Версія для друку Версія для друку

Ганна КАЛАБІШКА: «За прожиті роки дякую Богу»

Не часто газети пишуть про людей з глибинки. А там живуть люди, які сповна заслуговують на добре слово.Серед них і Ганна Василівна Калабішка з Арданова. Завтра їй виповниться 85 літ. За прожиті роки дякує Богу.
Мене спонукало взятися за перо те, що незважаючи на поважний вік, вона продовжує цікавитися пресою. На журнальному столику у неї побачив районну газету «Нове життя». Слово за словом і я дізнався, що це її одне із найулюбленіших видань. Виявляється, Ганна Василівна довгий час працювала листоношею. На відміну від теперішніх часів, її сумка була повна газет, журналів і листів. Доставляла вона до людських осель і телеграми – мобільного зв’язку у ті часи не було. Повсякчас спілкувалася з мешканцями рідного села, доносила до них різні новини. А бували випадки, що людям похилого віку допомагала купити медикаменти, хліб, сіль, цукор та інші товари першої необхідності. А районка завжди була в пошані, бо вона доносила до читача місцеві новини. У найвіддаленіші куточки села добиралася на велосипеді. І робила це майже кожного дня – вчасно доставляла періодику. Тепер цього не скажеш: пошта доходить до передплатника один або два рази в тиждень.
Ганна Василівна – щирий співрозмовник, добрий порадник. За радянських часів у її оселі в числі перших був телевізор. А її син Іван, який трагічно пішов із життя, був воротарем нашої футбольної команди. Вона радо приймала нас у своїй оселі, ніколи не забороняла дивитися футбольні поєдинки чемпіонату колишнього Радянського Союзу. У ті часи нашою улюбленою командою було київське «Динамо».
А який гарний голос у Ганни Василівни! Скільки народних пісень вона знає! Колись запально виконувала зі своїми подругами Мартою Бровдій, Оленою Турянин, Марією Радик, Ганною Станинець на весіллях чи в сільському клубі, будучи активним учасником художньої самодіяльності села. На запитання, яка її улюблена народна пісня, відповіла: «На Україні я народилася, на Україні жила».Їх пісні записав і надрукував у книзі «Ой видно село» відомий літературознавець і фольклорист Іван Хланта. А однойменну пісню «Ой видно село» записав саме з вуст Ганни Василівни.
Ой видно село, широке село під горою,
Ой там ідуть стрільці, січовії стрільці до бою,
Іде, іде військо крізь широке поле,
Хлопці, бо то хлопці, як соколи!
Хаха! Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!
Дівчинко, рибчино, чорнобривко моя,
Вийди,вийди,вийди,вийди
Чимскоріше до вікна.
Хлопці,бо то хлопці,як соколи,як соколи!
Ой видно село,широке село під горою,
Ой там ідуть стрільці,січовії стрільці  до бою.
А на Україні там степи широкі
Дівчата хороші,чорноокі!
Ха-ха!Ха-ха!Ха-ха!Ха-ха!Ха-ха!
Дівчино,рибчино,чорнобривко моя,
Вийди, вийди, вийди, вийди
Чимскоріше до вікна.
Дівчата хороші, чорноокі!
Ой видно село, широке село під горою,
Ой там ідуть стрільці,січовії стрільці до бою.
А хто піде з нами, буде славу мати,
Ми підем за свободу воювати.
Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха! Ха-ха!
Дівчино, рибчино, чорнобривко моя,
Вийди, вийди, вийди, вийди
Чимскоріше до вікна.
Ми йдем за свободу воювати.
Ось як відгукується про Ганну Василівну Іван Хланта: «Від першого класу і до останнього завжди брала участь у шкільній самодіяльності. Пісню полюбила з раннього дитячого віку, багато запам’ятала від бабусі по батьковій лінії. Бабуся знала велику кількість пісень, ходила з процесіями на одпусти. Коли щось розповідала, то для більшої переконливості могла продекламувати або проспівати якийсь куплет із пісні. У її репертуарі пісні різних жанрів, виконує їх з великим задоволенням».
