- Нове життя - https://nz-ir.com -

ТРАДИЦІЙНИЙ ЧОЛОВІЧИЙ ОДЯГ ІРШАВСЬКОГО РАЙОНУ (СЕЛА ПРИБОРЖАВСЬКЕ, ДОВГЕ)

Для культурного середовища Іршавщини звичними є публікації на системній основі у щоквартальному віснику комунального закладу «Обласний організаційно-методичний центр культури Закарпатської обласної ради «Культорологічні джерела» інформаційних, методичних, аналітичних та дослідницьких матеріалів, пов’язаних із життям, історією та перспективою розвитку Іршавщини. Зробимо припущення, що цей часопис культури Срібного краю, перші числа якого «благословляв у світ» наш земляк, тодішній директор обласного МЦК Юрій Микита, продовжує і посьогодні добру традицію віддавати належне митцям та аматорам нашого району.
У першому номері щоквартального вісника за цей рік неодноразово згадуються колективи та окремі постаті культурної ниви Іршавщини, зокрема приверне увагу зацікавленого читача нарис Володимира Мишанича про «Майстра універсального обдарування» Михайла Митрика, який народився 24 жовтня 1933 року в Арданові, а помер 13 березня 1999 року.
Читачам «Нового життя» редакція пропонує передрук дослідження Марії Купарь про традиційні зразки чоловічого та жіночого одягу сіл Приборжавське і Довге. 

