Версія для друку Версія для друку

РОМАНТИК на узгір’ї олімпійського цинізму

Прогнози на цьогорічні президентські вибори в Україні і надалі залишаються непрогнозованими багато в чому. Радує, що в цьому «багато» залишається головне – ми не знаємо, хто насправді після церемонії інавгурації займе головне крісло країни. Перегони настільки непередбачувані, що новина, ніби наш земляк амбасадор Василь Марущинець міг реально потрапити до довжелезного списку претендентів (тепер – 44) на «гетьманську булаву», який ми побачимо перед собою у бюлетені 31 березня на виборчих дільницях, не зробила серйозного фурору навіть на його малій батьківщині – Іршавщині.
Як це сталося і що з того вийшло, редакція попросила розповісти самого Василя Івановича МАРУЩИНЦЯ.
− Зважаючи на десятиліття нашого доброго знайомства, дозволимо собі вести розмову у європейському форматі: на – «Ти»?
− Добре є! Та ми й так все життя на «ти», бо ми є найєвропейськіші європейці. Таких європейців, у котрих географічний центр Європи – під боком, ще пошукати треба!
− Добре. Попри різні заняття в житті, інколи майже рівновіддалені одне від одного, тим чи іншим боком Ти таки терся об політичну остров. Теперішній похід у Президенти – це явище із того ряду?
– Якщо чесно, то виглядає таким чином. Я ніколи й не думав, і не гадав, що те, що я робитиму в житті, буде називатися «політика». До цього мене спонукало моє постійне намагання якось допомогти і собі, і людям навколо покращити життя.
В молодості своїй працював у колгоспі, де існували несправедливі речі, як і вся тогочасна комуністична система, проти яких виступав одинаком. Це побачили люди і стали мене підтримували. Усвідомлення грізності того монстра, проти якого я мав сміливість піднятися, прийшло потім, але тоді я вже теж «підтягся» до розуміння свого місця в цій столітній боротьбі за Україну.
Похід у Президенти – логічний крок на цьому шляху. Тут пригадую ситуацію, коли на самому початку 80-их секретар парткому колгоспу казав завідувачу одного з відділів райкому на його питання щодо мене, що «Підождіть, він (тобто я) розправиться з нами, а тоді візьметься за вас!». То десь так і було потім – я дійсно взявся і за райком, і за обком, і далі. Аж поки не було зруйновано оту комуністичну систему.
І ще. Попри мої амбіції, які мають не тільки всі підстави, а й межі, я розумів, що в даній ситуації, на даному етапі розвитку держави, думки балотуватися на пост Президента України в мене не було. Мої бажання могли обмежуватися цариною народної освіти та зовнішньої політики, для чого в мене є всі підстави, та й то не на перших ролях. До роздумів на ці теми спонукав черговий сплеск кількасотрічної московсько-руської (російсько-української – по-сучасному) війни.
Маю сказати, що на початку 2014-го я, маючи військове звання капітана запасу, підходив до мобілізаційного відділу МЗС, але там мені пояснили, що з моїми роками я вже знятий з військового обліку і знаходжуся у відставці.
І тоді я, нікого не питаючи й розуміючи, що навколо багато московської агентури, впрягся в інформаційну війну проти ворогів України на просторах інтернету. Бо війна, ставши на порозі України, не питала, чи Марущинець іще на державній роботі, чи ні, і що чи може вона заходити в Україну. І вона прийшла, і зараз жне свій кривавий «врожай». А вже 2015-го московське ФСБ включило мене до «100 особистих ворогів Путіна», в чому можна легко переконатися.
У травні 2018-го року антиукраїнськими світовими силами по мені було нанесено масований удар, внаслідок чого мене було знято з роботи.
Це і стало тим подразником для всіх українців, які вичислили, що якщо «закулісся» саме мене вважає найбільшою собі перешкодою, то тоді саме я і є тим, кого наша нація шукає ось вже 27 років. Мені запропонували взяти участь у конкурсі всеукраїнського проекту «Народний президент», де я став переможцем.
− В цілому і у деяких деталях знаю Твою і життєву, і публічну, і офіційну біографію через уже згадані роки давньої дружби. У багатьох випадках, особливо коли це стосувалося питання участі у виборних кампаніях різного рівня: від місцевих рад – до кількох намагань посісти крісло члена парламенту, ти з різних причин терпів фіаско. Можна сказати, що одинак апріорі програє у сучасних реаліях системі? Якщо так, то поясни, будь ласка, власну мотивацію, якщо ж ні, то чи зможеш навести хоча б один позитивний приклад в даному контексті?
