Версія для друку Версія для друку

СЕРПАНТИНАМИ ДУШПАСТИРСЬКОЇ СТЕЗІ

Настоятеля Свято-Петро-Павлівського храму Білок о. Георгія Чулея вважають своєрідним мудрецем й одним із найдосвідченіших кліриків Закарпаття. Він зумів знайти спільну мову із вірянами у великому, так би мовити, строкатому приході. На зцілюючу молитву до нього приїжджають навіть з інших областей нашої країни. На Великдень виповнюється рівно шістдесят років, як о. Георгій прийняв сан священика. Це і стало чудовою нагодою, аби поспілкуватися.
– Дорогий отче, знаю, що після школи ви закінчили Хустський лісотехнікум. Як так вийшло, що стали все-таки священиком?
– Я вдячний Богу, що дав мені глибоко віруючих батьків. Особливо такою була моя мама. А чи не найбільший поштовх до того, аби став священиком, дала мені бабуся Марія. Приблизно за 2 кілометри від нашого дому знаходився Свято-Миколаївський чоловічий монастир. Бабуся мала сина ієромонаха, який виховувався у цій обителі. Вона і мене змалку водила до монастиря. Там я часто молився і придивлявся до людей, які присвятили своє життя служінню Господу. Так поступово у моєму серці і запалали велика любов до Бога й віра в нього.
Закінчивши школу, я продовжив навчання у лісотехнікумі, бо до повноліття не міг вступити у духовну семінарію. Після пар у цьому закладі частенько навідувався у монастир і ніс там послух. Монах Герман залучав мене також до співів на крилосі, доручав виконувати інші церковні справи. Вечорами я готувався до уроків у технікумі. У 1958 році, після закінчення цього закладу, вступив у Волинську духовну семінарію. До речі, потрапити туди було доволі проблематично. Про наміри стати священиком моментально дізнавалися відповідні служби. Їх представники могли в будь-яку хвилину навідатися додому до охочого присвятити себе Богу і в найкращому випадку просто забрати всі документи. Зрозуміло, що після цього ти вже нікуди не міг вступити.
Чесно кажучи, мені пощастило, хоча вже після першого курсу навчання в семінарії таки викликали у Хустський райком партії і сказали: «Будемо тебе судити». Але все-таки пославшись на свободу совісті, прописану в тодішньому законодавстві, вдалося переконати їх, що мав право вступити у семінарію, яку закінчив по першому розряду.
У 1959 році одружився із Тетяною – дочкою митрофорного протоієрея Георгія Шутка, який служив у Пряшеві, що у Словаччині. Моя, на жаль, нині покійна дружина закінчила там педінститут. Але за фахом їй у нас не дозволяли працевлаштуватися. Коли ми вже були однією сім’єю, то нам поставили умову: або я стаю священиком, або вона працює педагогом. Як ви розумієте, свій вибір ми зупинили на першому варіанті. Матінка Тетяна багато в чому мені допомагала. Того ж року, на Вербну неділю, мене висвятили у диякони. А вже на другий день Великодня в Ужгородському кафедральному соборі прийняв сан священика. Без жодного стажування мене самого скерували відправити перше богослужіння в храмі Коропця, що на Мукачівщині. Слава Богу, проблем у мене там не виникнуло, бо дуже добре вчився у семінарії.
– Ви родом з Нанкова, що на Хустщині. А як взагалі потрапили на Іршавщину?
– У який населений пункт має йти священик, вирішує єпархіальне управління, враховуючи при цьому місцеві обставини й можливості душпастиря. Спочатку мене направили в Богаревицю. Тут не пробув і року. Потім мене перевели у Кушницю. За час мого короткотривалого перебування там, а це не більше півтора року, організував розпис храму. Здається, відповідна табличка у цій церкві зберігається й понині. І вже у 1962 році став настоятелем православного Свято-Петро-Павлівського храму Білок. Що сказати з цього приводу? Безперечно, це великий приход. Вважався одним із «важких». Вдячний Господу за те, що обдарив мене різними талантами священика, посилав мені сили і мудрість знайти порозуміння з громадою.