Зразків чоловічого одягу українців згаданих сіл Іршавського району Закарпаття збереглося значно менше, ніж жіночого.
Ознайомившись із дослідженнями С. Маковського, М. Тиводара, В. Коцана, Р. Пилипа, І. Грибанича, експозиціями Закарпатського краєзнавчого музею, Закарпатського музею народної архітектури та побуту, матеріалами, зібраними у селах Приборжавське та Довге, бачимо, що чоловіча сорочка шилася із домотканого льняного полотна або конопляного, підтканого бавовняними нитками. Вона була дуже коротка, тунікоподібного крою. Кроїли сорочку з прямокутного шмату полотна, яке складали навпіл і посередині прорізували виріз для горловини. Широкі, довгі прямі рукави пришивали до плечей. Під рукавами вшивали прямокутні чи трикутні вставки. Плечі збирали у дрібні брижі. У селі Довге сорочки кругом вирізу горловини, пазушний розтин та внизу рукави шили білими нитками, а пізніше – червоними і синіми. Після 30-х років XX ст. почали з’являтися сорочки міського крою, неширокі. Бувало, що і приталені заправляли у штани. Рукави були довгі і вузькі, внизу зібрані на манжет, комір стійка («галір») або відклідний («закочений»), спереду неглибокий розріз застібувався на ґудзики. Сорочки 30-40 років XX ст. з села Приборжавське Іршавського району за словами жительки села Антоніни Ісак-Дурди шили з невеличким комірцем-стійкою, спереду була застібка на планку з різнокольоровими гудзиками, під планкою полотно зібране, рукав зібраний на манжет («зап’ястник»). Комір, манжети, пазуха кругом планки оздоблювалися хрестиком або машинною вишивкою кольоровими або білими нитками. На кожен день одягали старі виношені сорочки.
Сорочку носили поверх штанів. Штани шили з білого конопляного полотна. Такі штани були дуже широкі і тому їх називали («ґачі», «ґаті»). Штани у поясі зав’язувалися шнурком («гачник»). Спереду між штанинами вшивали ромбовидну ластку («клин»). Унизу на штанах залишали бахрому від основи тканини («стряпки», «ройтки»).
У 80-90-х роках XIX ст. у чоловіків появився інший вид штанів, які називали «бач маги». Виготовляли їх із домотканого полотна. Це були так звані святкові гаті. З 4 пір’ямків у XX ст. та і штани почали фарбувати у чорний колір. «Бачмаги» – вузькі, виготовлені з клочаного полотна, у поясі укріплювали шкіряним фабричним ременем. Улітку, весною, восени «бачмаги» одягали поверх «ґатей». «Гаті» й «бачмаги» були виткані на ткацькому верстаті у дві ничелниці. Такі штани теж були білого кольору (І. Грибанич 2011. – С. 222. Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею).
Весільні сорочки на початку XX ст. шили із льняного домотканого полотна, яке замовляли у сільської кравчині – єврейки (жидки). Багатий замовляли на 5 «переметликів», бідніші на 3, 4 (хвилясті зубчики). Вишивали сорочки кругом шиї, пазушний розтин і низ широких рукавів білими, а пізніше – червоними або бордовими нитками. По низу рукавів залишали бахрому («ройти») прикрашали п’ятисантиметровою мережкою і вишивкою. Виріз біля горловини зав’язували на «пантлики», які зав’язували на дві «ключки». «Ґаті» шили з домотканої тканини. Одна штанина з одного полотнища на ширину «кросен». Штанини між собою з’єднували ромбовидний ласткою («клин»), знизу штанів, як і на рукавах залишали бахрому («стряпки», «ройти») й оздоблювали вишивкою та мережкою.
Ще одним елементом чоловічого одягу була безрукавка («лайбик») чорного кольору, який шили із фабричного полотна. Святкові та весільні безрукавки шили з бордового сукна. По периметру полочки та окати рукавів обшивали каракулем, поли і спинку оздоблювали вишивкою, металевими ґудзиками, китицями. Талію оперізували широким шкіряним ременем на 3-6 пряжок, який називали «чересом». Черес прикрашали аплікацією із шкіри, тисненим орнаментом, мідними бляшками («пістонами».
На голову чоловіки вдягали капелюхи («клебані») чорного або темно-коричневого кольору фабричного виробництва. Оздоблювали святкові капелюхи пір’ям павича та сойки, засушеними квітами, шипшиною, трьома дзеркальцями. Усе це перев’язували навхрест мідним дротиком. Улітку ще чоловіки носили солом’янки. Взимку вдягали «ковпак», «кучма», який шили з чорної «ключканистої» гуні. Ще побутував головний убір із шкіри зайця сірого кольору, який називали «жугля».
У 20-30-х роках XX ст. у релігійні свята чи неділю чоловіки надягали нарукавники «нараквиці» на нижню частину рукавів сорочки. Нарукавники («нараквиці») в’язали жінки із різнокольорових вовняних ниток (гарус). Одяг доповнювався різними декоративними предметами: тайстринами, торбинами, бесагами, палицями (І. Грибанич, 2011. – С. 223. Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею).
Ноги обмотували «онучами» – прямокутним шматком полотна, які обв’язували шкіряними ременями або «мотузками» – шнурками із клоччя. Поверх онуч взували постоли, які виготовляли з кінської, свинячої або волової шкіри, передня частина яких була трошки загострена. Заможні замовляли собі чоботи «чизми» чорного кольору, які виготовляв сільський швець.
Узимку як чоловіки, так і жінки вдягали гуню. Гуню носили в будь-яку пору року, у свята, на весілля чи похорони. Побутувала біла і чорна гуня, яку шили ворсом на лице, кругом шиї та поли білої гуні обшивали вовняною ниткою білого кольору, а чорну гуню – чорного кольору. Біля шиї гуня зав’язувалась на шнурки («ощінки»). Гуня була поперечного крою, довжина її сягала колін або трохи вище.
У 80-90-х роках XIX ст. у мешканців верхів’я Боржавської долини з’явився новий елемент плечового одягу – суконна куртка поперечного крою («уйош») (І. Грибанич, 2011. – С. 222. Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого музею). Таку куртку одягали як чоловіки, так і жінки. Куртка шилась із стоячим коміром («ошийник») без застібки, на полах внизу нашиті дві кишені («жеби»). Комір, кишені, поли та нижня частина рукавів оброблені темним фабричним полотном або сукном.
На початку 40-х років XX ст. цей елемент одягу був видозмінений, став значно довший, застібувався ґудзиками («гомбицями»), ззаду мав пришитий пояс та відкладений комір. На полах «уйоша» пришивалися чотири кишені. У мешканців верхів’я Боржавської долини побутували також і в’язані із овечої вовни светри («сведер») білого та сірого кольорів як із рукавами, так і без них. (І. Грибанич. – С. 222).

Марія Купарь.