Версія для друку Версія для друку

Релігійні процеси у верхів`ї Боржави та історія Кушницької церкви

Перші письмові згадки про с. Кушниця датуються 1318 р. Пізніше королева Єлизавета (1305 – 29 грудня 1380) – третя дружина короля Угорщини Карла Роберта) подарувала села Керецькі й Кушницю синам воєводи Станіслава з умовою, що вони вноситимуть у її казну половину податку від овець.
Першим відомим управителем села в 1456 р, був Kenis Pal (Кеніз Кушницький Пал).
Одна з легенд розповідає, що одними з перших поселенців були сім’ї з прізвищем Гоцко (Гецко). Вони розчищали сучасну територію села від лісу і кущів та розпочали побудову дерев’яної каплиці (церкви). Пройшов час, і на лівому березі потоку Лисичанки в урочищі Мочари поселилася група селян (волохів), які вбили свого пана, і втекли до Кушниці. Ці селяни часто збиралися цілою групою і говорили між собою по-волоськи, незрозумілою для Гецків (Митрели) мовою. Тож перші переселенці вважали, що волохи боячись, що їх будуть шукати, радилися між собою. Цих волохів і прозвали «Раді».
В документах Державного архіву Закарпатської області зберігаються відомості, в яких йдеться, що «Єпископ Інокентій Міку Клейн підтвердив, що він посвятив у сан священика Констянтина Рад, який впав у рабство Кримським татарам, але йому вдалося втекти. Він просить єпископа Михайла Ольшанського прийняти його як священника»
Про першу церкву села не відомо. Однак те, що вона існувала, говорить факт, що липових лісів в с. Кушниця не існувало. Частина лип могли рости біля старої церкв, а частина на полянах між лісом. До того часу могла бути хіба мала капличка, покрита соломою.
В статті В. Гаджеги «Додатки к історії Русинові руських церквей в Марамороші» (науковий збірник «Просвіта», Ужгород – 1922 р.), йдеться, що у 1682 р., в с. Кушниця розпочинають будівництво нової дерев’яної православної церкви із «звожених липових бревен», «Коли в 1798 р., проводили упорядкування парафій, то в записах протоколів можна знайти наступні відомості: в окрузі Довжанськім с. Кушниця: церква дерев’яна із липових бревен, звожених, збудована 118 років тому, добре содержана».
За народним переказом у 1717 р с. Кушницю захопили кримські татари (песиголовці – одягнуті в собачі шапки), які приїхали на конях через Торунський перевал і Репинний (йшли з Хуста після облоги замку). В селі у дерев’яній хаті навпроти церкви знаходився штаб татар. Завойовники грабували селян. Забирали худобу і людей. На малій дерев’яній церкві був невеликий дзвін, який жителям вдалося зняти і сховати під млином. Цей дзвін називався тронним
Дуже цікаві відомості про релігійні процеси, які відбувались на Мараморощині можна дізнатися з архівних документів Мукачівської греко-католицької єпархії. Зокрема і те що в 1716-1721 роках перейшла на унію і Мармарощина. 
1727 р. 3 лютого в м. Севлюш за присутності Іоанна Йоганна Гідерманського (єпископа Мукачівського і Мараморошського) проводилися збори духовенства грецького обряду. Серед запрошених був і Василь Мондич – священик с. Керецьок, який підтвердив греко-католицький обряд в селі. Бо в перебіг революції Ракоці ІІ (керівник антигабсбургської національно-визвольної війни угорського народу 1703-1711 років), багато хто хитався у вірі, і сповідував православ’я.
Велика роль тут належить роботі мукачівських єпископів: Геннадію Бізанці (1716-1733), Семіону Ольшевському та особливо Георгію Блажовському (1743-1767), завдяки помірній політиці яких здобуто дуже позитивні результати для єпархії, яку очолювали. Ось лише деякі з них: Мараморощина, з 1730 року стає під юрисдикцією Мукачівської єпархії після того, як близько 200 років була підпорядкована єпархії Альба-Юлія (внаслідок миру у Адріанополі, укладеного в 1568 році між султаном Селімом та імператором Австрії Максиміліаном).
Упродовж 1744-1749 років відбувся період великих релігійних потрясінь серед румунів, зумовлених в основному зняттям єпископа Клейна, з головування Фогарською єпархією, а також появою в Трансільванії сербського православного монаха Віссаріона Сарая, який дуже серйозно зумів потрясти греко- католицтво.
Виконуючи розпорядження королеви Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року про перепис парохій Мукачівської єпархії, єпископ Мануїл Ольшавський у цьому ж році приїхав до Кушниці і в протоколі залишив таку згадку: « с. Довге парох єден Федор Сарай (серб) рукоположен от єпископа Стойки (православний), налічувалось 120 вірників та 20 газдівств, в с. Кушниця 220 вірників та 24 газдівства. Дяка не має. Церков дерев’яна с вежею малиньков. Шинглами покрита. Територія церкви обнесена невисокою із зрубів дерев’яною огорожею». Згідно з угодою для вказаних приходів кожному було виділено по 100 срібних для придбання риз, чаш, тощо. М. М. Ольшанським в 1751 р. встановлені повинності для вірників і податки священникам, а також поліпшення матеріального становища «пароха» і «півцеучителя».
Одним із перших, про якого є записи в церковній книзі с. Кушниці, півцевчителем і дяком вже у 1855 р. був Фірцак Василь з Білок, мав дружину Маркович Йоганку. Фірцак Василь, який закінчив ужгородську півцевчительську семінарію, родич якого Юлій Фірцак був (1891-1912 рр.) єпископом Мукачівської єпархії.
З місцевого населення дяками – співали на крилосі у церкві були: Гецко Михайло, Леманинець Іван, Михайло Годь, Василь Мурник та інші.
За формою і образом кушницька дерев’яна церква, можливо, подібна до тих церков, які збудовані наприкінці 18 ст. в Мараморощині. Такі церкви були в Руському полі (Урмезієво), Тюшці, Майдані, Плав’є, Новоселиці. Це готичне завершення вежі (турні) – над бабинцем.
У 1779 р. в Мукачівську єпархію прийшов лист з Найвищої губерніальної ради, в якому було розроблено три проекти мурованих церков в селах Закарпаття, за цими зразками мали будуватися всі муровані церкви Закарпаття. Саме з цього часу форми церков уніфікуються і набувають рис типового базилікового храму.
У 1820 р. священиком Кушниці був Михайло Егреші.

