Версія для друку Версія для друку

ВІРОЮ І ПРАВДОЮ СЛУЖИТЬ БОГУ І ЛЮДЯМ

Іршавський православний клір представлений різним священиками: за віком, за статусом громад та й чого гріха таїти, власне особистим авторитетом у своїх приходах і серед колег.
Отець Олександр Ряшко за дев’яносто років православ’я у Приборжавському – третій священик і, до речі, внучатий зять свого попередника о. Василя Резниченка. І сталося це абсолютно випадково. Наша розмова проходила ввечері напередодні Свята Миколая. Матушки Надії не було вдома. Вона у недільній церковній школі зі своїми добровільними помічницями розфасовувала шістсот подарунків разом із напеченими проскурами для найменших прихожан Свято-Покровського православного храму. Кілька разів вони радилися про деякі деталі зі священиком. Це тільки і перепинало по на кілька хвилин неквапливу течію нашої бесіди. Після одного із таких дзвінків о. Олександр і розповів про історію їх знайомства, а з його дозволу пропонуємо її увазі читачів. Сталося це на одній із дискотек, куди семінарист Олександр Ряшко прийшов зі своїм другом Маланкою. Молодому хлопцеві впали в око дві юні стрункі і красиві дівчини. Відразу подумав, що поки він учився в Ужгороді, вже підросли якісь сільські школярки. Запропонував другові потанцювати з ними.
Після танців пішов проводжати, як виявилося, двох сестер. Пройшли дві сотні метрів від клубу і біля входу до церковного подвір’я дівчата зупинилися:
– Нам сюди.
– Церква закрита, – пробував перевести на жарт дещо ошелешений несподіваним поворотом подій парубок.
– Ми– не в церкву, ми – до дідуся. Ми – внучки отця Василія, а приїхали із Руської Мокрої.
– Ви ще скажіть, що у вас ще й Німецька мокра є. – продовжував своє Олександр, який до того, як із посмішкою зізнається тепер, і не чув про таке село.
– Є й Німецька, – почув ствердну відповідь. – Наш татко – служить священиком у Руській Мокрій – його зять о. Василій Вальо.
Здається, передано точно той, двадцятирічної давності діалог. Наша оповідь дещо обмежена рамками газетної публікації, отож цю частину її вкоротимо та додамо тільки, що молоді люди обмінялися на прощання адресами і доволі інтенсивно обмінювалися листами та вітальними листівками.
Невдовзі з Божої волі та благословення Хустського Владики, архієпископа Мефодія повінчалися та й справили весілля.
Та свальба також вписана у історію Приборжавського. Їх вінчали сорок священиків. Гостей приймала молоді та їх батьки у шатрі на городі. То було останнє весілля у шатрі. Вже всі наступні відбувалися у закритих приміщеннях. А наспівувала їм щастя й долю знаменита нині на весь край Марина Полончак. Марина Іванівна виступала тоді із місцевим вокально-інструментальним ансамблем «Ритм».
У нашій серйозній передювілейній розмові – отцю Олександру 26-го грудня виповнюється сорок років – це можна вважати ліричним відступом.
Важко повірити, але нам довелося вести діалог і при свічках. Несподівано пропав електрострум. На цій приємній ноті ми на тиждень відтермінуємо завершення нарису про настоятеля Приборжавського Свято-Покровського православного храму отця Олександра Ряшка.
Закінчення в новорічному номері «Нового життя».
Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар