Версія для друку Версія для друку

ЮРІЙ БУРЯС: «Коли нема музи, жоден танцювальний номер не може бути поставлений»

Ось уже півтора десятка років на районній мистецькій ниві, не покладаючи рук, трудиться відомий і талановитий Юрій Васильович Буряс з Іршави. Він – один із тих, хто впевнено пише творчий літопис Іршавщини. Власною працею довів, що молодий вік – не перепона здобуткам і перемогам. Ще б пак! На його танцювальні концерти та створеної ним студії ходять з ентузіазмом, невгамовним очікуванням чогось неповторного, незвичного, феєричного. І Юрій Васильович докладає усіх зусиль, аби не розчаровувати. Вважає, що головне у мистецтві – не кривити душею, бути по-справжньому щирим, мати свій творчий струмінь, тоді це обов’язково належно оцінять, а фальші ніколи не пробачать. Дається взнаки і непосидючий характер знаного танцюриста. Він доволі успішно реалізовує себе в різних іпостасях – чи тамади, чи ведучого свят, чи керівника. Часто метикує, куди ще спрямувати свою енергію. Якби не фізіологічна потреба у відпочинку і відновленні сил організму, то, напевно, присвятив би себе роботі всі двадцять чотири години на добу. Безперечно, на такі поривання сторонній людині кволо реагувати не вдається. Від його роботи віє шармом аристократичності, підкупає вишуканість, якийсь особливий смак. Під час розмови він відкрив завісу своєї творчої кухні.
– Юрію Васильовичу, як ви зрозуміли, що танець – сенс вашого життя?
– Від самого малечку я уявляв себе на сцені. Чесно кажучи, не мислив свого життя без неї. Пригадую таку історію дитинства. У нас вдома шістнадцять сходинок. Спускаючись, я завжди крутився зверху до самого низу. Напроти жила бабця, яка переймалася, щоб я не впав. Приємно за таку сусідку з добрим серцем.
Моя перша вчителька Тетяна Василівна Мавріц помітила в мені хист до танцю і поступово привила любов до нього. На той час важко було записатися в школу мистецтв, але батьки через знайомих все ж таки домовились за мене. За це їм щиро вдячний, адже танець став моїм життям.
– Ось уже кілька років ви є керівником танцювальної студії «Dance of angels». Розкажіть, будь ласка, про її діяльність, здобутки.
– Чесно кажучи, після навчання не мав планів повертатись до Іршави, хоча вона мене завжди вабила своїми простотою, компактністю, ритмом життя. Були спроби вступити до навчального закладу за кордоном. Хотів навчатися в школі танцю в Будапешті, задля цього пройшов там конкурс, навіть почав вчити угорську мову, бо мав намір у цьому місті здобувати вищу освіту. Все це відбувалося в 2005 році. Але життя – цікава і непередбачувана річ. Обставини склалися так, що вступив до Рівненського державного гуманітарного університету. Вже тоді стало зрозуміло, що залишаюся в місті, мені пощастило з роботою. Пригадую: перші два роки було дуже важко, бо не було приміщень, де займатися. Після звітних концертів моєї танцювальної студії до мене масово почали приходити діти. З кожним роком їх ставало все більше і більше. Студія почала розвиватися та набирати обертів. За нашої участі розпочалися різні культурні, масові заходи, фестивалі, конкурси. На них мої вихованці займали призові місця. От тоді і постало питання, що потрібно студію якось назвати. Діти почали придумувати різні назви. Зупинилися на «Angels». Згодом нам все-таки чогось в назві не вистачало, шукали ще одне слово. Діти самостійно вибрали «Black». Так і з’явилося «Black angels». Намагалися чимось вирізнятися, завжди були в пошуках нових танцювальних образів, костюмів, самостійно їх придумували. Коли студії виповнилося десять років, озирнулись назад і зрозуміли, що за спиною величезний багаж – десятки різноманітних образів, сотні костюмів та безліч перемог. Це підштовхнуло до того, що ми впевнено можемо претендувати на звання зразкової. У рідному районному будинку дитячої творчості, яким керувала мудра та чарівна жінка Йолана Юріївна Мельник, почали готувати документи на подання для отримання звання. Ось тоді і подумали про зміну назви, адже було безліч запитань, чому саме «Чорні ангели», хоча назва не повинна перекладатись. Важко було знайти іншу назву, особливо дітям усвідомити цей процес. Та за якийсь час ми зрозуміли, що можемо рухатися вперед з будь-якою назвою. Ось так і виникла зразкова хореографічна студія районного будинку дитячої творчості «Dance of angels», де наразі займається понад сотня дітей, які годинами тренуються в залі, відточуючи грацію, пластику та силу рухів.
До прикладу, назву лише кілька наших перемог. Ми ставали призерами на міжнародному конкурсі-фестивалі сучасної пісні та танцю «Кришталеві грона» у м. Виноградів, «Зіроньки Карпат» в Мукачові, «Євродансу» та «Весняного балу» в Ужгороді, «Іршава відкриває талант», в «Артцентрі талантів» та «Золотому вінці Терпсихори» в Рівному. З кожним роком намагаємося підтверджувати своє звання.
– Кого з відомих танцюристів вважаєте авторитетом для себе?
– Пригадується Ужгородське училище культури. Там викладав авторитетний, на жаль, нині покійний Михайло Львович Сусліков. У досить поважному віці він міг дати фору студентам. Для мене було дуже дивним, як людина на схилі літ може так перфектно і захоплююче рухатися. Ще мав одного хорошого вчителя, викладача училища культури, теж покійного, Івана Івановича Пастеляка. Він був надзвичайно хорошою людиною, мудрим наставником та великим організатором. Дякую Богу, що я мав нагоду колись у них повчитися. Заслуговує на неабияку увагу і повагу український танцюрист та хореограф Григорій Чапкіс, який в такому поважному віці демонструє дуже високу майстерність та техніку.
– Що найважче дається, коли тренуєте наречених для виконання першого весільного танцю?
– Нічого важкого в цьому процесі нема. Надзвичайно приємно, коли у наречених є бажання до танцю. Тоді весь процес проходить дуже злагоджено. Отримуєш криштальну насолоду від того, що ти вклав часточку себе в танець, який наречені продемонструють всім гостям на своєму незабутньому вечорі.
– Тамадування – це справа для душі чи спосіб заробляння?
– Коли ти працюєш на весіллі, то одним здається, що це легко, а інші, можливо, думають, що це важко. А я просто дістаю від цього масу задоволення.
Так склалося, що в Ужгородському училищі культури майже на всіх заходах, які проводилися закладом, я був ведучим. Мав до цього потяг здавна, тим паче, що обожнюю бути на сцені. У тому, що став тамадувати, по-хорошому винна моя подруга Олеся Томеш з Іршави. Коли готувалася до весілля, то за тиждень до нього попросила підшукати їй тамаду. Цілком серйозно сказала мені так: «Якщо не знайдеш тамаду, то в його якості будеш ти». Я тоді посміявся з того всього, запевнивши її, що на такому заході ведучим не буду точно. Та не так сталося, як гадалося. На дату весілля подруги я дійсно не знайшов жодного вільного тамади. Мабуть, її слова були пророчими. Отак довелося у неї вперше тамадувати. За це їй щиро вдячний, адже дала мені поштовх працювати над собою і в цьому напрямку та йти вперед.

– Може, поділитеся цікавою і неординарною історією зі свого тамадування...
– Кожне весілля є особливим, цікавим, а головне – неповторним. Я постійно кажу своїм нареченим, щоб поводилися так, наче вони – господарі дому і робили все для створення хорошого настрою, а гості за це щедро подякують їм подарунками та конвертами. На весіллі у наречених я – шпаргалка, яка їм у всьому допомагає.
Пригадую: на одному весіллі трапився курйозний випадок. Торт під впливом тепла почав нахилятися і майже під кінець весілля таки впав.
– Ви – ініціатор проведення благодійної акції «Розтопи своє серце – допоможемо дітям разом». Як усе починалося?
– Ідея започаткувати таку хорошу акцію виникла у відомої співачки Віталіни Кізляк-Остапчук з Осою. Вона розповіла мені, що було б добре зробити щось для онкохворих діток. Я відразу її в цьому підтримав. Навіть не думав на той час, що акція буде мати продовження. Її дуже важко організовувати. Не так легко пробудити в людях милосердя, доброту, чуйність та співчуття. Доки ні в кого не трапилася якась біда, до тих пір не розуміємо, як це важливо. Вже вісім років намагаюся достукатися до одного священика з нашого району, аби він зачитав прихожанам звернення оргкомітету акції та взяв у ній участь, натомість звідти ніякої реакції. Маю надію, що він все ж таки незабаром приєднається до нас.
З кожним роком, на жаль, кількість онкохворих дітей зростає. Хочеться вірити, що з часом ситуація буде кращою. Слава Богу, є хороші люди, які допомагають. Відчуваємо потужну підтримку цієї акції з боку голови Іршавської ОТГ Степана Бобика, за що йому щиро вдячні. Хочеться, щоб в ній брало участь якомога більше жителів Іршавщини, щоб кожен маленький житель району був здоровим. Сподіваюся, що акція буде жити і надалі.
Щоразу кількість коштів, які вдається зібрати, є більшою. Цьогоріч сума становила 339 тисяч гривень. Це не може не радувати. Кожна хвора дитина отримала 28 250 гривень. Та був і такий цікавий випадок. Один з колишніх керівників району не долучився до акції, мова йде про фінансову сторону. Кожна сума, яка нам анонімно чи відкрито надходить (до лічильної комісії), оголошується на підсумковому концерті зі сцени. До речі, кожен, хто прийшов на акцію, також може разом з нами підрахувати кожну копійку. А згаданий екс-керівник району не дав і поломаного гроша, тому, звісно, і не був зачитаний нами на концерті. Вже наступного дня стояло питання про моє звільнення з роботи. Але, слава Богу, все минулося добре.
– Як працюється творчій людині на посаді директора міського центру позашкільної освіти?
– Можу твердо сказати, що дуже цікаво. Мав нагоду співпрацювати з чудовим екс-керівником районного будинку дитячої творчості Йоланою Юріївною Мельник. У своїй роботі хотілося б запозичити все те добре старе, що вже було за її керівництва, а також щось додати у новому форматі. Приємно, коли в тебе вірять, а ще більше радує, коли ти віриш сам у себе. Не хочеться нікого підводити.
На цій посаді є певні психологічні моменти, які важко усвідомити. Маю на увазі, що, образно кажучи, вчора я ще був простим керівником гуртка, поруч знаходилися друзі-колеги, а сьогодні я – вже директор, організовую роботу всієї установи. Безперечно, це велика відповідальність, адже хочеться для кожного створити належні умови, «вибити» достойні зарплати, можливо, навіть премії, створити для колег сприятливий клімат, щоб кожна малеча відчувала себе повноцінним членом великої творчої лабораторії: туристом, танцюристом, вокалістом, художником, шахістом, не мала ніякого дискомфорту, щоб її батьки знали, що віддали своє найцінніше, свій скарб, тобто дитину, в надійні руки мудрого, творчого, талановитого керівника.
Міський центр позашкільної освіти очолюю з червня цього року. Приємно, що в нас повірила Іршавська ОТГ і взяла під своє надійне крило. За короткий час зроблено ремонт приміщення, повністю замінено газову котельню на централізоване електричне опалення. В холодну пору в нас затишно і тепло. Відколи став директором центру, Іршавська ОТГ виділила нам 130 тисяч гривень. Влітку ми створили загін «Веселка», де, завдяки співпраці з відділом освіти ОТГ, змогли оздоровити понад 90 дітей. Хочеться вірити, що в подальшому міський центр позашкільної освіти буде тільки розширюватися і поповнюватися творчими керівниками гуртків, які залюбки передаватимуть свої знання, уміння та навички малечі.
– Маєте непогані здобутки в житті. Як до цього йшли?
– Все в житті дається важко. З кожним днем, тижнем, місяцем, роком ти поступово рухаєшся вперед, значними зусиллями чогось добиваєшся і розумієш, що на цьому зупинятися не варто. Завжди хочеться більшого, але іноді за браком часу за деякі моменти забуваєш, якісь упускаєш. Всього, що маю, я добився завдяки копіткій праці. Коли в тебе є певна ціль, намагаєшся доводити будь-яку справу до кінця. Звичайно, бувають поразки, але знаєш, що тобі ніхто нічого просто так не подарує, засукуєш рукава і починаєш знову наполегливо працювати, вкотре доводячи самому собі, що ти це зміг.
– Що вас надихає?
– Важко сказати, що саме може надихати. Це може бути по-різному. Буває, їдеш в автобусі чи авто, і тобі щось спало на думку, наче прийшла смс. Потім з цієї ідеєю починаєш ходити, лягаєш спати, а вранці продумуєш все до кінця. Згодом показуєш це людям, демонструючи свій талант. Найбільша нагорода, коли все це оцінили. Перед постановкою танцювального номера ставимо перед собою завдання: змусити глядача задуматися, прожити все разом з нами і довести його до сліз співпереживання чи радості. До таких класних номерів відносимо «Повертайся живим».
Пригадую цікаву історію. Коли вперше летів на відпочинок, сидячи в літаку, придумав танцювальний номер «Стюардеси». Таких моментів було безліч. Якось воно само по собі приходить. Але коли нема музи, жоден номер не може бути поставленим. Якщо пропала, чекаєш, щоб довести все до логічного завершення, адже іноді трапляється, що не можеш себе заставити, не те, що не хочеш, а просто щось «не вариться».
– Як ви любите відпочивати?
– На відпочинок часу залишається обмаль. Іноді дивишся на годинник, а там – 8, 9, 10 вечора, то розумієш, що так далі тривати не може. Залишаєш все і йдеш додому.
Коли випадає нагода, напевно, найприємніше відпочивати на морі. Маєш неабиякий спокій, і навіть твій телефон мовчить.
Дякую кожній людині, яка трапилася на моєму шляху, з якою мені довелося познайомитись, навчити, навчитись, попрацювати. Вдячний своїм батькам, що я є. Спасибі Богу за талант. Вітаю всіх Вас зі святами. Нехай Новий рік буде по-справжньому новим, а у Ваших серцях лунає колядка.

Розмовляв Іван КОПОЛОВЕЦЬ

Прокоментуй!

Ваш коментар