− Все своє свідоме життя я боровся за Україну! Ось у 1977-ому році, ставши студентом факультету романо-германської філології УжДУ, мені просто пощастило познайомитися з працівниками Закарпатського інституту вдосконалення вчителів Василем Михайловичем Багринцем та Борисом Івановичем Яценком. Перший, окрім всього іншого, виявився відомим автором книг на тему нашої минувшини, зокрема – книги «Що в імені твоїм, Україно?», а другий - !!! дослідником і перекладачем «Велесової книги»!!!
Вдома у Василя Михайловича того ж року я прочитав «Перший Сойм Карпатської України», «Велич і трагедія Карпатської України» та інші заборонені видання. Просив я дозволу взяти їх додому, щоб похизуватися вдома, але отримав чемну відмову. Ось так!
До того ж, тоді ж я взнав про жахіття, які принесла на нашу землю московсько-більшовицька влада. У слово «більшовицька» я тут вкладаю набагато більше, ніж це може здатися. Просто кілька цифр: у передвоєнному 1913 році українців в одній тільки Московській імперії було 86 млн., у 1931 – вже тільки 81 млн. (москалів – 77 млн.). Дослідниками виявлено, що з 1917 по 1959 роки було знищено в різний спосіб, в тому числі в над звірячий – через 3 (три!) голодомори, до 55 мільйонів українців.
– Чи треба ще більшу мотивацію, щоб стати до бою за нашу правду?!
– Коли Горбачов у 1985 році декларував «перестройку», а в 1988 було оголошено про скликання 1 з‘їзду народних депутатів СРСР, я, підкований політично й історично, загартований у сутичках із парткомом і райкомом, пішов у «багнетну атаку» проти системи і зробив спробу реалізувати свій потенціал, як і багато інших передових людей України, організувавши разом із покійним Миколою Параничем своє висунення через районне Товариство тверезості. Але через місяць мене без мого відома чомусь було просто знято з реєстрації. Думаю, щоб не завадив, бува, першому секретарю обкому…
А ще ж до того, в 1987 році, на виборах сільської ради мої земляки відхилили кандидатуру парткому і обрали мене депутатом Великораковецької сільської ради. Де таке було в Союзі? – скажіть мені! А в 1988 році так сталося, що я став і першим обраним безпартійним директором школи, напевно, на цілому славному Закарпатті, якщо й не більше.
Тому мотивацій, як бачите, в мене було більш ніж достатньо. І то ж іще не все!
− І все-таки навіть Ти вирішив знайти опертя в системі, обравши шлях до владного Олімпу, через всеукраїнський проект «Народний президент»?
− Що я маю піти на вибори Президента України, вирішив український народ, про що я казав повище. Коли така пропозиція пролунала, хіба міг я боягузливо сховати голову в пісок? Ні! Всі бачать, що Україну просто знищують як державу. І ніхто не знає, скільки народу осталося з тих 52 мільйонів, які ми мали в 1991 році, - чи то 40, чи то 35 мільйонів… Я не буду тут перераховувати всі болі й жалі народу – це всім відомо. Відбулося в мене кількадесят зустрічей та різних нарад з людьми цивільними, людьми військовими, впливовими політиками, воїнами і ветеранами АТО, які, добре мене знаючи, однозначно підтримали таку народну пропозицію.

−В сучасній Україні, яку лідери держави проголошують демократичною, чи були й інші подібні канали участі незалежних від олігархату українців у виборах президента країни?
− У період висування, що тривав аж до 3 лютого, я зустрічався з багатьма іншими претендентами. І в кожного все відбувалося по-різному. Один був висунутий партією (і я був запрошений як гість), але там же заявив, що він буде зніматися, тобто, – очевидно, що це буде технічний кандидат в орбіті одного з «головних». Інший претендент є головою партії, яка існує ще з 90-их років, але, як я зрозумів із розмови, не має теж грошей для висунення. Оскільки його і висунуто, і зареєстровано, то я ночами темними ламаю собі голову, «а де ж ти, голубе, гроші взяв». Є один гарний і патріотичний хлопець (мій колега по роботі в докиївський період – зрозуміли?), який свідомо навіть не оголошував про збір грошей для застави, правильно вважаючи, що вона – антиконституційна. Зізнаюсь, наша команда, оголошуючи про збір коштів, планувала, що якщо їх не буде достатньо зібрано, то подальші дії буде припинено, а гроші буде передано до військового госпіталю або на лікування українських діточок. І саме при особистому знайомстві зі згаданим колегою ми теж вирішили спільно у разі не-реєстрації через відсутність застави продовжувати боротьбу в Конституційному чи Вищому арбітражному суді України – це наші юристи вирішують…
− В чому суть цього всеукраїнського проекту?
− Суть проекту – в тому, щоб дати можливість українському народові як народові-державотворцю й титульній нації в умовах засилля «понаприїхавших» безпосередньо висунути свого представника для участі у змаганнях за найвищий пост у структурі державної влади в Україні. Адже майже всі кандидати йтимуть від політичних партій, а також в разі самовисунення представлятимуть власні програми. Сам проект дав можливість дуже широкому колу українства долучитися до визначення свого представника в цих змаганнях. Програма дій нашого проекту складалася всіма, хто так чи інакше – як учасник, як дописувач, як коментатор – долучився до її створення. Ще однією умовою проекту є й те, що переможець підписує угоду, що невідступно виконуватиме цю програму.
− Як можеш коротко представити своїм землякам, нашим читачам, свою участь у цьому всеукраїнському праймеріз: яким чином ти її знайшов, чи «знайшли» тебе? Хто були твої конкуренти? Наскільки чесно і прозоро працює такий механізм у вітчизняних умовах, у здавалося б, всеохоплюючої системі корупції, сватівства і кумівства, земляцтва і єдності політичного братства?
− Проект знайшов мене, бо на той час моє прізвище стало, можна сказати, всесвітньо відомим у зв‘язку з подіями травня 2018 року на інформаційному фронті. Це інша велика тема, і їй може бути присвячене окреме дослідження. Безмежними просторами інтернету вже «гуляли» мої біографії, матеріали моїх праць і досліджень на історично-лінгвістичну тематику, публіцистичні та дискусійні виступи різного роду. Десь у серпні-вересні мені запропонували в рамках всеукраїнського проекту «Народний президент» до 25 листопада надати 3-хвилинне відео з коротким повідомленням про себе. Я пожартую – хіба можна моє життя, таке насичене різноманітними подіями, стиснути до 3 хвилин?
До участі в проекті зі всієї України зголосилося 35 людей, які мали бажання йти на вибори Президента від українського народу. Гарні хлопці й дівчата, скажу я, розумні, патріотичні всі, одні кращі від інших – хто в чому. По ходу відбору за віковими, освітніми та іншими критеріями (наприклад, загроза життю, про що говорили кілька претендентів) частина учасників відсіялись, і залишилось 18.
Перші ознайомчі прямі телеефіри було проведено в Одесі – для тих, кому зручно з проїздом. А 19 грудня проект організував прямий ефір в Києві на інформагентстві УНІАН, на який було запрошено і мене. Вже 5 січня в Києві відбувся перший відбірковий тур, на який із тих 18 прибуло тільки восьмеро учасників. Тут ми проходили морально-психологічне тестування, тести на знання історії, географії, економіки, міжнародних відносин, а також писали диктант із української мови. Самі розумієте, що я був у трійці кращих.
А 12 січня в Києві я першим в історії України як претендент на посаду Президента України пройшов перевірку на поліграфі, який народ весело називає «детектором брехні». Після поліграфа із 8 учасників до праймеріз-голосування в інтернеті було включено шестеро. З 13 до 18 січня тривало перше, закрите, голосування, коли неможливо вичислити, хто голосує. Я тут лідирував із значним відривом, але в останні півтора-дві години на сторінку проекту було здійснено гакерську атаку. В таких умовах керівництво проекту вирішило провести 21-22-го друге, відкрите, голосування – щоб унеможливити подібні атаки. Внаслідок всієї проведеної командної роботи переможцем виявився представник славного Закарпаття й Іршавщини, тобто – я. Саме це, шановні земляки, дало мені моральне право дати висувати свою кандидатуру.
− На твою думку, отримавши такого одкоша від ЦВК, як на твоєму прикладі, подібні проекти можуть чи повинні мати майбутнє у системі наших політичних координат?
−Так. Одне з двох: або можновладці схаменуться і проводитимуть державну політику чесно, або народ перебере ініціативу до своїх рук і впроваджуватиме сам своє право на свою безпосередню владу. І цей проект – крок у тому напрямку. У тому, що мене не допущено до перегонів на заключному етапі президентської кампанії, є й позитиви. Бо проект врахує промахи й організаційні упущення для майбутніх дій. А мені що – в мене по життю така доля – завжди бути першим, а за мною підуть інші.
До речі, в даний час вивчається і буде впроваджено наступний крок: серед кандидатів, яких не зареєстровано через неподання застави розміром 2.5 млн.грн, провести інтернет опитування-праймеріз, що допоможе їм з’ясувати своє рейтингове місце. Це дало б змогу сконцентрувати зусилля народників-патріотів на найсильнішій кандидатурі та вишвирнути злодійсько-олігархічне ганчір’я з українського політикуму раз і назавжди.
− Наскільки випробуваний Тобою проект може відповідати деяким теоріям сучасних футурологів, що останніми десятиліттями не втомлюються прогнозувати кінець політичним партіям звичного, традиційного формату?
−Ті «футурологи» й «політологи» не злазять з екранів телевізорів, підлаштовуються під будь-яку владу та старанно прислуговують їй, водночас акуратно дивлячись, щоб не бовкнути чогось такого, щоб в разі наступної зміни влади не піти в небуття. Віри їм немає і не може бути ніякої. А щодо справжніх політичних партій в нашій Неньці-Україні, які мають ідеологічний стовбур, то їх серед зареєстрованих 345, чи скількох, буквально всього 3 – 5 і набереться. Решта – це недобиті «отряди» Лєніна, Путіна, ще там когось, а також родинні та інші різні клуби за інтересами, які доживають свого віку на узбіччі великої дороги, якою йде наша держава.
Наша виборча система має бути вдосконалена, не залишатись у такому стані, в якому вона є зараз. Треба нам активніше переймати європейський досвід, особливо в частині організації голосування та підрахунку голосів. Особисто я, який впродовж 18 років (з невеликими перервами) працював у Німеччині, не можу утриматися, щоб не привести в якості зразка саме німецьку виборчу систему. І скільки я не пропонував, що треба просто взяти їхній закон, перекласти його, приноровити під наші умови і впровадити – все даремно. А чому? А тому, що злодіям та шахраям всяким невигідно, щоб був порядок. Істинно каже народне прислів’я, що «в каламутній воді й рибку ловити легше».
− Вибач, не хочу видатися грубим у висловлюванні, але якщо порівняти президентські перегони із забігом на іподромі, то із потенційних бажаючих брати в них участь навіть до цієї умовної стайні запустили лише половину інохідців. Ті, що роблять ставки, – не ризикують мати справу з темними «конячками»?
− Власники іподрому мають з десяток випещених приручених скакунів-красенів, з яких хісна – як кінь наплакав (ми говоримо про коней). В них «сухенькі лапки, хвостик чистий – не те, що твій, у реп‘яхах», вони мають зовсім інший інтерес у тих скачках: зберегти та примножити ті стоги й копиці елітного корму, накраденого від трудових коняк, що вічно знаходяться в борозні, а в перерві їм дають пожувати жмут гнилої соломи й жменю попрілого вівса, прихвалюючи, «как хорошо на свєтє жіть».
І коли на старт хочуть вийти «інохідці», які хочуть покращити свій і свого «табуна» стан, то вони отримують від власника іподрому або рудом (оглоблею) про лабах чи по лобах-гривах, або ж повинні надати нотаріально завірені мокрою печаткою дипломи, що вони є лауреатами отих всіх престижних міжнародних «більдерберзьких», «давоських» чи інших «скачок»…
− Можеш припустити, хоча б чисто теоретично, що тебе можуть використовувати «втемну»?
− Ніколи в житті! Навіть цей крок прораховував. Якби вдалося зареєструватися і потрапити до бюлетеню, то все одно в ході передвиборчої агітації з’ясувалося б, у кого з поважаних мною кандидатів від партій чи самовисуванців, які сповідують правоцентристську й націоналістичну ідеологію, кращі позиції. Тому – залізно! – в передбачені розумні терміни були б проведені консультації і прийняті відповідні рішення. Звичайно, я б це робив від імені всеукраїнського проекту «Народний президент» та у погодженні з українським народом, інтересами якого я не поступався і не поступлюсь ніколи. Прикладів цьому є багато. Водночас, я готовий до компромісів заради розширення простору, сили і слави мого народу.
− Особисто я, і, скоріш за все, далеко не один, попередньо висловлену гіпотезу, допускаю із огляду на той шлейф, що тягнеться поки що і дотепер за тобою в зв’язку з широковідомим у соціальних мережах скандалом, пов’язаним із іменем дипломата Василя Марущинця. Отож, які твої справи на згаданому фронті?
− Я вже казав, що та історія є результатом інформаційної частини гібридної війни, яку веде Московія проти України-Руси. Не секрет, що по периметру нашої держави є сили, які безпосередньо танцюють під дудку «антифашистського» режиму Путіна в Московії. Тут нагадаю вислів британського прем’єр-міністра Вінстона Черчілля (Winston Churchill): «Фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами».
Як приклад, це на собі відчуває наше Закарпаття, на яке ласим оком позирає і за яким свої кігті простирає один наш сусід, який збудував свою державу на колишніх наших землях. Наслідком моєї одноосібної й безоглядної боротьби на просторах інтернету з цією та іншими загрозами нашій територіальній цілісності стала не подяка від керівництва, а… звільнення з дипломатичної роботи» з порушенням всіх мислимих і немислимих принципів і процедур.
Під будівлею МЗС тоді відбулось кілька пікетів української громадськості, але це не переважило тиску міжнародної «закуліси».
Звичайно ж, ми подали позов проти МЗС до Адміністративного суду міста Києва. 04 вересня, 11 та 23 жовтня відбулися судові засідання. Мене зголосилися захищати в суді два відомі українські адвокати. Було помітно, що суддя схилявся до того, щоб наш позов задовільнити. І тут, не знати – чому, суддя взяв самовідвід, навівши, на наш погляд, дріб’язковий аргумент, що він знайомий з моїм адвокатом, прізвище якого звучало в перший тиждень справи ще в кінці травня. То, щоб його потім не звинувачували в упередженості, суддя і взяв самовідвід. Значить, він збирався підтримати наш позов до МЗС.
Вже в листопаді справу до розгляду отримала інша суддя, яка розпочала все знову: інформує МЗС, що проти нього є позов; МЗС пише на нього свій відгук; ми вже на той відгук пишемо відповідь. Суддя нам повідомляє, що вона буде розглядати справу без участі сторін. Нам же ж треба, щоб всі все знали й бачили (журналісти, стрімери, громадськість), і ми пишемо листа-клопотання розглядати виключно за нашої присутності…
Ось в даний час чекаємо, на коли нова суддя призначить засідання.
− Щоб завершити на цьому етапі наш діалог і не вийти за рамки «забитого» як старовинний кований цвях у гнилу липову дошку останнього запитання, змушений поцікавитися: ти все-таки восени будеш балотуватися у Верховну Раду України?
− Люди, українці, просто вимагають від мене створювати власну політичну партію – хай і з назвою тієї моєї громадської організації, яку я в 2006 році створював, бо з цим руйнуванням держави треба закінчувати вже! Зараз я тяжко обдумовую дії двох відомих партій, які не виступили на мій захист у травні 2018 року і стали, практично, на сторону моїх гонителів, відмежовуючись від мого «антисемітизму». Вся ця історія знайде своє документальне висвітлення в перевидаваній книзі «Мої весни», яку планую, як Бог дасть, перевидати десь навесні цього року. Правда, були мені пропозиції й від деяких інших партій та громадських організацій військово-патріотичного напрямку.
Одним словом, до виборів осені 2019 маємо підійти у всеозброєнні, щоб як не миттям, так катанням, звільнити Україну від злодійського олігархату (монстра, що зварґанився від зрощення великого капіталу і державних функціонерів), який захопив державну владу в Україні. І виконати положення Конституції про те, що носієм всієї повноти влади є український народ. Підкреслюю і повторюю – український народ як державотворча, титульна нація.
До своєї команди кличу представників нашого українського народу, патріотів-націоналістів, старших досвідчених людей, молодь, всіх щирих і свідомих свого синівського обов‘язку перед Батьківщиною українців. У моєму серці лиш немає місця ворогам України. Роботи багато буде – творити нову українську державу.
Бо саме наш багатостраждальний, але незнищенний народ має стояти твердою державною ногою і панувати на кожному міліметрі своєї, Богом йому даної, святої орійської-руської-української землі.
Має запанувати український порядок, і тоді стане краще всім, хто живе в нашому домі.
Наш клич – «Сила, порядок, добробут!».
Слава Україні!

Михайло БОРЖАВСЬКИЙ.

Прокоментуй!

Ваш коментар