- Нове життя - https://nz-ir.com -

ЗА РОЗКРИТТЯ ДОЛІ ЖИТЕЛІВ СЕЛА БІЛКИ СТРІЧКА ОТРИМАЛА «ОСКАРА» І НАЙВИЩУ НАГОРОДУ КАННСЬКОГО ФЕСТИВАЛЮ

Це сталося 2 роки тому, коли американська кіноакадемія «Оскар» визнала кращим іноземним фільмом картину угорського режисера Ласло Немеша «Син Саула». Про неї багато говорили, всіх вразила доля євреїв, які потрапили в табір «Аушвіц» і перед лицем смерті намагалися зберегти свої традиції, ритуали, ідентичність.
Гран-прі у Каннах стало підтвердженням високохудожності стрічки про «угорських євреїв». Хоча це словосполучення залишає поза увагою, що йдеться про вихідців із закарпатського села Білки − саме їх зображено на табірних фотографіях, використаних режисером.
Про те, як вони потрапили в найкращий кінофільм, детально розповів на своїй сторінці у соцмережах науковець і літератор Володимир Кришеник, який багато років досліджує минуле свого села: «Як звали того єврейського хлопчика?.. Ледве згадав – Ґобі, Ґабріель Гедайлович. Ми мешкали тоді по сусідству, в с. Білки. Хата Маєра, як її прозивали, за два будинки від нашої. Ґабріелева сім’я вважалася бідною, навіть за тодішніми невибагливими сільськими мірками шістдесятих років минулого століття. Старший Гедайлович трудився кравцем − заробляв дрібні грошенята, перешиваючи та перелицьовуючи вживаний одяг. Із молодшим навчалися в одному класі. В одній вуличній команді грали у футбол. Безсердечні та нечулі підлітки, ми частенько кпилили з неспортивної вайлуватості цього благого товстуна. Ґобі все те безсловно терпів, змирився з долею.
Той раз зайшовся хлопець гірким плачем − гучний рев чула чи не вся наша вулиця. Сімейство Гедайловичів збиралось їхати в Америку. Багатий американський дядечко покликав до себе родичів, аби жили й працювали на його паперовій фабриці. Ковтаючи сльози, хлопчина вторив до мене: «Я нич не журюся. Дядя казали, що дадуть мені много доларів, та лем за рік вернуся до Білок».
Я більше не бачив друга дитинства. Не минуло й року, як замість Ґобіка доправили мені з Америки парадну дублянку зі штучної шкіри. Обнова пахла дивним чужинецьким запахом. Спершу здалася завеликою, та за кілька літ згодилася, аж і мода на схожі речі помалу допленталася до наших країв. Ґабріель же встиг утрапити на в’єтнамську війну, де й загинув. А за місяць-другий війна скінчилася.
Приблизно в ті ж роки євреї зникли з білецького всесвіту. В селі не зосталося жодного. Відійшли до землі обітованої, там і згадували свою колишню батьківщину. Як ото нині столітній колишній білецький рабин, згодом головний бухгалтер місцевого колгоспу на прізвище Абрагам. Дідусь усе поривався побачити, які вони тепер, оті Білки.
Нещодавно я з’ясував, що в сусідському будинку Маєрів у тридцяті роки минулого століття, ще до Гедайловичів, жила знана у світі через «Альбом Аушвіцу» особа: Лілі Якуб. Вона була серед тієї понад тисячі білецьких євреїв, що їх пізньої весни 1944-го забрали в Берегівське гетто, а згодом відправили в табори смерті. Так Лілі у свої 18 потрапила в «KZ Auschwitz-Birkenau». Згодом її перевели в інший табір – «Dora Mittelbau», що в Тюрінгії.
Був квітень 1945 року. Авіація союзників ущент розбомбила табір. Лілі блукала сновидою серед руїн, відчужено споглядала розбите приміщення казарми СС. У хворобливому мареві, вимучена голодом і нещастями, вона помітила раптом оту книжчину. Розгорнула. На першій же сторінці на неї гляділи зі світлин рідні брати, там же − і її фото. То був альбом охоронця табору, офіцера-есесівця, який знімкував сотні євреїв-односельчан, фіксуючи всі етапи їхнього короткого життя в Освенцимі − від моменту розвантаження білецьких в’язнів із товарних вагонів і до їх потрапляння в газову камеру. Ці фото згодом використав Ласло Немеш, котрий зняв на їх основі оскароносний фільм «Син Саула». Однак тепер героями фільму стали угорські євреї. Там жодним чином не згадано, що дійсними прототипами картини були саме закарпатці, мої земляки. Отака приватизована пам’ять.
На початку 1990-х Лілі Якуб навідала Білки. Кортіло побачити будинок Маєра, де провела дитинство та юність. Будинку в тому вигляді, яким вона його пам’ятала, не існувало вже в природі. Але знайшла неподалік дуже схожий. Вона ще купила ту хатину. Бажала померти в придбаній оселі, в себе вдома, в Білках. За пару літ таки померла на своїй чужині, в Америці».
Василь ГОРВАТ.