, коли даруючи бійцям дитячі малюнки, почули від побратимів, що у тих ще й донині зберігаються такі самі аж із 2014-го року.
Ці своєрідні амулети, тендітні обереги захищають людські життя, стали своєрідними бронежилетами воїнських душ, тими крилами, на яких їх думки повертаються у рідні оселі. Ті малюнки по суті своїй стають образними лініями, услід яким тягнуться зв’язки, що єднають не просто наші особисті взаємини, але й так необхідні нитки, що не дають розійтися за швами різні у єдності своїй області і регіони України.

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Прокоментуй!

Ваш коментар