Версія для друку Версія для друку

КРАЩА ВЧИТЕЛЬКА У ЮВІЛЕЙНОМУ ВІНКОВІ

Минуло майже шість десятиліть, але як Марія Іванівна згадує ті далекі роки своєї долі, їй мимоволі на очі навертаються сльози. Так сталося і цього разу, коли ми разом із корінною довжанкою гортали сторінки її життєпису. Початок нашого знайомства губиться, скоріше за все, у довготривалому періоді, у якому Марія Іванівна Косик трудилася директором Довжанської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.
Словосполучення «трудилася директором» вжито не просто для «красного слівця». Як один із прикметних епізодів, вона навела приклад. Їх школа, одна із найбільших і провідних у районі, була газифікована практично в останню чергу. Той період суцільної газифікації Іршавщини видавався благодатним у перспективі забезпечення теплопостачання соціальної сфери. Тож відсутність опалення природним газом такого рівня закладу виглядало нонсенсом. Так сталося, що завдання терміново провести газифікацію керівництво поставило 3-го травня, а вже 1-го липня перші особи району і області, на той час це були С.С.Бобик і Г.Г. Москаль, вже відкривали новозведену і запущену в експлуатацію котельню з передовим технологічним обладнанням.
Не проминуло жодного дня, аби директорка школи не проконтролювала хід будівельних чи монтажних робіт.
Від робітників тоді довелося почути і таке:
– Маріє Іванівно, у деяких школах ми навіть у обличчя не знали директора…
А переступивши поріг тогочасного першого заступника голови райдержадміністрації М.М. Хохлова з черговою, ще не озвученою проблемою, стала ошелешена, нібито ствердженням:
– Я себе почуваю виконробом у вашій школі.
Щодо керівника навчального закладу, такі приклади, можливо, не надто вже й доречні, та що поробиш, коли ми ніяк не можемо позбутися успадкованої від радянського періоду практики. Заради справедливості слід зазначити, що подібне усталено не тільки в освіті, але й у інших бюджетних сферах, коли першому керівнику доводиться освоювати переважно господарські функції, а вже чи не на другому місці – бути лідером за фахом.
Як і життєвий шлях, педагогічний у Марії Іванівни так само не був устелений пелюстками троянд. Після закінчення Хустської школи-інтернату поступає на навчання до Мукачівського педагогічного училища. І після його закінчення повертається в рідне Довге працювати вчителем молодших класів.
Чому обрала саме цю професію? Тому що любила дітей. Сама ще юна, навчаючись у старших класах, опікувалася молодшими. Це було за правило у школі-інтернаті. Але для неї, це вже тоді, стало більше ніж обов’язок. Згодом, коли перед ними – випускниками, що вирішили пов’язати свою долю з учительством, класний керівник Василь Іванович Лавер наставляв їх такими словами:
– Як хто з вас хоче пов’язувати життя зі школою, то думайте, чи любите дітей? Якщо ні, то краще відразу відмовтеся, бо інакше мучитимете і їх і себе.
Вже давно на заслуженому відпочинку, Марія Іванівна і досі надзвичайно високо цінує таку просту і водночас мудру та категоричну думку.
Як було не запитати Марію Іванівну, чи хто із рідних не став її послідовником у професії. І отримав неочікувану за повчальністю історію її доньки Марії. Дівчина закінчувала середню школу і матері просто таки бачилася вона студенткою філфаку Ужгородського університету, на якому свого часу сама здобула диплом про вищу освіту. Та виплекану материнську мрію про вчительську династію зруйнували прагматичні доньчині слова про те, що вона не хоче все життя засиджуватися допізна за учнівськими зошитами. Так донька Марія обрала інший, не менш благородний фах – медика.
Ніде правди діти, у молоді роки Марії Іванівни доля так само намагалася збити її із обраного шляху. Пропрацювавши рік після закінчення вже згаданого Мукачівського педучилища, задумала здобути вищу філологічну освіту, бо почувала нездоланне бажання в цьому. Направлення давали тільки тим, хто мав трудовий стаж не менше двох років.. Та сталося диво – завдяки добрим людям почала навчатися на товарознавця, куди її зарахували. Через два тижні на співбесіді, коли мала переводитися на відділення української мови і літератури, вмовляючи її перед нею малювали райдужні перспективи стати ревізором, директором споживчого товариства, та дівчина навіть уявити себе не могла у цій іпостасі.
Згодом, уже досвідченим педагогом, шанованою жителькою Довгого, Марія Іванівна Косик не спокусилася іншими, не менш заманливими, пропозиціями – стати секретарем місцевої сільської ради, працювати у методкабінеті районного відділу народної освіти. Попри таку певну відстороненість від кар’єрних прагнень, ця скромна жінка двічі обіймала посаду заступника директора школи з навчально-виховної роботи у початкових класах і стільки ж разів поступалася цією посадою, позаяк треба було знайти місце роботи для знятих директорів.
Сама ж Марія Іванівна очолила середню школу в 1986-ому році і успішно керувала педагогічним колективом аж до виходу на заслужений відпочинок чотирнадцять років тому. Скромна, аж до знічев’я, ця статечна жінка, згадує давній жарт, якими обмінювалися з нею підопічні, коли минуло три або чотири роки її директорства:
– Маріє Іванівно, пора, мовляв, за традицією попередніх директорів, «звільняти» керівне крісло.
– Ні-ні, я порушу цю! Традицію.
Оберігаючи істинні традиції рідного села, колективу, Марія Іванівна водночас завжди проявляла дієву готовність запроваджувати новаторські ідеї, методики, форми навчання учнів. З деякою, ледь відчутною гірчинкою втрати, розповідає про «загублену» недалекоглядними високопосадовцями у освіті Закарпаття та й у районі вистачало їх, «радих старатися», чиїми зусиллями канула у небуття «Веселкова школа» у Довгому, і так само – перейняту у ліцеї Дніпропетровська семестрову форму навчання, яка вже у школі формувала готовність дитячого організму до тих навантажень, які очікують студентів вищих навчальних закладів. Та сама ігрова форма подачі і засвоєння знань дедалі ширше опановує теперішній освітній простір.
Роки майже не торкнулися її зовнішності. Так, у всякому випадку, випадає на перший, поверховий погляд. Хоча, мабуть, час бере своє. Але від тієї юної вчительки, яка повернулася у рідне село навчати першокласників і від її сьогоднішньої, невблаганні роки не відібрали, у крайньому випадку, єдиного – непереборного бажання навчати материнської, рідної української мови тих, хто прагне присвятити і своє життя цьому високому покликанню. Марія Іванівна Косик і досі успішно займається репетиторством.
– Я не за гроші. Мені в тому (навчанні дітей) є потреба, – говорить вона. І вже прощаючись, у вузькому коридорі старої хати, звертає увагу на найвищу свою нагороду «Краща вчителька» – у сучасній рамці цей ручний напис, вгадується у деякій нерівності букв, у неперевершеного хисту виписаному віночку. Це – милий дарунок від однієї із теперішніх учениць. І при цьому навіть натяком Марія Іванівна не згадала про «Відмінника народної освіти», медаль «За трудову доблесть».
Наша розмова не стала довготривалою, але при цьому вмістила чимало тем, деяких фактів, подій в силу обставин і біографії, у яких обом довелося брати участь, які важко навіть коротко перелічити.
Так само, коли ми прощалися, Марія Іванівна вже вкотре повернулася до своєї інтернатівської історії. Вона, історія, продовжується і по сьогодні. Їх клас, один із небагатьох, випускники якого кожні п’ять років регулярно проводять зустрічі, систематично передзвонюються між собою. І слід було чути, з якою душевною теплотою ця старша жінка згадала свою давню класну керівницю Христину Василівну Магулу, водночас дружину першого багаторічного директора Івана Михайловича Магулу.
Життєві обставини у довжанської Марійки Батьо (дівоче прізвище Марії Іванівни), склалася колись так, що змушена була, починаючи із шостого класу у 1956-ому році, навчатися у Хустській школі-інтернаті. Досі щиро переконана, якби не цей навчальний заклад, його директор Іван Михайлович і Христина Василівна, вона не те, що педагогом, і вищу освіту б не здобула. Її спогад про те, як дитиною місяць звикала до незнайомого середовища і безперестанно плакала від оточуючих чужих облич, і так само через п’ять років щодень витирала сльози у дівочих очах перед розставанням із рідною школою. Серед того, чому навчилася там, володіє робітничим фахом – швачки, і до сьогодні, сама собі шиє плаття.
Ці газетні рядки лягають у шпальти на сторінці, немов роки нанизуються у десятиріччя і ніяк їх не можна зав’язати завершальним вузлом…
Не знаю, скільки вчора було подаровано вчора Марії Іванівні квітів, скільки теплих і щирих слів прозвучали на її адресу у вітаннях на сімдесятиа'ятиріччя, але чомусь сподіваюся, не задавав навіть такого питання, що її долю можна все-таки назвати щасливою, а всі названі ювілейні атрибути лише підтвердили це.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар