Версія для друку Версія для друку

Чи дійсно Конституційний Суд України у 2010 році «змінив Конституцію України» та «конституційний лад України»?

Редакція газети «Нове життя» неодноразово на своїх сторінках впродовж останніх років подавала різноманітну інформацію про успішну кар'єру нашого славетного земляка, визнаного юриста-науковця, практика правознавства Володимира Михайловича Кампа. Сьогодні ми пропонуємо іршавчанам продовження його актуальної науково-публіцистичної праці.

Якби в середовищі Верховної Ради України було менше конституційного нігілізму, то вона провела б верифікацію Рішення від 30.09.2010 року, направила б Конституційному Суду України свої запити щодо проблемних питань його реалізації тощо. Проте такі тонкощі конституційної культури виявилися не для тогочасного парламенту, який був заклопотаний вічною внутрішньою боротьбою, а його апарат, мабуть, за цим прогледів зазначені питання.
Ситуацію у певному сенсі могли врятувати окремі думки двох суддів Конституційного Суду України — П. Стецюка і В. Шишкіна, але не врятували, бо їхні автори замість пошуків розв’язання реальних проблем, що випливали з Рішення від 30.09.2010 року, вдалися до нав’язування суспільству своїх позаконституційних, політичних думок.
Так, конституційний суддя П. Стецюк вважав, що недоліком Рішення від 30.09.2010 року є, з одного боку, те, що в ньому «застосований Конституційним Судом України підхід, за яким конституційному контролю підлягає не зміст Закону № 2222, а встановлена Конституцією України процедура його розгляду та ухвалення...». Цікаво, як би виглядав суд у разі реального здійснення контролю змісту цього закону? Очевидно, що на ньому можна було б покласти хрест і заборонити здійснювати свої функції та повноваження. Адже орган конституційної юрисдикції ніяк не вправі контролювати діючий текст Конституції України.
З другого боку, пан П. Стецюк вважав, що у Рішенні від 30.09.2010 року Конституційний Суд України мав визначити порядок і строки його виконання та вказати, що «обов’язковим суб’єктом процесу «порядку виконання Рішення» мала б бути визначена Верховна Рада України, до компетенції якої безпосередньо належить внесення змін до Конституції України (пункт 1 частини першої статті 85 Конституції України)».
Проте Конституційний Суд України у справі за поданням 252 народних депутатів України розглядав питання нормоконтролю щодо закону № 2222, а не давав висновку щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України і тому, зрозуміло, не перевіряв його на відповідність, зокрема, статті 157 Конституції України. Однак для пана П. Стецюка очевидно, що в даному разі мова мала йти лише про внесення змін до Конституції України. Тобто справа мала зводитись до скасування одних конституційних змін заради одночасного внесення інших змін, а звідси й суперідея про «зміну Конституції України» Конституційним Судом України.
Про відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року пан П. Стецюк взагалі не згадує, а тільки про її зміну. Насправді, зазначена суперідея була глибоко хибною думкою, що носила виключно позаконституційний, політичний характер і не могла бути корисною для реалізації Рішення від 30.09.2010 року. Фактично вона була спрямована на дискредитацію органу конституційної юрисдикції і створення його образу як узурпатора влади та формування в суспільстві викривленої уяви про цей нестандартний акт. На жаль, належної оцінки окрема думка П. Стецюка своєчасно не отримала, і тому його суперідея існує і зараз.
Чи повинен був Конституційний Суд України персоналізувати, зокрема, називати Верховну Раду України як головного виконавця Рішення від 30.09.2010 року? Потреби в цьому не було ніякої, і тим більше штовхати її вносити «зміни до Конституції України». Адже шляхом логічного припущення у цьому Рішенні суд вказав, що парламент та інші органи мають дбати про відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року.
Не менш «оригінальними» були ідеї й іншого судді Конституційного Суду України — В. Шишкіна, який у своїй окремій думці зазначав, що «жоден з текстів трьох пунктів резолютивної частини Рішення, які стосуються конституційного подання, чітко не вказують на те, що поновлено дію тих положень Конституції України, які Верховна Рада України прийняла 28 червня 1996 року, але потім були змінені чи доповнені Законом № 2222». Зазначимо, що згадка у мотивувальній частині Рішення від 30.09.2010 року про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222», була нічим іншим, як логічним припущенням.
Однак замість конструктивного висновку про те, що для дійсного відновлення дії Конституції України у редакції 1996 року потрібне втручання установчої влади, у своїй окремій думці пан В. Шишкін звинуватив Конституційний Суд України… в узурпації влади. Зокрема, у тому, що, скасувавши закон № 2222, він здійснив «конституційний перегляд існуючого устрою у державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі, що суперечить частині другій статті 19 Конституції України».
Знов-таки, як і в пана П. Стецюка, звинувачення пана В. Шишкіна носили позаконституційний, політичний характер. Оскільки де в конституційній системі знаходиться інститут скасування Конституційним Судом України неконституційних законів, а де – інститут зміни конституційного ладу, що стосується виключного права народу! Не треба бути великим конституціоналістом, щоб зрозуміти, що в даному випадку із мухи робився слон і продавалась слонова кістка. Але це вже на совісті автора окремої думки.
Крім цього, впадає у вічі досить дивне протиріччя у поглядах пана В. Шишкіна. Спочатку він визнав, що у резолютивній частині Рішення від 30.09.2010 року Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції України в редакції 1996 року. Потім, аналізуючи припущення мотивувальної частини цього Рішення про те, що визнання неконституційним закону № 2222 «означає відновлення дії попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені, доповнені та виключені Законом № 2222», він – без будь-якого обґрунтування – трансформує припущення у висновок Суду, тобто у правову позицію!
Таке протиріччя у думках пана В. Шишкіна з одного й того ж питання вказує на те, що він змішував праведне і грішне, намагався здати в «архів» верховенство права заради певної політичної мети. Якщо Конституційний Суд України не відновлював дію Конституції України у редакції 1996 року, як сам автор окремої думки визнавав на початку, то як орган конституційної юрисдикції міг узурпувати установчу владу парламенту? Абсурд, нісенітниця, але тільки на перший погляд, бо за цим криється вплив тіньової політики, що здатна на все задля досягнення позаконституційної мети.
Насправді, в окремій думці В. Шишкіна фраза про те, що, скасувавши Закон № 2222, Конституційний Суд України здійснив «конституційний перегляд існуючого устрою у державі, перебрав на себе повноваження установчої влади в державі», – не більше ніж його фіктивне припущення. Останнє не має жодного правового змісту, зате містить політичну провокацію, фарс тощо. Який нормальний парламент міг би допустити, щоб його установчу функцію присвоїв – нехай і одноразово – Конституційний Суд? Якби щось подібне дійсно сталося в Україні, поза сумнівом, весь парламент ой як би піднявся на захист свого невід’ємного права! Але після Рішення від 30.09.2010 року ніяких проявів протесту проти удаваної «узурпації Конституційним Судом України установчої влади» в стінах парламенті не спостерігалося.
Перескасування від правових до політико-правових, від реальних до фіктивних, від логічних до алогічних методів дослідження та оцінки конституційних норм і відносин є звичайним явищем для тих діячів, які керуються політичною доцільністю, а не верховенством права, постійно впадають у конституційний нігілізм тощо. Тому в них конституційна реальність постійно перебуває в стані хаосу, «догори дном» тощо. Головне для таких діячів – шляхом політичних провокацій притягувати до себе увагу активних громадян, які їм спочатку вірять, а потім розуміють істинну мету їх політики.
Це вже сьогодні пан В. Шишкін став більш поміркованим і не так категорично судить про Рішення від 30.09.2010 року, але все ж недоговорює. У своїй автобіографічній книзі «Чому я був проти? «Окремі думки» судді Конституційного Суду України» (К.: Темпора, 2018. – 760 с.) він пише, що само по собі «Рішення Конституційного Суду не поновлювало дію Конституції в редакції 1996 року, але воно було використане посіпаками Януковича як підстава надрукувати текст Конституції 1996 року в Офіційному виданні». Але чому тоді це Рішення позитивно не використали ті політичні сили, які були опонентами чинної на той час влади? Адже сказавши «а», треба сказати і «б». Тому так сталося, що ці сили, як і чинна влада, ніколи себе не вважали щирими прихильниками верховенства Конституції України.
Тепер пан В. Шишкін визнає правильність і мотивації, і висновків у Рішення від 30.09.2010 року. Проте він залишається на своїй позиції, що Конституційний Суд України, зокрема, був і є не судово-правовим, а політико-правовим органом, що «повинен мати державницьке мислення, орієнтоване на перспективу». Тобто кожен конституційний суддя повинен бути політиком, мати політичне, а не конституційне мислення. Проте в політичне мислення дуже важко втиснути конституційне мислення, бо воно туди не втискується. Тому сама по собі пропозиція пана В. Шишкіна дуже суперечлива, якщо не сказати більше.
Хіба повинен конституційний суддя обмежуватись лише державницьким мисленням, хоч воно і дуже важливе? Хіба конституційне мислення не охоплює і державницьке мислення, оскільки стаття 1 Конституції України присвячена саме державі, як і багато інших її статей. А з іншого боку, хіба не будівництво державниками безконституційної держави, безконституційної демократії тощо не привело до того, що майже за 30-річну історію незалежної України, воно далеко не просунулось. Ухвалюючи Рішення від 30.09.2010 року, судді Конституційного Суду України мали на меті побудову саме конституційної держави, конституційної демократії, а тому їм не соромно за це Рішення. І саме тому вони були державниками вищої проби.

Володимир Кампо,
член Асоціації суддів Конституційного Суду України,
кандидат юридичних наук,
заслужений юрист України,
суддя Конституційного Суду
України у відставці.

Прокоментуй!

Ваш коментар