Версія для друку Версія для друку

Симфонія барв Олександра Іванишинця

Як відомо, геніальні особистості у всі часи в реальному суспільстві і в мистецтві зокрема, це – люди, які живуть з нами і серед нас, але у своєму, здається, іншому світі, в інших реаліях буття, світосприйняття. Часто духовні цінності у рази переважають матеріальні, у своїх філософських поривах передбачають наперед , на десятиліття. Хоч філософи стверджують, що «істина десь посередині».
Про одного з найталановитіших майстрів пензля нашого часу, Олександра Антоновича Іванишинця з Імстичова, хочу розповісти читачам, хоч про нього вже писали не мало і в газетах, і журналах, і книжках. Це – людина з великої літери у всіх відношеннях. Зразковий батько, люблячий і мудрий дідусь, прадідусь. Ще з 1960-их років відомий художник, борець за морально-етичну справедливість у духовному житті краян, щирий односельчанин, безкорисний друг і відданий патріот Закарпаття.
Торік, 25 травня, Олександру Антоновичу Іванишинцю виповнилось славних 80. На жаль, хвороба завадила гучно відзначити ювілей. Та, слава Богу, недуга частково відступила, і зараз знову маестро з радістю прийняв мене у своїх «Пенатах», своїй улюбленій майстерні малярства.
Я щасливий, що доля подарувала мені можливість разом з ним працювати більше двох десятиліть. Свого часу працювали ми художниками-оформлювачами на сусідніх підприємствах, через паркан могли спілкуватись. Я на Закарпатському заводі ВДМО, а Олександр Антонович на Ільницькому дослідному ЗМЗУ. Часто обговорювали проекти по дизайну цехових, побутових і адмінприміщень, ергономіки, ландшафтного дизайну територій підприємств, зон відпочинку і рекреації. В той час молода сім’я, Магдалина та Олександр Іванишинці з синочками Михайлом і Олександром, мешкали в Ільниці. Часто у вихідні разом малювали, відпочивали, філософствували, мріяли. На жаль, тільки на етюдах залишилась ільницька шахта, старі водяні млини, цехи, колгоспні сади і виноградники, які ми по вихідних зображували фарбами і олівцями.
Доводилось разом десятки разів працювати на пленерах-практикумах у групах з академіками, народними художниками, заслуженими… Малювали краєвиди і портрети на Міжгірщині, Воловеччині, Хустщині, Рахівщині, Ужгородщині та Іршавщині разом з Андрієм Коцкою, Ернестом Контратовичем, Володимиром Микитою, Юрієм Герцом, Едітою та Миколою Медвецькими, Петром Фелдеші, Ласло Гайду, Семеном Мальчицьким, Василем Бердарем, Андрієм Синетарем.
Вже з перших днів знайомства, а це був 1970-ий рік, між нами почало знайомство переростати у щиру взаємоповагу, взаємопідтримку, а згодом у міцну дружбу.
Олександру Антоновичу притаманна простота спілкування, щирість, ввічливість, життєва мудрість. Він навіть зауваження робить якось з любов’ю, по-милосердному, по-Божому. Як кажуть: «Роби добро, і воно тобі повернеться». Це, мабуть, його головне життєве кредо.
Згадую далекий 1981-ий рік. Великий пленер художників на Синевирському перевалі, більше двадцяти учасників. Після кожного дня роботи, ввечері у великій залі готелю «Кам'янка» проводилась виставка-обговорення творчих доробків, етюдів. Там все «на яву», як кажуть зараз, «прикольно». Не спишеш, не вкрадеш, не заговориш…
Роботи О.Іванишинця вирізнялись з-поміж всіх своєю індивідуальністю, своєю щирістю і наївністю, своїм незаангажованим, незаученим класичним колоритом. Він не передавав фотографічно зображуваний об’єкт, він шукав і робив твір композиційно врівноваженим, передаючи стан, настрій, зміст, сутність. На полотнах художника часто бачимо побутово жанрові сцени. Це «Виноробство», «Сімейний вихідний», «Визволення», «Збір урожаю», Сільське сімейство».
На той час, один з найтитулованіших майстрів живопису, заслужений діяч мистецтв України, народний художник України Андрій Коцка на одній з виставок назвав художника О.Іванишинця «Закарпатський Піросмані*». Це звучало серйозно і гучно! Це було визнання.
В 1970-80-их роках жодна районна та обласна виставки аматорського мистецтва не обходились без полотен Олександра Іванишинця. Олександр Антонович молодий, енергійний, творчий. А після участі у всеукраїнських виставках 1986-87 років (м.Київ) про Іванишинця знала вже вся Україна. Згодом автобіографічне філософське полотно «Остання весна разом» було опубліковано кольорову репродукцію у 22-му енциклопедичному щорічнику «Наука і культура України» (1988 р.). Його знали, впізнавали, поважали і шанували, про художника О.Іванишинця заговорили у ЗМІ.
В далекому 1977 році, разом з Євгеном Максимом, Іваном Ісаком, Степаном Ляхом, Іваном Шмулигою, Михайлом Росохою, Василем Тимарем, Василем Бердарем з ініціативи Михайла Леся з Іршави Олександр Іванишинець був організатором і засновником районного об'єднання художників та народних майстрів Іршавщини, зараз це «Колорит Боржави» із званням народний колектив.
На той час в районі діяло більше десяти сувенірних цехів де працювало більше двох сотень висококласних фахівців-випускників художніх училищ, вузів і просто талановитих ремісників. Багато з них стали членами районного об'єднання, а дехто (В.Бердар, А.Синетар, В.Філеш, Л.Микита, В.Бобіта) згодом поповнили ряди Національної спілки художників України. В Іршаві на базі Промкомбінату діяв керамічний цех відомий на весь СРСР, заснований відомими майстрами-кераміками Михайлом та Іваном Галасами.
Варто відзначити, що всю родину Іванишинців в Імстичові знають односельці, як щиро віруючу і богобоязну, доброзичливу і відверту.
Довгих років творчого життя Вам, шановний маестро, здоров'я і Божої підтримки, від всіх нас, поціновувачів вашого таланту, шани і поваги.

Василь Ловска,
художник, член Національної спілки журналістів України.

Ваш отзыв

Ваш коментар