Версія для друку Версія для друку

Василь КУЗАН: «Кожен письменник має відчути потребу у спільному творчому житті»

Крайову письменницьку організацію нашого краю очолює Василь Кузан. У непростих умовах доводиться йому працювати. Однак він усе робить для того, щоб життя творчої спілки було на плаву. Про те, як вдається йому вирішувати назрілі проблеми — наша розмова.

– Пане Василю! Як вода Боржавою, спливли перші 100 днів, відколи очолюєте Закарпатську обласну організацію Національної спілки письменників України. Що вдалося зробити із наміченого протягом цього часу?
– Я не думаю, що сто днів – це саме той період у житті організації, про який варто говорити. Хоча сто днів – досить таки популярний часовий термін: сто днів роботи уряду, сто днів Президента… До речі, «Сто днів до указу» – роман Юрія Полякова, яким ми колись захоплювалися. Але, з іншого боку, ми так давно уже не говорили публічно, що чому б нам і не поговорити і з цього приводу також. Можливо, що наша розмова буде цікавою не тільки нам двом (сміється). Отже, дещо зробити вдалося, але ще більше залишилося. Та про це треба питати у інших письменників – хай вони дадуть оцінку роботи. Але, я переконаний, і про це я говорив на звітно-виборних зборах, що життя Спілки – це наше спільне життя. І жоден голова не зробить нічого, якщо не матиме підтримки колег. Разом ми зможемо зробити багато. І я щасливий, що маю однодумців, які готові не тільки писати свої безсмертні твори, але і брати участь у спільних справах.
– Що потрібно зробити, на Вашу думку, для того, щоб пожвавити життєдіяльність спілки, дати їй нове дихання?
– Кожен письменник має відчути потребу у спільному творчому житті, у спілкуванні з колегами, у творенні літературного середовища та літературного процесу в області. Бо кожен із нас пише, працює самостійно. Кожен із нас, за словами Дмитра Кешелі, це самотній вовк. Бо найважливіше для письменника – це тексти. Але потім, коли ті тексти уже є, ти мусиш поділитися ними. Мусиш відпочити від них. Мусиш відключитися від роботи. А з ким це краще зробити? З колегами, звичайно. Адже вони живуть на тій самій хвилі, що і ти. Вони такі самі, як і ти. У багатьох потреба у спілкуванні є. Але, з іншого боку, ми всі надто різні. На щастя. І всі надто зайняті. І по різному бачимо пожвавлення роботи спілки. Тетяна Ліхтей, Михайло Рошко, Петро Ходанич, Лідія Повх, Сергій Федака, Олександра Ігнатович – науковці, багато з нас працює на державних роботах, окремі, як от Тетяна Грицан, Петро Мідянка, Мирослав Дочинець, Тетяна Рибар, Василь Кухта, Василь Шкіря та інші живуть не в обласному центрі. Я не думаю, що всі ці люди були б у захопленні, якби ми щодня проводили якісь акції у Спілці. А от про пожвавлення нашої роботи в інформаційному просторі говорити варто. Ми повинні збільшити присутність нашого слова на шпальтах газет, у телевізійних та радіо ефірах, у соціальних мережах, у житті суспільства загалом. Адже наша спілка, поруч із іншими творчими спілками, це творче, інтелектуальне, презентабельне обличчя області. Бо Мукачево для читаючих людей – це місто, де є замок Паланок, це місто, де живе Віктор Балога і це місто, де творить Мирослав Дочинець.
– Безперечно, життя йде вперед. Підростають молоді таланти. Як Ви співпрацюєте з ними, що б Ви їм порадили?
– Молоді таланти тепер можуть багато чому навчити нас. Бо, справді, життя не стоїть на місці. І дуже важливо не відстати від нього. От, наприклад, як створювати голосові та відео повідомлення у Вайбері мене нещодавно навчив син Юрчик – учень третього класу. Але і ми, дорослі та досвідчені, теж можемо чомусь навчити. Допомогти, підказати, підправити… Розповісти про стиль писання, про поетичні засоби… І цим самим вплинути на рівень їхньої молодої письменницької майстерності. Звичайно, якщо самій молоді це потрібно. Бо, на жаль, в Україні немає інституту літератури. І більшість письменників підростаючого покоління, поняття не мають про літературне редагування твору, про той самий верлібр, про те, чим роман відрізняється від повісті. Найбільш прогресивні серед молодих усвідомлюють, що поезія – це не тільки заримовані рядки, а проза – це не тільки сюжет. Досягає мети у письменницькій праці, як і в житті загалом, тільки той, хто постійно вчиться і вдосконалюється. Але про це вже багато сказано до мене. Я хочу додати, що створена мною сторінка «Письменники Закарпаття» у Фейсбуці вже стала досить популярною. Ми вже маємо понад три тисячі читачів. Значна частина серед них – молодь. І ще. Щоб Спілка краще спілкувалася з молодими авторами ми включили в правління обласної організації Аню Фельцан – наймолодшого члена правління обласної організації в Україні. Саме вона відповідає у нас за роботу з молоддю.