Ганна Василівна багато молиться, чудово розуміється в релігійних питаннях. Гарно, виразно і чітко читає «Псалтир». Майже немає в Арданові будинку, де б вона не побувала, її охоче запрошують односільчани на різні обряди і звичаї.
Народилася Г. В. Калабішка 6 жовтня 1934 року в селі Арданово в звичайній простій селянській сім’ї третьою. А всього було четверо дітей.Два брати – Василь та Іван і сестра Марія, на жаль, вже покійні. Її дитинство проходило не в легких умовах. Носила батькам в поле їсти, а звідти поверталася з корзиною трави для худоби. До школи ходила охоче. Закінчивши семирічку, продовжила навчання в Кам’янській десятирічці. Після війни кваліфікованих вчителів не вистачало, і її з середньою освітою направили у гірське село Лисичово вчителем біології та хімії. Там і знайшла свого коханого Іллю, який якраз повернувся з армії. Він припав їй до душі – гарний, спортивної статури, вирізнявся своєю силою і здоров’ям. Свої серця поєднали 6 квітня 1953 року. Так з’явилася нова сім’я. Спочатку проживали в Лисичові, але в той час якраз почалася електрифікація населених пунктів нашого району, і чоловік влаштувався на роботу в Іршавську районну службу електричних мереж, де на той час працював і брат Ганни – Василь. Молода пара вирішила жити в рідному селі Ганни – Арданові. Жили добре, дружно, кохали одне одного.Та не судилося… Він рано покинув цей світ, і Ганна Василівна вже сорок п’ять років залишається вдовою.
За час спільного життя народили і виховали шестеро дітей – сина і п’ятеро доньок. Син Іван трагічно загинув. Немає вже у живих і дочки Ірини. Дочка Марія проживає в Сваляві. Віра і Надія облюбували собі сусіднє село – Дунковицю. З Ганною Василівною проживають донька Ганна з чоловіком Павлом. У сім’ї панує злагода і любов.Вона пишається своїми одинадцятьма онуками і дев’ятьма правнуками, які частенько навідуються до неї. На запитання, щоб вона побажала їм, не задумуючись, відповіла:
– Насамперед – миру! Щоб вони жили в достатку і злагоді, щоб всюди панувала справедливість.
– А за чим найбільше жалієте? – запитую.
Ганна Василівна без вагань сказала:
– Баную за тим, як було і як є зараз. До чого ми докотилися! Країна, в якій немає хіба що пташиного молока, посідає чи не останні місця по рівню життя людей. Молоді політики не здатні вивести країну з економічної кризи. Та вони, зрештою, цього і не хочуть. Я все життя працювала на благо рідної держави. Занепадають освіта, культура, медицина. Люди змушені покидати рідні домівки і сім’ї у пошуках заробітку. Як то кажуть: нашого цвіту – по всьому світу.
Незважаючи на те, що Ганна Василівна усе своє життя віддала служінню людям, рідному селу, зрештою, Україні, пенсія у неї мізерна. Всього 2200 грн. А вона ж – багатодітна мати! Хіба то справедливо? Кажуть, нова влада щось таки обіцяє. Поживемо, побачимо. Ганна Іванівна каже, що не вірить вже нікому.
Ганна Василівна згадала лозунг, який був на початку створення сільськогосподарських артілей: «Колосок хоча і малий –підбери його, бо дорогий!»
Не раз задумуюся: як по-різному складається життя наших ювілярів-довгожителів і просто мудрих людей. Вони пройшли сувору школу життя, набували досвіду в непростих умовах, гідно пройшли усі перешкоди, які траплялися на їх шляху.
На жаль, життя не автомобіль, воно не має задньої передачі, його не можна повернути назад. Слава Богу, що Ганна Василівна прожила його гідно.

Іван Лендєл,
с.Арданово.

Ваш отзыв

Ваш коментар