Версія для друку Версія для друку

І СМІЯТИСЯ, Й ПЛАКАТИ МИ БУДЕМО…

Закарпатська приказка: один – плаче, другий – скаче, як ніяка інша підходить до нашого завтра. Сьогодні вночі не спатимуть штаби, чергуватимуть відповідальні на дільничних виборчих комісіях. День минатиме в напрузі та тривожних очікуваннях. Але ввечері після заходу сонця зійде чиясь зоря і як тут не згадати геніальне запитання поета-трибуна Володимира Маяковського «…если звезды зажигают – значит – это комунибудь нужно?». Дані екзит-полів для одного із кандидатів, як світло маяка у розбурханому штормовому морі політичних, і не зовсім, баталій зорієнтує його команду у гавань, локацію до якої прокладе лоцман на буксирі. І хто знає, чиї руки міцно триматимуть штурвал: буде це старий знайомий морський вовк, чи недосвідчений юнга, на якого волею долі звалилося щастя і водночас випробування.
Ми – пасажири цього ковчега, навіть якщо розділені палубами та протилежними бортами, що їх міцно підпираємо своїми плечима і не хочемо ніяк зійтися в центрі на одній палубі. Аби збалансувати хід корабля і разом, в одному заданому ритмі, налягати на весла.
Нам, виявляється, завжди хочеться не синиці в руці, а журавля в небі. Яких нас виявиться більше – покаже завтра.
Все завтра.
Може й краще життя – завтра.
А яке воно краще? Ми знаємо?
Недавно кум повернувся із кількаденної поїздки до Естонії, де в радянські часи довгі роки успішно працював у одному із лісгоспів. Він перебував у цій балтійській країні саме в час проведення у ній парламентських виборів. Наша з ним розмова торкнулася сьогодення, долі кількох спільних знайомих. Один із них став ревним віруючим, в країні, що належить до числа тих, чиє населення славиться високим відсотком атеїстичних переконань. Євросоюз не дячить, але й за радянським минулим абсолютно не жалкує. Водночас має бізнес чи то у Швеції, чи пак – у Норвегії.
Чи можемо ми бути впевнені, що наші уявлення про краще один в один постануть перед нами вже завтра?
З цим просто таки маніакальним «завтра» ненароком пригадалося: вивіска у барі – на шару наливаємо завтра. Вона завжди залишається актуальною. Як актуальним незмінно уже впродовж десятиліть незалежності і вільного вибору наше волевиявлення в національному масштабі немов відображається в кривому дзеркалі і це вже настільки задавнений наш біль, що наче й не знаєш – де образ, а де прототип?
Можливо, ми не знаємо, чого ми хочемо? Бо й досі чекаємо, що хтось прийде і сформулює нам же, нашу національну ідею.
При неодмінному, як зміна ночі на ранок, ризику викликати гнів ура-патріотів, хочу все-таки висловити давнє палке бажання, щоб творчість найбільшого нашого національного генія Тараса Григоровича Шевченка хоча б при житті нашого покоління перестала бути злободенною.
А ви, читачу, невже не бажаєте перестати дивуватися з Великим Кобзарем?
І день іде, і ніч іде,
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
А в голову лізе, інакше не скажеш, інше – німе запитання: наступного понеділка – 22-го квітня чергова річниця народження злого генія Росії і, водночас рикошетом України – Володимира (Ульянова) Леніна. Що це – випадкова пристайність, чи єхидна посмішка історії?
Нас чекає страсний тиждень перед Великоднем. Проживімо його без суєти. А до 1-го травня – Дня міжнародної солідарності трудящих – ЦВК ощасливить нас офіційним оприлюдненням результатів другого туру президентських перегонів.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар