Версія для друку Версія для друку

З любов’ю – до людей

Проживаю в Іршаві вже далеко не один рік. Не можу сказати, що до поштового відділення мені рукою подати, але це – наші партнери, тому у справах туди частенько чимчикував. Неодноразово спокусився на розмову з листоношами міста. Бувало, як розговоримося з ними по душах, то хоч зупиняй. Вони завжди радо ділилися своїми приємними митями, щоденними турботами й проблемами і навіть цікавими сторінками біографії. Так і дізнався, що найбільше років серед них працює Ольга Петрівна Кополовець. Ось буквально за тиждень-два виповниться 31 рік, як вона вперше переступила поріг рідної їй пошти. Відтоді вони вже не розлучаються, за цей час неабияк зріднилася з іршавчанами, прикипіла до них серцем і душею, хоч сама є жителькою Білок. Залюбки взявся за перо, щоб написати про цю авторитетну, з непростою долею жінку.
Про те, що колись стане листоношею, вона точно й гадки не мала. Виросла в сім’ї, де змалку вчили до праці по господарству, на землі. Батько Петро навіть у ті радянські часи вмудрився бути успішним гендлярем – перепродував худобу, а також трудився сторожем у колгоспі. Мама Олена була у всьому підпорою чоловікові. Роботи вистачало всім: і дорослим, і дітям, і ніхто не сидів без діла. Як на ті часи, Петро вважався доволі фінансово самодостатнім чоловіком. Отже, коли Ольга Петрівна закінчила місцеву дев’ятирічку, то мала можливість не дуже заморочуватися про гроші, (хоч в їх сім’ї вміли цінувати кожну копійку), а вибрати собі фах до душі. Все ж юна дівчина віддала данину моді і записалася в ряди послідовників, можливо, не зовсім жіночої справи.
Серед іншого популярним тоді вважався напрямок професій, пов’язаний з радіоапаратурою. До прикладу, в Міжгірському профтехучилищі, де здобували фах регулювальника радіоапаратури, на одному курсі з Ольгою Петрівною тоді навчалося аж сімнадцять жителів Іршавщини. Окрім того, що довелося гризти граніт науки, в училищі далася взнаки любов студентки до спілкування з людьми, а також до співу. Іноді просто марила цим. Вона все ж не втрималася і прекрасно влилася в колектив хору навчального закладу. Не раз і сьогодні з теплотою на серці згадує їх яскраві виступи, які збагачували духовно. Та й загалом спогад про період навчання неабияк гріє її душу щирими емоціями, яких не купиш за будь-які гроші. Не той варіант, коли що було, те загуло. Саме в той час Ольга Петрівна вперше побувала в іншій країні. Вона проходила практику на заводі в Ризі – столиці Латвії. Залишилась купа неймовірних і яскравих вражень від незабутніх місцин і комічних ситуацій, які побачили спрагнені цікавинок юнацькі очі. Цей дещо інший світ глибоко засів у її свідомості і почасти й нині проглядається в її культурі і підходах до роботи.
По закінченню училища дівчина не хотіла байдикувати. Подалася на роботу на завод «Електрон» у Сваляві. Тут мала справу із блоками живлення для телевізорів. В цьому місті й почала писатися перша сторінка її трудової біографії. То була чудова нагода здобуті в училищі знання застосувати на ділі. Не легко молодому спеціалісту підкорялись на практиці ази цієї непростої професії, та Ольга Петрівна – не з тих, хто так просто відступає.
Згодом сімейні обставини склалися так, що довелося переїхати в рідне село Білки. Як не хотілося, але була змушена сидіти якийсь час вдома. Молоду жінку це, звісно, гнітило, адже звикла бути серед великої кількості людей, багато спілкуватися з ними. Частенько заходив до неї у гості брат Петро, якому, бувало, теж виливала душу. Той якось дізнався, що в Іршаві потрібна листоноша. Вирішив не гаяти часу, не зволікати й відвести туди на співбесіду сестру. Відтоді у житті жінки й почалася поштова епоха, яка триває й нині.
Перші дні роботи здавалися каторгою. Газет і журналів тоді виписували в рази більше, ніж зараз. Всі ці величезні стоси доводилося перетягати на руках. Коли жінка приходила додому виснаженою, то руки німіли і страшенно боліли. З часом якось все це, як кажуть, вляглося і звиклося.
Ольга Петрівна викладалася на повну. Стала у пригоді й любов до спілкування з людьми. Поволі і впевнено почала завойовувати авторитет і повагу серед іршавчан. Про це красномовно свідчать бодай кілька фактів. Було таке, що з власної ініціативи жителі вулиці Рильського написали про свою улюблену листоношу позитивний відгук у міське поштове відділення. За успішну роботу жінку неодноразово нагороджували грамотами, заохочувальними подарунками. Кілька років тому отримала нагрудний знак – почесну відзнаку державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта». Приємно, що на свою адресу їй доводиться чути слова підтримки від іршавчан. Запевняють, що в разі потреби будуть стояти за неї горою, адже, як стверджують люди, кращої листоноші їм годі й шукати.
У неї з клієнтами народилася обопільна любов, йдуть одне одному назустріч. Вони у неї радо виписують газети і журнали, купують товар, якщо потрібно, часто проявляють до бажаної відвідувачки свою гостинність. Вона ж належно виконує роботу, охоче сплатить клієнтам квитанції за комунальні послуги, щоб не йшли спеціально через це в центр, виконує й інші прохання по допомогу. Високим рівнем довіри до листоноші є те, що нерідко діляться з нею власними сімейними негараздами, питають поради, як діяти в тій чи іншій складній ситуації. Тут вже потрібно бути дуже тонким психологом, не байдужим та співчутливим до чужої біди, щоб не схибити й допомогти. Хіба з цим впоралася б черства людина? Однозначно, що ні. Ольга Петрівна завжди намагається виправдати довіру й очікування іршавчан, не підвести їх. Вдячна долі за кожну людину, що зустрілась їй на поштарській дорозі, як серед клієнтів, так і серед колег, бо хтось «спровокував» на радість, дехто змусив щось переосмислити, завдяки декому вдалося розширити кругозір.
У їх родині не одна вона може похизуватися любов’ю до поштарської роботи. Був період, коли листоношею в Іршаві трудились Ольга, її сестра Ганна, а також дочка згаданої сестри, теж Ганна. Можливо, це родинне тріо поштовиків заслуговує, аби бути вписаним в історію міста з найкращої сторони, адже вже маємо відомі династії медиків, учителів, юристів…
Боже, який то все-таки нелегкий поштарський хліб. Усі ми знаємо, що погода – примхлива пані. Іноді буває так, що й собаку гріх з будки виганяти. Може, вітер дме щосили, намагаючись приборкати не зрозуміло що. А то і сонце безмежно знахабніє, безжально повсюдно пускаючи свої пекучі промені. Інколи з неба так лиє, наче хмара увірвалась. Або ж сніжок рветься щодуху свої рекорди встановлювати. І мороз полюбляє познущатись. А листоношам на все це треба закривати очі. Озброївшись своїми торбинами та взявши, якщо погода дозволяє, свого помічника – велосипеда, прямують до осель клієнтів, приносячи новини, листи, пресу, пенсію, продукти широкого вжитку…
Болить серце і за те, щоб поштовики мали хороші умови праці. Пам’ятається, раніше були поштові скриньки, які полегшували роботу листонош. Ці скриньки практикували встановлювати в багатоквартирних будинках, десь на перехрестях кількох вулиць. Завдяки цьому вдавалося долати меншу відстань, зекономити і час, і сили. Хороша то була практика, але чомусь канула в Лету. Все-таки варто б її відновити.
Не дають спокою і неприв’язані собаки. До прикладу, вже було кілька випадків, коли Ольгу Кополовець під час виконання обов’язків вони кусали. Як водиться, у нас відразу починають заглиблюватись в обставини пригоди, шукати винних. А тут, мабуть, можна просто щось зробити з тими неприв’язаними собаками і вирішити саму проблему. Відповідальним особам варто це взяти на замітку.
Є період в житті, про який Ольга Петрівна воліє не згадувати. У середині дев’яностих, за трагічних обставин, зовсім молодим помер її чоловік. Здавалося, що все пішло шкереберть, розбилося на друзки, що і світла навіть в кінці тунелю вже не буде. Довелося пережити страшне горе, величезну втрату. Залишилась наодинці з малими дітьми. Ця жінка, попри невгамовний біль, чітко зрозуміла, що, на жаль, вже нічого не зміниш, як то кажуть, проти навіженого вітру не підеш. Зібрала силу волі в кулак і почала йти далі. На її тендітні плечі лягли обов’язки годувальника сім’ї, робота на землі, домашні клопоти і все решта. Найперше дбала про дітей, можливо, багато в чому ущемлюючи себе. Вже потім доклала значних зусиль, щоб син і дочка здобули вищу освіту. Від дня смерті чоловіка минуло вже понад двадцять років. Напевне, час багато що вивітрив, але ран на серці він точно так і не загоїв. Але так, життя продовжується…
Віра в Бога для О. Кополовець – то не порожній звук і не банальний набір букв. Саме ця віра й допомагала жінці вистояти в непростих життєвих ситуаціях, коли спотикалась об камені труднощів, потім зводилась на ноги знову і йшла далі. Вона старається не пропускати недільної Служби Божої, по можливості йде до храму, навідується в монастирі, аби черпати духовної енергії. Має власну, притаманну тільки їй, філософію життя, у всьому старається дотримуватися церковних канонів. Додала мудрості й сивина на скронях. Коли хтось йде в дорогу, з її вуст щиро зринає коронне: «Іди у Божий час».
Багато хто відає, що Ольга Петрівна – хороша господиня. Поспішає з роботи додому, а там в сезон з насолодою працює на городі. Дбає про те, аби були свої цибуля, часник, картопля, морква, буряк, помідори, огірки, кукурудза, квасоля тощо. Полюбляє образно казати: «Що заробиш у майці, те згодиться у фуфайці». Це все домашнє, екологічно чисте. Агрономом для неї завжди був батько. Він розкривав секрети, що робити, аби збирати високі врожаї.
Все оточення цієї жінки також добре знає, що вона просто обожнює квіти. Може комусь здатися, а що тут особливого. Та для неї це якийсь неповторний магічний дотик до прекрасного. Як вдома зацвітуть ці диво-рослини, то не може налюбуватися, натішитися у власному квітковому раю. Полюбляє серед них пофотографуватись. За щирістю емоцій стає чимось схожою на малечу. Діти О. Кополовець гордяться її захопленням, цінують вкладену нею працю і, між іншим, жартома називають маму квітковим магнатом.
… Та найперше не забуває, що вона – листоноша. Коли йде до клієнтів, то робить це з усмішкою на обличчі, а поганий настрій і домашні негаразди залишаються десь там, за сімома замками. Вважає, що так чинити, виконуючи належно свої професійні функції, – це її обов’язок. І так триває вже 31 рік… Рада, що клієнти її поважають. Це окрилює і надихає…

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар