Версія для друку Версія для друку

Перший і останній бій Іршавської сотні Карпатської Січі

2 листопада 1938 року Віденський арбітраж, де заправляли Італія та Німеччина, віддав закарпатські міста Ужгород, Мукачево та Берегово з прилеглими селами Угорщині. Столицю Карпатської України з Ужгорода перенесли до Хуста. Та це був тільки початок великих випробувань для народу нашого краю. Угорщина відкрито претендувала на всю територію Русинської області (так вона фігурувала в угорських документах). На новому кордоні з Угорщиною постійно робилися провокації, сюди проникали терористичні банди. Те саме робила й Польща, в той час вірний союзник угорців. Кордони охороняли чехословацькі прикордонники та митники.
Для допомоги чехословацькому війську, з метою захисту території, якраз була створена Організація Народної Оборони Карпатської Січі (ОНОКС). Головна команда Карпатської Січі знаходилась в Хусті, а її підрозділи в округах. Був такий і в Іршаві.
Іршавську сотню очолював Осип Карачевський, відомий під псевдо «Осип Свобода» та «Йозеф Герлах». Команда Іршавської сотні Карпатської Січі розташовувалася на нинішній вулиці Борканюка в Іршаві, недалеко від єврейської синагоги (колишній будинок культури). Складалася сотня із емігрантів-галичан та представників Рахівщини й Тячівщини. Всі вони мали псевдо, як і їх командир. Місцевих січовиків було тільки двоє: іршавчанин Андрій Овсак та житель Лози Василь Князь. Вони проходили військовий вишкіл, патрулювали Іршаву та її околиці, регулярно ходили на охорону державних установ у Хусті.
Все це мені стало відомо від Василя Князя, який прожив довге й цікаве життя. Не менш цікавим і напруженим воно було і в Андрія Овсака, але він прожив тільки 42 роки. Далися в знаки мадярські тортури в концтаборі Ворюлопош під Ніредьгазою.
Отже, в своїй розповіді я буду посилатися на Василя Князя, бо Андрій Овсак помер, коли я був ще учнем Імстичівської восьмирічки.
Про В.І.Князя я дізнався від своєї іршавської сусідки М.В.Мельник (Симканич), котра родом із Лози. Відвідав його вдома. Незважаючи на поважний вік, він виявився людиною енергійною і з ясною пам’яттю. Це була унікальна людина з фантастичною біографією. Січовик, в’язень концтабору Ворюлопош, угорський солдат, радянський партизан із чужим паспортом у Брянських лісах, а після звільнення цієї території Червоною Армією під чужим іменем його мобілізували в діючу армію. Потім, уже в Україні, випадково зустрівся із земляками, які служили в Чехословацькому корпусі Л. Свободи. Друзі повели його до командира. Той запропонував служити в чехословацькому війську. Так безслідно зник радянський воїн Іван Дровосякін, і появився чехословацький Василь Князь.
– У сотні, – розповідав мені колишній січовик, – була тверда дисципліна, правда, озброєні ми були слабо. Напередодні вторгнення мадяр активізувалися місцеві мадяри, а один із них – фішкорош (адвокат) Товт вивісив на своїй конторі угорський прапор. Ми його зірвали й знищили, а з господарем провели профілактичну бесіду.
П’ятнадцятого березня сотні було дано наказ зайняти лінію оборони поблизу с. Кив’яждь (Кам’янське). Окопи було вирито на першому пагорбі, де згодом був хімсклад, а тепер приватний гараж. Наступного дня на дорозі, що веде на Іршаву, з’явилася ворожа колона з пішими воїнами та самохідними артилерійськими установками. При виході з села колона зупинилася, бо розвідка, очевидно, знала про нас. Нерухома колона була доброю мішенню, тому ми вели прицільний вогонь. Та коли застрочили кулемети, пішла в хід артилерія, ми залягли на дно траншеї. Сили були явно не рівні, тому командир наказав відступати. Тоді ці пагорби були зарослі кущами, і ми порозбігалися хто куди.
Нас із Андрієм Овсаком заарештували десь через тиждень, і це врятувало нам життя. Хто з січовиків попався в руки ворога в перші дні, всі були розстріляні. Так сталося із нашими трьома побратимами, які потрапили в полон поблизу Іршави та моїм земляком Василем Галасом. Всіх їх розстріляли в Білках. Хто були ті хлопці не знаю, бо ніхто з них ніколи не називав свого справжнього прізвища.
Нас із А. Овсаком відправили у концтабір Варюлопош. Що ми там пережили, словами розказати тяжко: допити, побої, знущання. Був там один наглядач, який бив тільки в печінку. Він і «допоміг» Андрієві в тому, що той помер так рано.
У таборі ми зустріли й нашого командира Осипа Свободу, але він знаками дав зрозуміти, що ми не знайомі. Для мадяр він був Йозефом Герлахом – етнічним німцем із Чернівців, яке тоді було під румунською владою.
За ув’язнених галичан заступилися німці. Вони прислали спеціальний ешелон, і всіх вивезли до Німеччини, а нас випустили десь через півроку.
Після війни Василь Князь працював на різних роботах, був і головою колгоспу в Доробратові, але один із районних начальників підставив його так, що довелося сидіти в тюрмі.
Андрія Овсака мадяри також забрали на фронт, але він утік із армії, переховувався на Прикарпатті та в Закарпатті аж до звільнення від окупантів.
– Мій стрий, – розповідає про нього племінник Степан Овсак з Іршави, – був людиною надзвичайно здібною і харизматичною. Поставив на ноги ткацьку артіль в Іршаві, зробив її найбільшим підприємством, а тоді йому пригадали, що був січовиком та мадярським солдатом. Але таких людей, як він, було мало. Піднімав він на ноги комбінат гнутих меблів (меблеву фабрику), де його двічі знімали з посади за старі «гріхи», організував деревообробне підприємство у Великому Березному. Останнє його місце роботи – начальник кузовного цеху рай сільгосптехніки. Та він уже був безнадійно хворий…
У А. Овсака була велика сім’я – семеро діток. Всі красиві, розумні й освічені. Весь район знає трьох його зятів з Іршави – художника Омеляна Ляха, колишнього керуючого відділенням Промінвестбанку Олександра Манойленка та колишнього голову РДА Максима Хохлова.
***
Ще кілька слів про розстріляних січовиків у Білках. З легкої руки В. Гренджі-Донського, який записав у своєму щоденнику свідчення з чужих слів, вкралася помилка, яку повторюють досі. Серед убитих значиться прізвище Василя Бровдія з Броду.
– Він дійсно був січовиком, каже голова первинного осередку ветеранів України с. Брід, письменник і краєзнавець Михайло Ломага. – Був учасником бою на Красному Полі, але залишився живим і втік у Чехословаччину. Повернувся додому після війни, одружився в Негрові, де і проживав до останніх днів. Там і похований. Отже, пошуки прізвищ розстріляних у Білках треба продовжувати.

Михайло ІВАНОВИЧ.

Ваш отзыв

Ваш коментар