Версія для друку Версія для друку

ДЕСПОТІЯ — ЦЕ НЕ ДЛЯ МЕНЕ

Автор давно виношував цю рубрику – «Мистецький вирій». Бо нашого, Іршавського, цвіту – по всьому світу. Іршавська творча кіберлітова трубка щедра на визнаних і не визнаних талантів, геніїв у різних видах мистецтва. Але вітер часу, історії та непереборних життєвих обставин розносить, інколи шпурляє ці алмази, що згодом стають діамантами, як далеко, так і близько. Та коли доля прихильна, вона дозволяє нам поспілкуватися із ними, а тим більше, сучасні технології в цьому сприяють.
Олександр Мавріц став для наших земляків своєрідним відкриттям останнього періоду на мистецькому небосхилі. І хоч а і в недалекий, але доля віднесла його у вирій. Попри те, пропонуємо з ним розмову, яка, сподіваємося, хоча б трохи привідкриє шторку над його творчим портретом.
– Олександре Карловичу, давайте почнемо з того, що для вас цей рік став ювілейним. Якщо поставлю запитання таким чином, що ви до цієї знаменної дати прийшли із найбільшим творчим досягненням у своїй дотеперішній артистичній біографії, маю на увазі роль коменданта табору Абрамова у фільмі Зази Буадзе «Червоний» -- це не буде занадто великим перебільшенням?
– Я просто намагався чесно робити свою роботу, а вже яке досягнення – судити Вам... Якщо говорити про кіно, – мабуть так, це перша моя робота у повному метрі, яка була відмічена на фестивалі і стала подією у моєму акторському житті. До фільму ”Червоний” у мене були тільки епізодичні ролі: “Жменяки” – 1987р.; “Прорвемось” – 1996р... Адже після радянської “епохи” в Україні знімалися фільми здебільшого з російськими акторами в головних і центральних ролях, а українським - “Кушать подано”. Тому ось така дотеперішня артистична біографія і до того ж, і до театру, в якому я працюю не така належна увага, як до кіно, на жаль!
– Отож, нехай і запізно, але редакції районки годилося б привітати вас від імені земляків із цими двома визначними подіями: ювілейною датою і визнанням на Трускавецькому кінофестивалі «Корона Карпат» кращою чоловічою роллю, зіграного вами Абрамова. Нагороди – приємна річ, але судячи із повідомлень преси, особисто ви не брали участі у кінофестивалі. З чим це пов’язано?
– Так, не зміг бути присутнім на цьому фестивалі в силу об’єктивних причин, на ці дні були заплановані знімальні дні в іншому проекті. А саме --повнометражний фільм “Довбуш”, де в мене роль Дзвінчука. І тому я не міг фізично бути присутнім, але до мене зателефонував продюсер фільму «Червоний» В.Філіпов і сказав,що нагорода з дипломом їде до Ужгороду, і передасть мені її В’ячеслав Єгоров із закарпатської фільмкомісії. За привітання дякую, приємно.
– Олександре Карловичу, перша велика кінороль для вас стала таланом, який продовжує приносити успіх. Мовлю в тому плані, що вас запримітили різні українські режисери. А як із репертуаром у рідному для вас театрі імені братів Шерегіїв?
– Ну, успіху поки нема. Є тільки затребуваність в декількох проектах. Сподіваюсь, що глядач прийде в кінотеатр і зробить оцінку роботі моїй і загалом фільмам. Так що дивіться українське кіно. В театрі мав тривалу відпустку і тому не надто знайомий з сьогоднішнім репертуаром. Знаю, що колеги їздили в Париж із виставою і мали успіх... Поставили декілька нових вистав із запрошеними режисерами. Ідуть із успіхом вистави режисерів О.О. Саркісьянц , нового нашого штатного режисера Михайла Фіщенка.
– Коли вже ступили на терени рідного творчого колективу, то сподобимося і на делікатне запитання: а як поставилися колеги по трупі до несподіваного, можливо, навіть приголомшливого для більшості, успішного вашого кінодебюту?
– Щиро вітали. Деякі із колег були на прем’єрі в Ужгороді, залишилися задоволеними. Я відчуваю щирість і відвертість. Було приємно.
– Можна трактувати вашу щасливу долю кіноактора в тій проекції, що ви, цілком сформована творча особистість, рішуче переступили рамки театральної рампи, ставши під яскраві софіти перед кінокамерами саме в той момент, коли українське кіно отримує державну підтримку, починає свій розвій у ХХІ-ому столітті?
– Це велике досягнення, що кіноіндустрія в Україні починає розвиватися – з’являються нові проекти,нові обличчя – це і зайнятість наших акторів, які, повірте, в Україні є. Це різножанровість: від казок – до бойовиків, арт-хаусу, драм, комедій і культових фільмів.
– Олександре Карловичу, а ви, як людина, а не митець, як саме ставитеся до успіху? Чи, може, вони, ці речі для вас, чи взагалі, – нероздільні?
– Роздільні! Як людина - я не люблю публічності, не люблю впізнаваності. Як актор, визнаю - це вимушена сторона, неодмінна частина професії. До успіху ставлюся з насторогою, без особливого пієтету.
– Стосовно творчої особистості: як і коли ви зрозуміли, що мистецтво Мельпомени – для вас. Як ішли до себе сьогоднішнього? Знаю, що і покійний, Царство йому Небесне, ваш брат Віктор мав непересічний талант митця, але, - музиканта. Отаке, неоднолінійне запитання.
– Вітя виховав мене у мистецтві ще у роки моєї юності. Я любив ту музику, яку він грав. І мріяв стати музикантом – як він. Хоча б схожим на нього. Але таким не судилося. До речі, це він відвів мене в Хустське училище культури, коли повернувся з армії і заставив здати документи на відділ режисури. Тому успіхи у своїй професії присвячую йому.
Потім знайомство з В.Л.Майданним, моїм першим педагогом, моїм близьким другом у театрі драми Олександром Саркісьянцом – режисером-постановником. І врешті-решт, у житті мені завжди щастило на творчих друзів, які випадково, а можливо, і по невипадковим випадковостям траплялися у моєму житті. Навіть зустріч із Заза Буадзе стала, як він сказав, прописаною «божественною драматургією життя». Я вдячний долі за цю «драматургію».
– Коли вже певним чином зайшли на рідну територію, то гріх буде не поцікавитися: на вас якимось чином позначилася та славна шерега творців, якими пишається наше Довге: Іван Довгович; рідня Івана Франка; Марійка Підгірянка; Михайло Машкін і знаменитий хор, заснований і виплеканий до слави – ним; академік Василь Німчук, неперевершені майстри пензля – Василь Бердар, Юлій Мошак, Юрій Боднар і вже нарешті наш, більш близький у часі, сучасник, поет Василь Кузан. Нехай уже вибачать не згадані всі інші, хоча б ті ж таки надзвичайно популярні учасники вокально-інструментального ансамблю «Олеся».
– Ніяким чином, крім того, що ми земляки з одного села, і я дуже гордий тим, що ми хоча б географічно дуже близькі. З деякими із них у мене дружні стосунки, і я радий зустрічі завжди...
– Олександре Карловичу, це тільки зовні, на поверхні життя актора виглядає легким і безтурботним. Але ж лицедійство, у високому значенні цього слова, справа далебі нелегка. А, може, й просто каторжна, якщо їй віддаватися сповна і з пристрастю. Як відновлюєте сили, у чому, чи де черпаєте натхнення?
– Гадаю,що сили і нерви не відновлюються. Коли цікаво – не думаєш ні про що. Ідеш – як світ за очі.
– Питати актора про його плани, щонайменше, мабуть, некоректно, важко знайти більш залежну професію, в даному випадку від волі режисера, аніж вашу, але ж тоді хотілося б почути хоча б про бажане у професії – ролі, постановки.
– Якщо від когось залежиш – це не творчість. Тим більше, від режисера. Деспот-режисер – це не для мене. Стосовно планів: ніяких. Сподіваюся на випадкові невипадковості.
Розмовляв Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар