- Нове життя - https://nz-ir.com -

Покликана творити словом

Ганна Ляшко народилася у мальовничому куточку Осою – присілку Лази. Улюбленим заняттям для неї було – читання книг. А в школі, напевне, найбільшу увагу звертала на вивчення української мови і літератури. Це були її улюблені предмети. Вчителька української мови і літератури Марія Іванівна Будера одразу запримітила потяг дівчини до слова.
Свого першого вірша маленька дівчинка надіслала в районну газету «Нове життя». Редактором тоді був Василь Юрійович Звонар. Це була людина, яка з великою повагою ставилася до творчо обдарованої молоді. Вірш було надруковано на сторінці для малят. Ганна Ляшко почувала себе на сьомому небі. Водночас це стало для неї стимулом для написання нових творів.
Директором Осійської загальноосвітньої школи був Петро Михайлович Потушняк. Дуже талановитий педагог, із повагою ставився до своїх підлеглих і учнів, щоразу не забував привітати із публікацією юну дописувачку.
При районній газеті діяла тоді робсількорівська школа та літературна студія «Промінь», членом яких вона була. Разом із працівниками газети дописувачі районки визначали, про що їм писати. Так з’явився матеріал про династію вівчарів Березнаїв.Було в них десятеро дітей, усі вони росли чемними і працьовитими, допомагали батькам по господарству.
Писала Ганна Іванівна здебільшого про земляків, а коли після закінчення школи пішла працювати на Ільницький дослідний завод механічного зварювального устаткування, почала готувати матеріали про заводчан, колег по роботі, проблеми колективу.
Після певної підготовки, почала працювати токарем-верстатником. На своєму токарно-револьєрному верстаті виготовляла деталі невеликих розмірів, але це була дуже тонка, ювелірна робота – точність повинна бути до мікрона. Схибити не мала права. Не було такого випадку, щоб вона не справилася із дорученим завданням, за що мала численні подяки, грамоти і дипломи. Ії портрет роками красувався на заводській Дошці пошани. А колеги по роботі неодноразово обирали її членом профспілки цехкому. Ганна Іванівна була також членом президії обласної галузевої профспілки. Водночас випускала заводську газету, де розміщувала матеріали про життя підприємства. Особливу увагу приділяла питанням, які турбували людей. Ще й дотепер пам’ятає рубрики газетних публікацій: «На роботу з радістю, а з роботи з гордістю», «Економіка має бути економною», «Шана за працю» та ін.
Є у біографії Ганни Іванівни ще одна цікава сторінка: вона була депутатом районної ради чотирьох скликань. Незважаючи на те, що високих посад ніколи не займала, з турботою ставилася до проблем громади.Часто навідувалася до голови райвиконкому Галини Олександрівни Лисичко за сприянням у ремонті дороги, проведенні вуличного світла, впорядкування кладовища, допомозі малозабезпеченим сім’ям. Слід зазначити, що керівник району прислухалася до голосу депутата, надавала методичну і практичну допомогу. Саме за сприяння Галини Олександрівни в присілку Лази було зведено крамницю. А в ті часи то мало неабияке значення, бо не треба було сільчанам ходити за продуктами харчування за тридев’ять земель, за що виборці казали їй щире «спасибі». Ащо вже говорити про земельні відносини на селі. Люди боролися за кожний клаптик. Пустуючих ділянок майже не було. Про ці проблеми неодноразово писала і на сторінках районної газети «Нове життя».
Крім районки, Ганна Іванівна друкувалася також у республіканських і всесоюзних виданнях – газетах «Закарпатська правда», «Молодь Закарпаття», «Труд», «Товариш», журналах «Радянська жінка» та «Християнська родина». Були, наприклад,в ипадки, що на її публікації надходили відгуки від читачів.
– Готувала я і критичні матеріали, – розповідає Ганна Іванівна. – На відміну від теперішніх часів, на них реагували, винуватців притягували до відповідальності. Через це не раз потрапляла у немилість заводського начальства.
Недавно не стало її улюбленого вчителя – Михайла Івановича Матіка. Його уроки запам’яталися їй на все життя. Він дуже любив українську солов’їну мову, вчив дітей шанувати рідне слово. Годинами міг розповідати про творчість Шевченка, Франка, Лесі Українки, Гончара…
На його могилі разом із молитвою читала такі рядки:
Він діток навчав любові,
Світ пізнавати учив,
У рідній кохатися мові,
Духовного гласа мотив.
Ганна Іванівна із любов’ю розповідає про свого ще одного небезвідомого земляка Івана Петровція. Він дарував їй свої книжки, давав дружні поради.
А ще вона із дитинства увірувала в Боже слово.Молитві навчала і своїх дітей.
– Треба вірити, і Бог допоможе, – розповідає Ганна Іванівна. – Я була важко хвора – втратила слух. Неодноразово зверталася до лікарів. В Ужгороді порадили піти в собор і вклонитися Божій Матері. Допомогло. Мені стало краще. Я знову почала чути. Божа Мати допомогла мені. А лікарі перед тим казали, що потрібне хірургічне втручання.
Життя прожити – не поле перейти. Ганна Іванівна виховала і виростила трьох дітей. Має четверо внуків. А це чи не найбільша радість для бабусі, яка залюбки розкаже їм казочку, проспіває пісеньку. Бо любить вона їх, бачить свою опору і надію. І обов’язково напише казочку для них, бо покликана творити словом.
Із Днем журналіста Вас, Ганно Іванівно! Натхнення Вам!

Василь ШКІРЯ