– Вже 33 роки несете послух благочинного Іршавського благочиння. Звісно, за цей час доводилося вирішувати не одну важливу справу для розвитку православних громад району. Назвіть, будь ласка, найбільш значиму.
– Бути благочинним – це великі відповідальність та клопоти. Наразі у наше благочиння входить 47 священиків. Чесно кажучи, я – прихильник того, аби держава не втручалася у церковні справи. На жаль, іноді все якраз навпаки. Як відомо, після закінчення Другої світової війни греко-католицька церква була під забороною. Частина її прихожан почала сповідувати православну віру, решта ж нікуди не переходила. З розпадом Радянського Союзу греко-католики вийшли з підпілля. Потрібно було спільно з ними вирішувати питання храмів. Не так легко вдавалося знаходити консенсусне рішення, аби у злагоді продовжувати служити Богу, але ми це зробили. Варто відзначити, що на початку 90-их років минулого століття колишні греко-католики в Арданові, Кам’янському, Малому Раківці, Великому Раківці, Довгому, Чорному Потоці, Підгірному, Крайній Мартинці, Локті, Смологовиці, Броді так і залишилися православними.
– Маєте всі можливі церковні нагороди. Нещодавно вам, єдиному в Україні у сані священика, вручили ще й жезл – символ духовної влади. Вас також свого часу нагороджено найвищою відзнакою обласної ради та облдержадміністрації «За розвиток регіону», першим маєте звання «Почесний громадянин Білок». Що вони означають для вас?
- Прослуживши 60 років, нагороди розцінюю як оцінку праці. Певною мірою вони є знаком пошани. Глибоко переконаний, що у цих нагородах велика заслуга прихожан храму, настоятелем якого я є, а також й інших православних християн нашого району. Я ніколи не мав конфліктів з прихожанами. Очевидно, єпархія це теж завжди брала до уваги. Зрештою, кожен священик має свої заслуги перед людьми і Богом.
– Священик – це впливова і помітна особистість у громаді, яка завжди під прицілом уваги. Інколи віряни кажуть, що він не то купив, не так повівся, показав поганий приклад. А яким повинен бути священик?
– Ще коли був студентом, то один професор казав, що за своїми якостями справжній священик повинен бути таким, як зразковий представник інтелігенції, а подеколи і кращим за нього. Я навіть при радянській владі мав дуже тісні зв’язки з інтелігенцією. Часто доводилося таємно вночі сповідати, причащати, хрестити, вінчати… Тоді був дещо абсурдний період, бо формально, тобто на папері, священики могли здійснювати обряди, щоправда, у храмі, а фактично їм не дозволяли це робити і навіть забороняли відвідувати державні установи. Та я ходив усюди, бо багато хто все-таки мав страх Божий.
– Ви були депутатом районної ради. Є приклади, коли священики працюють сільськими головами, очолюють установи соціальної сфери, займаються бізнесом або ж використовують храм як політичний агітмайданчик. Як, на вашу думку, все це впливає на те, аби все ж священик залишався духовним лідером громади?
– Піти у депутати райради мене попросив покійний нині владика Агапіт. На той час у нас було чимало нагальних церковних питань, які потребували вирішення. Коли вони розглядалися на сесії райради, я завжди виступав, і рішення приймали на користь церкви. Як ви знаєте, на рік проводиться всього кілька сесій, тому багато часу від мене це не забирало. Загалом я - противник того, щоб священик займався бізнесом, працював сільським головою чи щось подібне, бо це заважає його покликанню. Не має він і використовувати храм як агітмайданчик, адже у стінах святині повинно лунати тільки слово Боже. До мене неодноразово підходили і просили агітувати у храмі за того чи іншого політика, але я завжди відмовляв. Тільки за межами храму міг собі дозволити поділитися думкою щодо політичних процесів.
– Чому все ж першим за честю серед рівних визнано патріарха, який знаходиться у Константинополі (нині Стамбул), а не того, що у Єрусалимі?
– Відповідь на це питання варто шукати в історії. На момент хрещення Київської Русі (988 рік) це державне утворення мало міцні культурні та економічні зв’язки із Візантійською імперією, тобто Східною Римською. Її столицею було місто Константинополь. Київську Русь хрестили за візантійським обрядом. Тому логічно, що Вселенський патріарх у Константинополі і вважається першим за честю серед рівних.
– Наскільки мені відомо, ви бували у Єрусалимі – центрі трьох релігій: юдаїзму, християнства, ісламу. Що ви відчували?
– Коли знаходишся у Єрусалимі, де проходив Спаситель, переповнюють особливі відчуття. У 2011 році нас там була ціла делегація священиків з Іршавщини. Мені чисто випадково випала честь служити літургію у храмі воскресіння Господа. Один із єрусалимських священиків махнув на мене рукою і покликав у кувуклію – невеличку капличку, в яку вміщається лише кілька людей. Я стояв біля вівтаря янгола і щиро молився. Чесно кажучи, тоді якось по-особливому бігали мурашки по тілу.
– Є різні думки з приводу того, ким був за національністю Ісус Христос. Виглядає так, що він був євреєм. Ви як гадаєте?
– Так і є, адже народився він у Віфлеємі, що в Юдеї. Це було переважно єврейське поселення.
– Батьками Пречистої Діви Марії є праведні Анна та Іоаким, які народили її природним шляхом вже на схилі літ. Ця благочестива дівиця народила Христа від Святого Духа. За більш ніж 2000 років все ж було чимало сподвижників благочестя, але якогось подібного дива більше не сталося. Чому так?
– Все пояснюється у Євангелії. Як ми знаємо, після гріхопадіння Адама і Єви Бог сказав: «Сім’я жони зітре голову змія». Під змієм мається на увазі диявол. Бо він у вигляді змія спокусив Єву і Адама. Так ось, сім’я жони, не чоловіка. Це значить, що Спаситель роду людського народиться не від чоловіка і жінки, а народиться від жінки. І тому коли архангел Гавриїл благовістив Діві Марії, що вона народить Сина, то, як зазначається у Євангелії, Пресвята Діва каже: «Як це може статися?», адже вона була непорочною. І архангел сказав: «Дух святий зійде на тебе, і сила Вишнього осінить тебе, і народжений буде Спаситель».
– У певні кризові моменти, а також враховуючи, так би мовити, осучаснення людських цінностей, часто доводиться чути, що то вже настають останні часи, про які йдеться у Святому Письмі. А чи взагалі відомо, коли настане кінець світу і буде Друге пришестя Христа?
– Ніхто не знає, коли буде цей час, тільки одному Богу відомо. Це може статися незабаром або пройти ще і кілька століть. Осягнути такі речі людському розуму не під силу. Як ми знаємо, коли було Перше пришестя Христа, то він пробачав грішних і наставляв їх на шлях істини, зціляв хворих. У час Другого славного пришестя він строго судитиме живих і мертвих. Усі праведники матимуть життя вічне, а грішникам скаже: «Йдіть від мене, прокляті».
– Ви хрестили чимало жителів Білок. Доводилося чути думку, що людині це краще робити не відразу після народження, а вже у зрілому віці, адже саме так колись вчинив Христос. Що ви на це скажете?
– Христос хрестився у зрілому віці, бо у Старому Завіті зазначалося, що проповідувати слово Боже можна після досягнення 30 років, тому що тоді людина вже не має будь-якої легковажності. Потрібно розуміти і те, що під час хрещення позбавляємося первородного гріха. Згідно із Новим Завітом ми приносимо дітей до храму невдовзі після народження і хрестимо їх через віру духовних батьків. Вони відрікаються від диявола і зобов’язані все своє життя духовно виховувати хресників і хресничок, за що дадуть відповідь перед Богом. Тому до вибору батичка і маточки потрібно підходити дуже відповідально.
– Ви неодноразово стверджували, що нинішній духовний вакуум у суспільстві є наслідком дій радянської влади. Можливо, зараз дещо заповнити цю прогалину могли б недільні школи для дітей. Як у нас із цим виглядає ситуація у районі?
