Версія для друку Версія для друку

ВАСИЛЬ КУЗАН: «ПИСЬМЕННИКИ БУДУЮТЬ ФОРТЕЦІ ДУХУ, ЯКІ НЕ ЗМОЖЕ ВЗЯТИ ЖОДНА ВОРОЖА СИЛА»

Наша розмова із поетом, членом правління Національної спілки письменників України, членом Закарпатського представництва Всеукраїнського об’єднання «Рух захисту української мови», лауреатом багатьох літературних премій Василем Кузаном, який висловив свою думку щодо прийняття цього надзвичайно важливого Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Але розмова наша торкалася не тільки цієї теми, що і зрозуміло. Адже Василь – непересічна і багатогранна особистість. 

– Пане Василю! Напевно, розпочнемо з того, що Ви починали писати російською...
– Свого часу я чотири роки жив у Санкт-Петербурзі. Але на вибір мови вплинуло не так місце проживання, як система радянської освіти. Програма української та російської літератури була побудована так, що в учнів вироблявся стереотип, ніби справжня поезія, глибока література існують тільки поза межами України. Ці переконання глибоко в’їдалися в нашу свідомість. У далекі 90-і роки минулого століття я зустрівся із земляком, відомим українським письменником, лауреатом всеукраїнської літературної премії імені Лесі Українки Степаном Жупанином. Степан Ілліч порекомендував: «Пиши, Василю, рідною мовою, бо чужою ти ніколи не напишеш щиріше і краще, ніж Єсенін та Пушкін, які виросли в тому мовному середовищі. Передати почуте так, щоб тобі повірили, можна тільки тією мовою, якою тебе навчила говорити мати.» Я прислухався до його думки. І дякую йому за ці слова.
– Максим Рильський писав: «Як парость виноградної лози плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян. Чистіше від сльози вона хай буде.»
– Нині про мову говорять скрізь і всі. Бо вона – дорогоцінна спадщина, неоціненна святиня, скарбниця духовних надбань народу. Тарас Шевченко писав, що наша мова «голосна та правдива, як Господа слово». Це ті духовні цінності, які належать усім і кожному. Що тут можна додати?
Майже чотири роки тому віце-прем’єр-міністр з питань культури В’ячеслав Кириленко виступив з ініціативою про введення квот для україномовного мистецького продукту в українському інформаційному просторі. А це викликало тоді шалене невдоволення серед частини носіїв чужої нам російської культури, які тимчасово проживають в Україні. Блискавично розлетілася інформація, що «55 українських виконавців та музичних гуртів не підтримали та засудили ініціативу В’ячеслава Кириленка, що стосується проекту змін Закону України «Про телебачення» (щодо частини пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах)... Українці проти України...
– Пане Василю! Хто вони, підписанти? Чому вони борються за те, щоб співати «русскім язиком»?
– Дуже просто. Вони не хочуть залишитися поза мистецьким чи шоу-процесом (бізнесом), яким керують ворожі нашій нації елементи. І ми це маємо розуміти. Розуміти, але не йти на повідку у тих, хто є носієм ментальності агресора, хто паразитує на біді народу, століттями позбавленого права на національну ідентифікацію. Небезвідомий Сашко Лірник сказав: «Російськомовні українці борються не за право розмовляти у побуті російською мовою, а за право не вчити української - державної мови України». Тобто вони хочуть звільнитися від єдиної ознаки приналежності до нації, позбутися мови батьків, яка, завдяки роботі російської пропаганди і нашої безхребетності, стала для них тягарем.
Частина з тих, що підписали заяву, є хоча і не безталанними, але малограмотними і саме тому легко піддаються маніпуляціям. Вони не знають ні рідної мови, ні власної історії, ні свого родоводу. Вони, напевне, ніколи не читали у Олеся Гончара: «Мова - це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, найцінніше надбання віків, мова - це ще й музика, мелодика, барви буття, сучасна, художня, інтелектуальна і мислиннєва діяльність народу». Тому говорити про них – марна справа. Мені, принаймні, не хочеться.
Здивування викликає третя категорія - люди національно свідомі, сильні та освічені, високоінтелектуальні представники нації, її гордість. Наприклад, співачка Руслана Лижичко переконана, що «Квоти - це від злиднів. Від того, що ми не хочемо або не можемо інвестувати у власний продукт, і щоб не заморочуватись, забороняємо все інше. Звичайно, з огляду на складний стан в країні, можлива дуже м’яка політика квот на українську музику в ефірі станцій відповідного формату... тимчасова і дуже поміркована.» - читаємо на порталі Захід.нет. Я не можу сказати, що Руслана неправа. Навпаки - кожне її слово на вагу золота. Але не у нас, а у цивілізованому демократичному суспільстві, яке ми тільки намагаємося збудувати. Руслана - житель світу, ось вона і мислить космополітичними критеріями і термінами. До речі, більшість геніїв людства були космополітами і творили на благо всіх, всього світу. На жаль, наші ментально-політичні умови не дозволяють нам нині бути космополітами. Бо ми ризикуємо втратити мову. А значить - душу. Тобто, усе. І себе теж.
– Будь ласка, розкажіть про це більш детально: хто відбирає мову нашої нації?