– Як співпрацюєте із новою владою? Яким є її ставлення до нашої письменницької організації?
– Намагаємося встановити тісніші контакти. Пишемо Програми на наступний рік. На сьогоднішній день розуміння важливості праці письменників у обласній адміністрації є. Сподіваємося, що так буде і надалі, що зможемо знайти підтримку і в обласній раді. Бо фінансування всіх наших Програм можливе тільки завдяки обласній раді.
– Ваша доля у чомусь схожа на долю лауреата Шевченківської премії Дмитра Кременя, якому не було місця на Закарпатті, і він вимушений був жити і творити у Миколаєві. Ви теж опинилися за межами рідного краю. Які у Вас плани на найближчу перспективу?
– Я б таких порівнянь не робив. Дмитра Кременя, як і Петра Скунця, Василя Густі, Василя Матолу, Василя Вароді, Юрія Чорі та інших переслідувала радянсько-московська окупаційна влада. На них заводили справи в КДБ, цькували, не дозволяли влаштуватися на роботу та закінчити навчання… У мене все було інакше. Я просто не хотів співпрацювати із бандитською владою Януковича та регіоналів. Написав заяву на звільнення із посади начальника відділу культури і туризму райдержадміністрації і пішов. Правда, нормальну роботу мені запропонували не у рідному Закарпатті, а на Львівщині. Хоча… Україна одна. А ми всі – українські письменники і не має великого значення для літератури те, де саме ми її творимо. А про плани на майбутнє… Планую працювати разом із усіма. Є деякі ідеї, які ми спробуємо реалізувати. Але про це говорити зарано.
– Ви повсякчас берете участь у різних всеукраїнських конкурсах і часто виходите переможцем. Що це Вам дає і за рахунок чого добиваєтеся успіху?
– Уже досить давно не брав участь у конкурсах. Натомість самий їх організовую незалежно від того, чи є я головою спілки. До речі, разом із дружиною ми створили Літературну агенцію «Зілля» і більшість креативних ідей раніше реалізовували саме через цю агенцію. Але, щоб таки відповісти на питання, скажу, що успіх приходить до тих, хто працює. А всі перемоги у мистецтві – це настільки умовно і відносно, що аж страшно. Адже писання поезії – це не біг на тисячу метрів. Зафіксувати перемогу у мистецтві неможливо. Усі нагороди – то тимчасові фактори, які можуть спопуляризувати твір та автора, або зганьбити членів журі, які присудили нагороду несправедливо. А буває і таке. На жаль…
– Як член правління Національної спілки письменників України, що робите для того, щоб піднести роль і престиж українського письменника? Наразі вони опинилися в ролі прохача. Держава мало виділяє коштів на книговидання. Соромно й казати, що імениті письменники видають книги тиражем 500 – 1000 примірників. Це навіть для бібліотек області не вистачає.
– Поки у нас немає національної ідеології на рівні держави, то змін чекати марно. Сьогодні престижною не є жодна професія в Україні. Тож говорити про піднесення престижу письменницької праці якось важко. Варто говорити про піднесення престижу нашої держави. Бо ось скільки людей виїжджає… А ще нещодавно я писав статтю про психологів та самогубців в Україні. Так от, близько десяти тисяч людей у нас щороку накладають на себе руки. Значна частина серед них – люди поважного віку. Серед жінок таких більше половини. Є серед самогубців і багато творчих людей. У тому числі і письменників.
– Давно настав час на державному рівні підняти проблему про те, що спеціальність письменника викреслена зі списку професій в Україні. Тобто нас немає офіційно в переліку професій. А письменники похилого віку ледь зводять кінці з кінцями. Водночас прикро дивитися, в яких умовах вони доживають свій вік. Невже цієї проблеми не бачать на київських пагорбах?
– Не бачать. Вони нікого, крім себе, не бачать. До речі, депутат Верховної Ради України – це престижна професія (сміється).
– І наостанок: над чим Ви працюєте тепер? Що можна чекати найближчим часом від письменника Кузана? Зрештою, чим Ви нас подивуєте?
– Хотів би самий себе здивувати і завершити розпочаті книги. Але, як вода Боржавою спливає час… Не встигаю зробити те, що планував у цьому році. Але підготував до друку і збірку поезій, і томик вибраного. Сподіваюся, що найближчим часом вони побачать світ.
Спілкувався
Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар