Версія для друку Версія для друку

Міст єднає береги, або поет Юрій Шип та Іршавщина

Із поетом Юрієм Шипом я познайомився десь в середині 90-их років минулого століття. Він часто навідувався на Іршавщину. Під час своїх поїздок ніколи не оминав редакцію газети «Нове життя», яка охоче друкувала його байки та гуморески. Працюючи на посаді відповідального секретаря Закарпатської обласної організації Товариства охорони природи, він залюбки приїжджав у наш край, де набирався сил і енергії, які потім віддавав поезії. В одному вірші він так і написав:

Де єднає береги

Міст через річку Боржаву,

Маю друзів дорогих,

Що запрошують в Іршаву.

  • Усі дороги ведуть в Рим, а мене – в Іршаву, -- щиро усміхається Юрій Васильович. – Що я там «загубив»? Найперше, познайомився з Петром Потушняком, коли працював вчителем Великолазівської школи на Ужгородщині. Петро Михайлович був там директором школи. Надзвичайно чудова людина, хороший керівник, добре знався в освіті, патріот рідного краю. Він міг годинами розповідати про свого брата Федора Потушняка, який вписав своє ім’я в українську літературу. Саме від нього я дізнався, що Федір Михайлович володів багатьма мовами – латинською, французькою, німецькою, угорською, румунською та слов’янською. Що він залюбки любив читати твори Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника, Максима Рильського, Андрія Головка. Захоплювався також зарубіжною літературою і філософією. Відрадно, що на його малій батьківщині – в гірському селі Осій відкрито літературний музей, в якому неодноразово пощастило побувати. Із приємністю також дізнався, що перші його книжки були надруковані саме в Іршаві. Це «Далекі вогні» і «Таємничі вечори».

Юрій Шип залюбки розповідає і ще про одного відомого письменника із нашого краю – Юрія Мейгеша, який народився у с. Великий Раковець. У рідному селі прозаїка вже кілька років тому відкрито літературний музей. Сюди навідуються туристи не лише з України, а й із-за кордону. Юрій Мейгеш вписав своє ім’я в літературі тим, що видав відомі романи «Верховинці», «Кам’яний ідол», повісті «Сьогодні і завжди», «Життя, хвилини, роки», які перекладено російською мовою. Окремі уривки із згаданих творів друкувалися в перекладі осетинською, молдавською, чеською, словацькою та угорською мовами.

Побував Юрій Шип і в музеї ще одного відомого письменника з Іршава Степана Жупанина. У літературі їх поєднує те, що обидва написали чимало віршів для дітей. Гордиться тим, що Степан Ілліч став лауреатом літературної премії імені Лесі Українки.

  • Майстерності написання поетичних рядків для дітей треба вчитися саме від Степана Жупанина. Він був не лише неперевершеним майстром слова, а й тонким психологом. Він усе помічав у природі: і бджілку, і ромашку, і вітер, і хмарку, і світле озерце, і сестричку-смерічку, і гірську стежину…Мені часто доводилося спілкуватися з ним. Він ніколи не оминав засідання, які проводилися в обласній організації Національної спілки письменників України. Із ним приємно було спілкуватися. Дуже чесна, порядна людина, справжній інтелігент. Незважаючи на багатий багаж знань, постійно вчився, вдосконалював свою професійну майстерність. У 1973 році він закінчив аспірантуру в Науково-дослідному інституті педагогіки України, захистив дисертацію «Естетичне виховання молодших школярів засобами пейзажної лірики». Кандидат педагогічних наук, доцент. Автор понад сотню наукових праць на педагогічні теми. Степан Ілліч був для мене справжнім вчителем і наставником. Радісно стає на душі від того, що його дитячі вірші стали піснями. Вони покладені на музику А. Філіпенком, А. Кос-Анатольським, Д. Задором, Б. Фільц, Л. Дичко, А. Рябчуком та іншими.
  • А з Дмитром Кременем у нас особливо приємні стосунки, -- усміхається Юрій Шип. – Я родом із села Мокра Перечинського району, а він із Сухої. Ми навіть так жартували: той, що з Сухої, а той, що з Мокрої… Свого часу він закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського державного університету. Із-за політичних поглядів довелося свого часу покинути рідне Закарпаття. Довгий час працював у Миколаївському педінституті, кореспондентом газети, був керівником обласної літстудії «Джерело». Його твори виходили в перекладі багатьма мовами світу. Серед них – російською, білоруською, грузинською, осетинською, молдавською, чеченською, болгарською. А найбільша його вершина – він став лауреатом Шевченківської премії. Ми й дотепер часто спілкуємося з Дмитром Кременем. До речі, він написав про мене вступне слово «Сповідь на вершині» до книжки «Поки сонце не зайшло».

