Версія для друку Версія для друку

Останній рубіж на довгому шляху передчуття змін

Одна із філософських теорій стверджує, що суспільний розвиток відбувається поступом по спіралі. Здається, ми повернулися на вихідну точку. На початку року стартувала президентська виборча кампанія. В зеніті літа – парламентські перегони утвердили домінування наших довголітніх очікувань більшості «Слуги народу» у Верховній Раді.
Сто днів Президента Володимира Зеленського так і не стали в українській історії помітним явищем, період депутатської турбоактивності у ВР України не змінив загальну картину ні на корупційному, ні на економічному, ні на соціальному, звичному фоні повсякденності. Попри окреслене, температура запиту на вже хронічно запізнілі зміни немов застигла на 165 градусів по Фаренгейту. Хочеться запитати фізиків – це стан кипіння чи вже просто пари?
І ще одне фізичне лекало на нашу суспільно-політичну дійсність. Найбільш стійка із конструкцій – тринога. От ми і підійшли до завершального утвердження процесу формування владної моделі третіх виборів за один рік. Закріплення наших перманентних очікувань на місцевому рівні.
Так-так, уже чую гарячі заперечення, мовляв, до чого тут політичні сили, коли в органи місцевого самоврядування ми через посередництво народного волевиявлення оберемо господарників, міцних підприємців, добропорядних обивателів, врешті-решт чесних представників некорумпованої частини владної бюрократії та інтелігенції. Не встигли на повну потугу розгорнутися передвиборні штаби і мобілізувати натренований за десятиліття комісійний (в сенсі членів дільничних виборчих комісій) актив, як почулися запущені у інформсередовище викривлені формування думок про недавні і вже забуті за фактором часу здобутки та упущення нині діючих лідерів громад і з таким самим запалом приписують собі заслуги ті мухи, які повсякчас твердять про зорані спільно з волом ниви громадських справ. Водночас тривогу викликає і потенційна можливість діючих можновладців місцевого штибу задіяти так чи інакше адміністративний ресурс. З деякими і досі розбираються в судах.
Хоча б уже в цих, лише частково висловлених тривогах, противагою, до речі, чи не єдиною є те, що в застиглих напрацьованих політичними силами та місцевими бізнес-угрупуваннями схемах спутати карти зі старих заяложених колод зможе по-новому складений пасьянс із виборців окремих сільських громад, які до цих пір обирали своїх лідерів зосібно, а 22 грудня зроблять це у несподівано свіжому конгломераті.
Такі поєднання, хотілося б, щоб – ні, але якщо і не несуть загрози сталим, а значить більш-менш звичним схемам на виборах місцевого рівня, то створюють нові моделі взаємовідносин: виборця – виборного і обраних. На трьох виборчих площадках – Довжанській, Зарічанській і Кам’янській об’єднаних територіальних громадах – на перший погляд найбільш стабільною, тьфу-тьфу, щоб не зурочити, виглядає ситуація у майбутній Зарічанській ОТГ.
Природні сегменти ризиків закладені в обидвох інших майбутніх ОТГ. Довге – завдячуючи сільському голові Віктору Симканинцю – йому і тільки йому та очолюваній ним команді,– зробило серйозний плюс, водночас випад наміченому тренду до розшматування Іршавщини як району, яке більш ніж пасивно спостерігає наша районна верхівка. Віктор Михайлович зумів переконати близьких сусідів із Хустщини у позитиві майбутнього єднання із довжинами і приборжавчанами. Висловимо припущення, що в даному окремо взятому новоутвореному об’єданні і ментально доволі різних громад виборців не справдиться древня біблейська приказка про пророка і вітчизну.
В Кам’янській ОТГ спостерігаються дещо інші тенденції. Тут потенційно проглядаються двоє доволі сильних, умовно кажучи, «периферійних» гравців із Сільця і Арданова. Хоча і на цих окольних електоральних полях не все так гладко, як комусь хотілося б, та й врешті-решт, прогнозовано із огляду на активну позицію групи громадян, у якої є своє, відмінне від місцевої влади бачення на законність всієї процедути об’єднавчого процесу.
Але ситуації різні. Вищезгадана майбутня Довжанська об’єднана територіальна громада по-особливому примітна ще й по тому, що тут попри латентну конкуренцію з Кушницею за пріоритет щодо центру громади зуміли привабити на свою сторону ще й жителів сіл Липецькак Поляна, Каллів, Оковерх і Слоповий Липецько-Полянської сільської ради Хустського району. Абсолютно не хочеться накаркати: кушничан, видно по всьому, заколисали попередні проекти об’єднаних територіальних громад, які, чого гріха таїти, хоча й не кидатимемо камінь у спину колишньому губернатору Геннадію Москалю, та саме з його волі довгий період часу питання адміністративно-територіальної реформи як у області так і у нас у районі залишалося в підвішеному стані. А для Іршавщини в цілому і для Кушниці зокрема, може мати доволі неочікувані і не такі вже й бажані для селян останньої наслідки у формі приєднання до Керецьківської ОТГ. А та громада належить до сусіднього – Свалявського району, а в перспективі – відійде і до сусіднього, Мукачівського округу. Звичайно, від подібних міркувань доволі таки повіває квасним місцевим патріотизмом, але не враховувати наявні тенденції у соціальних настроях, аж ніяк не слід. Бачимо ж, що на проекти деяких теоретиків від реформ практичне життя накладає свої імпровізаційні лінії, деколи абсолютно не співмірні із звичними лекалами. Ще півтора століття тому, правда це вже з іншого приводу геніальний Лев Толстой висловився: «Ладно было на бумаге, да забыли про овраги…». Майже як гонориста дівка на виданні: сватали-сватали, а далі …
Однак, це все слова.
Ми не встигнемо озирнутися, як настане 22 грудня і матимемо на Іршавщині уже чотири об’єднані територіальні громади та їх лідерів, від яких у кінцевому підсумку і залежатиме подальша доля району: збереже він по великому рахунку свою самоідентичність в тому числі і у складі неодмінного того або іншого округу та в якій агломерації. Так що в перспективі ті населені пункти і сільські громади, що не застигли «осінній призов» до ОТГ, приєднуватимуться до вже сформованих на правах … приймаків.
22 грудня цього року стає, чесно говорячи, тим останнім рубежем наших довгоочікуваних, назрілих і неодмінних змін, з якими житимемо впродовж кількох наступних десятиліть, якщо не століть. Не забуваймо уроки історії. Її ретроспективу «Нове життя» неодноразово оприлюднювало на своїх сторінках цього року.

Михайло ІСАК

Ваш отзыв

Ваш коментар