– Справа в тому, що раніше, попри всякі вставляння палок у колеса з боку держави, все одно чимало жителів нашої країни були віруючими й молилися, долучалися до церковних обрядів. Однак вони не вчили цьому своїх дітей через страх, щоб ті не виказали їх. Таким чином, й утворився певний духовний вакуум, про який я говорив. Священик має зробити все для того, щоб цей вакуум не заповнювався негативом. Виходячи з цього, у нашому районі при кожному храмі є безкоштовні недільні школи, в яких вчать азам християнина. Дитину, яка відвідує цю школу, легко відрізнити від інших. Вона завжди привітається, мило поспілкується, відзначається людяністю. На жаль, бачу, що не всі батьки охоче віддають дітей до цих шкіл.
– Не секрет, що молодь не поспішає ходити до храму. Яким ви бачите вихід з цього?
– Така проблема у нас є, але не всюди. Я пригадую той період, коли на Великдень до храму йшли чи не всі жителі деяких населених пунктів. Хто цього не знав, то, бачачи пусті домівки, міг подумати, що село вимерло. На жаль, зараз такого нема. Дається взнаки вплив телебачення, комп’ютеризації, інших гаджетів тощо. Це все не є поганим, але просто потрібно відсіювати той негатив, які несуть з собою блага цивілізації. Головне, щоб вони не відволікали від духовності. Один афонський старець сказав: «Якби ми так часто брали до рук Євангеліє, як телефон, то завжди жили б у мирі, злагоді й любові».
– Зараз користуються популярністю громадянські шлюби, тобто спільне співжиття. То як тут знайти золоту середину між певною практичною доцільністю і духовністю?
– Без сумніву, такі речі церква засуджує. Кожна християнська пара повинна взяти церковний шлюб. Після цього вона стає єдиним цілим. Де нема духовності, там не може бути порядку і світлого майбутнього.
– Знаю, що жінки очолюють монастирі. Однак ніколи не доводилося чути, що вони є настоятелями храму. Що на це скажете?
– У нас не прийнято, щоб жінка була настоятелем храму і мала духовний сан. Вона може закінчити духовне училище, співати на крилосі, займатися церковним хором, бути псаломницею.
– Останнім часом у нас розвелося чимало знахарок, які для здійснення своєї діяльності мають ліцензію. У своїй роботі вони часто використовують ікони. Як ви до цього всього ставитеся?
– Негативно ставлюся до таких речей. Прикриваючись святістю, вони обманюють тих, хто до них звертається, заводять їх у глухий кут. Грішать як ці знахарки, так й ті, котрі просять їх про допомогу. Розумію, що туди йдуть у розпачі, але для спасіння душі і тіла є церква.
– Дехто каже, що біометричні паспорти, ідентифікаційні коди та інші подібні речі – то все від диявола. Як ви розцінюєте такі судження?
– Не бачу в цьому нічого гріховного. Вважаю це вимогою часу, а згадані документи не є наругою над святістю та цінностями. Вони допомагають нам якоюсь мірою відрізнити одного від іншого, до прикладу, завдяки їм легше вирахувати терориста чи злочинця. До речі, раніше ж були паперові паспорти, які теж мали серію і номер. То і проти них тепер протестувати? Словом, не варто себе накручувати з цього приводу.
– Часто чуємо, що Бог один, то чому у нас так багато різних релігійних течій? І яка все-таки віра, так би мовити, найбільш наближена до Господа?
– Єдино правильною вірою вважаю тільки православну. Православний перекладається як «правовірний». Всякі секти поширилися із-за кордону. Лукавий завжди робив своє. Роз’єднані і спантеличені люди стають легкою здобиччю для нього.
– Яких реформ потребує нині православна церква?
– У духовному плані вона не потребує жодних реформ. Нам потрібно просто неухильно дотримуватись апостольських правил, заповідей Божих.

Розмовляв
Іван КОПОЛОВЕЦЬ.

Прокоментуй!

Ваш коментар