Дмитро Кремінь так оцінив багаторічну творчість Юрія Шипа «Його творча книгарня – коштовний набуток. А ювілейне вибране – то сповідь і пересторога на вершині свого роду. На цій поетичній висоті не збудуєш місцевий графоманський теремок, як і реальну віллу київського чи іншого примандрованого божка біля Говерли реальної. Сповідь на Шиповій вершині – бо бенефіс на карпатській Голгофі, а його творчість – істинний мандат перед Богом і народом».

Юрій Шип подовгу може розповідати про Василя Кузана, з яким познайомився в Довжанському економічному коледжі. Молодий поет працював тоді там викладачем. Але на той час уже брав участь і став дипломантом міжнародного конкурсу кращих літературних творів молодих авторів «Гранослов-93». Із тих пір спливло багато часу. Та не загубилось ім’я Василя Кузана в літературному овиді. Він став лауреатом багатьох літературних премій, видав 20 книжок поезій. На його слова співають пісні народні артисти України Степан Гіга, Іван Попович, Петро Матій. Приємно дружити з такими літературними особистостями.

  • То було давно, -- згадує Юрій Шип – Будучи в Києві, я випадково на Хрещатику познайомився із нашим земляком, академіком Василем Німчуком. Але, як виявилося потім у розмові, він добре знав про мене, слідкував за моєю літературною діяльністю. На знак вдячності вдячності я подарував йому свою нову книжку «Співаночок для діточок». Невдовзі в одній з київських газет він тепло відгукнувся про мою творчість: «Юрій Шип у літературний український текст уміло вплітає закарпатські говіркові слова та граматичні форми. Таким чином він прищеплює читачам любов до рідного діалекту, з якого починається мудра повага до материнського слова, синівське відчуття належності до єдиного народу». А було й таке. В Ужгороді ми зустрілися з Василем Німчуком у присутності Івана Петровція. Іван Юрійович намагався познайомити мене з ним. На це Василь Німчук відповів «Ти не знайом мене із Шипом, а вчися у нього писати».

Свого часу працюючи на посаді провідного спеціаліста управління по охороні навколишнього середовища Міністерства охорони природи по Закарпатській області сходив вздовж і впоперек Іршавський район. Побував на Бужорі, полонині Кук, неодноразово милувався Боржавською долиною, як поет зустрічався в полі із жниварями, читав свої поетичні рядки перед робітниками і інженерно-технічними працівниками на фабриках і заводах. Був бажаним гостем також у навчальних закладах району.

  • Доля звела мене також із Двічі героєм соцпраці Юрієм Пітрою – ланковим механізованої ланки колгоспу «За нове життя». В обласне управління по охороні навколишнього середовища Міністерства охорони природи України в Закарпатській області надходили скарги щодо охорони прибережних захисних смуг річок. Згідно із законодавством не можна орати береги річок на відстані 25 метрів. Але селяни, звісно, не додержувались цього. Я завітав до Юрія Юрійовича, щоб поговорити з ним. Він із задоволенням поспілкувався зі мною, дав кілька корисних порад, які я обов’язково використав у своїй роботі. Водночас я подарував йому свої книги із дарчим написом.
  • А хіба можна вирубувати дерева на березі річок? – запитально подивився на мене Юрій Юрійович. – Коріння дерев затримує мул, який тік у річку разом із сталими водами, а коли їх вирубувати, та ще й поорати береги, разом із водою потрапляють у річку верхні шари ґрунту а водночас із ними й мінеральні добрива, які вносяться в ґрунт. Це і є поштовхом росту річкової рослинності, зокрема очерету. А рослинність, розростаючись, затримує сміття, що стає своєрідною греблею.    

«Одним із перших, хто рекомендував твори Юрія Шипа читачам, був Фелікс Кривін, -- згадував напередодні 70-річчя письменника професор Дрогобицького державного педагогічного університету  імені Івана Франка, доктор філологічних наук Микола Зимомря. – Славнозвісний сатирик звертався 20 червня 1981 року зі сторінок «Закарпатської правди» до читачів із однозначним запитанням і воднораз давав одноосібну чітку відповідь: «Що потрібно сатирикові? Проникливість у знаходженні зла, сміливість у його викритті і, звичайно, здатність перетворювати небезпечне в смішне. Сподіваюся, що все це у Юрія Шипа є – інакше навіщо б він брався за сатиру? Набагато спокійніше було би писати лірику». Уродженець Маріуполя не помилився – Юрій Шип виправдав його сподівання. Байки і гуморески Юрія Шипа друкувалися в обласних і республіканських газетах «Радянська освіта», «Друг читача», «Сільські вісті», «Радянська Україна», «Літературна Україна», журналах «Україна», «Перець», «Радянська природа», «Дружно вперед», колективних збірниках «Перевал», «Новоліття», «Сонячний годинник», «Калиновий спів», «Молодий день», «Ранковий клич», «Дзвінке джерело».

«Критика схвально зустріла першу його книжку «Бита карта», що 1984 року побачила світ у видавництві «Карпати», -- каже М. Зимомря. – З її сторінок на читача «глянули» напиндючені бюрократи, хапуги, ханжі, підлабузники, дволикі фараони – самозванці, всілякі ділки з великими амбіціями і зухвалою жадобою до таких жалюгідних принад ницої «престижності», як високі посади, дачі, автомобілі, веселки незаслужених радостей. Хоч такі «улюбленці» гумориста не переводяться там, де панує атмосфера «вертикального» підлабузництва, казенної байдужості, споживацтва, порушення норм людяної моралі й етики. Такі «герої» постають з-під пера Юрія Шипа у його другій збірці. Назва книжки -- «Градусна хвороба». Вона яскраво окреслює її тематичну спрямованість. У центрі уваги поета чітко визначений об’єкт, взятий під приціл – пияцтво й алкоголізм, що болісно дошкуляють особливо сьогодні».

А потім були «Феркові фіглі», «Веснярики», «Прогулянка по звіринцю», «Сині сльози» та збірки духовних поезій «Скибка духовного хліба», «Славлю Бога».

Великий  вплив на Юрія Шипа мають побратими по літературному цеху Степан Олійник, Павло Глазовий, Дмитро Білоус, Петро Скунць. Вони плекали на нього велику надію. І він за це їм щиро вдячний тепер.

  • У мене були хороші вчителі, -- каже Юрій Шип. – Із них я брав приклад, вчився пізнавати життя таким, яким воно є насправді. Серцем відчував, як мужнів від книжки до книжки, від першої книжки до наступних. Але ніколи не заспокоювався на досягнутому. Прагнув вершин. І допомагала мені в цьому самовіддана, чесна праця зі словом.

Юрій Шип дотепер залишається великим працелюбом. Про це неодноразово писала його побратими по перу Дмитро Кешеля, Василь Поп, Петро Скунць, Микола Матола, Василь Густі, Людмила Кудрявська, Дмитро Федака, Сергій Федака, Василь Чумак, Іван Сенько, Іван Хланта…

Про творчі пошуки поета-гумориста свідчать «Корисні загадки декому для згадки», побудовані на фольклорній основі. Незважаючи на вік, Юрій Шип продовжує радувати нас своїми творчими здобутками. І в 70, вважає він, можна творити. У нього ще дуже багато ідей і творчих задумів.

Дай, Боже, щоб усі вони збулися!

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар

*