– Про це казано - переказано майже мільйони разів. Але треба сказати ще у мільярд разів більше. Тому, вважаю, мій голос у цьому хорі не буде зайвим. Серед сотень заборон української мови та культури за кілька останніх століть хочеться зупинитися тільки на кількох пунктах. У 1970 році у Радянському Союзі був підписаний наказ про захист дисертацій тільки російською мовою. У 1983 році був підписаний так званий Андроповський указ, яким, зокрема, введено 15 - відсоткову надбавку до зарплати вчителям російської мови та літератури. У 1984 році було переведено діловодство в музеях на російську мову. А в 1989 році було законодавчо закріплено російську мову як загальнодержавну. Ще трохи і ми б залишилися без мови... Гібридна війна почалася ще тоді.
Але, не будемо заглиблюватися у віки - уже наведені факти кінця XX століття переконливо свідчать про прагнення Росії витіснити всі мови, а найперше українську, із сфери науки та культури, освіти, діловодства та, навіть, повсякденного вжитку. Якщо додати сюди ще і фізичне знищення носіїв культури (розстріли письменників, кобзарів, науковців, відправка у табори, заборона публікуватися, вбивства геніїв (Володимир Івасюк, В’ячеслав Чорновіл...), доведення до самогубства багатьох (Григір Тютюнник...) - то не дивно, що не тільки 55 нащадків, а набагато більше «перевихованих» українців можуть підписати будь - що, що прямо чи опосередковано підсуне їм путінська «рука Москви».
Гібридна російсько-українська війна - це війна неоголошена, підступна, прихована. Це війна, спрямована на знищення душі народу, його волі, його гідності та мови. Хоча насправді оголошена вона ще в 1720 році царем Московії Петром І, коли той підписав Указ про заборону книгодрукування українською мовою. Чи ще раніше?
– Звісно, що набагато раніше...
– Авжеж. Якщо оглянутися ще на сто років назад, то можна потрапити під анафему неканонічного православного патріархату. Адже 1629 року цар Михайло за поданням патріарха Московського Філарета наказав спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительського Євангелія» Кирила Ставровецького. Дивна послідовність російської влади: єдність церкви і держави у справі загарбання нових територій, поневолення нових народів, нищення культур прослідковується ще з тих далеких часів аж до сьогодні. Тільки сьогодні боротьба набагато жорсткіша.
– Пане Василю! Не дивно, що найпершою метою країни, яка веде гібридну війну, є знищення української мови.
– Росія вже багато років бачить нас ворогом. У XXI столітті - столітті інформаційних технологій вона усі зусилля спрямувала на захоплення інформаційного простору. Ми живемо в такий час, що наша свідомість, наш менталітет формуються у тому числі й тим, що саме ми чуємо і бачимо із екранів та на моніторах, із динаміків приймачів. Хоч як не дивно, але дуже багато дітлахів три-шестирічного віку тепер навіть на Заході України вживають російські слова, засвоєні із мультиків. Тут уже свою роль відіграє і Інтернет. Заборона дивитися російські телеканали мало впливає на підростаюче покоління. А наша держава, на жаль, нічого не може протиставити.
– Ви були серед тих, хто боровся за незалежність України. Свого часу очолювали районну організацію Народного Руху України...
– Так. Письменники створили передумови для розбудови української Незалежності. Вони воюють словом, захищають мовну територію від посягань ворогів. Вони будують фортеці духу, які не зможе взяти жодна ворожа сила. Де панує рідна мова - там нема війни. Біда в тому, що ми не навчилися економічно мислити, розбудовуємо державу не на ділі, а на словах. Віримо демагогам і популістам. Тому маємо те, що маємо:
Коли освіта безпросвітна,
А медицина - без вакцин,
Коли культура нижче мура,
А вся зарплата - пів штанів,
Коли душа втрачає мову.
Хоча кривавий знак епохи
Не майорить уже над містом -
Не можу бути оптимістом.
Ці рядки написані багато років тому, але, на жаль, актуальності -вони не втрачають...
– Пане Василю! Ви стали затребуваним. Ваші пісні виконують народні артисти України Валентина Степова, Іван Попович, Степан Гіга, Микола Свидюк, Петро Матій... Вони вже є у репертуарі багатьох заслужених і самодіяльних артистів та колективів України. А пісня не має кордонів.
– Не тільки пісня - слово не має кордонів. Мої твори перекладено німецькою, іспанською, французькою, англійською, польською, словацькою... Мене запрошують у різні кінці України та світу із презентаціями книг та на творчі зустрічі. Звичайно, це приємно. Здається, що і Батьківщина почала усвідомлювати націєтворчу роль літератури. Принаймні, хочеться так думати. Хочеться вірити.
– І насамкінець, що нам дасть прийняття Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»?
– Цей закон уже запізнився майже на тридцять років. От якби його прийняли на початку нащої незалежності... Але, то таке... Закон про державну мову – один із основних у кожній державі. Мені дуже подобається у цьому плані політика країн Прибалтики. Якщо людина знає мову та історію держави, якщо склала іспит на знання цих предметів – стає громадянином держави і має право обирати та бути обраним у органи законодавчої влади та місцевого самоврядування. Якщо ж не складає цих іспитів – не має права голосувати. Бо голосуючи у ментально чужій країні, такі люди можуть принести шкоду цій країні. Україна – надто демократична. Вона дозволяє ворогам нації не просто голосувати, а навіть висувати свої кандидатури на найвищі посади в державі. Ось у чому основна причина того, що ми так погано живемо, що є найбіднішою країною в Європі, маючи найбагатші у світі чорноземи та найбільше олігархів... Рівень життя народу не в останню чергу залежить і від гордості за свою націю, і від усвідомлення власної гідності. А без мови нема нації!

Розмову записав
Василь Шкіря.

Прокоментуй!

Ваш коментар