Про дружні взаємовідносини сім’ї Кушницького священика із односельчанами дізнаємось із Церковної книги реєстрації актів про народження села Кушниця 1820-1887 рр. перший запиc на ст..1 має такий зміст:
«Священиком (парохом) Кушниці був Михаїл Егреші, його жінка (попадя) – Марія Ляхович – дочка пароха Торунського – Євстратія Ляховича.
Сина Кушницького пароха Михаїла 1820 р. н. хрестив священик Купарь – парох Задницький (Приборжавське), а хрещеними батьками (в графі мовою оригіналу восприїмника ци прості ци пани цілятинські) були: Лука Григош – парох Керечанський, попадя Тюшківська і Пилипчанська. А також Гецко Митер і Юрко Радь кущницькі (куратори, члени церковної ради – представники двох найдавніших, найбільших, найчисленніших фамілій – в селі). Гецко Митер представляв правобережну частину населення, а Юрко Радь – лівобережну частину населення (за рікою).
Плануючи нове будівництво кам’яної церкви на існуючій ділянці дерев’яної церкви, було вирішено в 1830 р. друге тимитів-кладовище, розмістити біля дороги в Лужок, це частина урочища Дуброва. Розділили кладбище на дві частини згідно тодішніх санітарних умов. Від вулиці хоронили померших від старості, а в кінці кладбища тих, хто помер від епідемії (корели.).
Треба відмітити, що кам`яні церкви вже були збудовані у сусідніх селах, зокрема: у 1810 р. в с. Приборжавське розпочалось будівництво мурованої з каменя церкви славетним довжанським священиком Василем Довговичом, закінчили будівництво церкви у 1824 р., а також у 1832 р в с. Лисичево була збудована кам’яна церква святого Михайла – будівництво кушницької кам`яної церкви було розпочато пізніше тому, що дерев`яна кушницька церква ще була в добротному стані.
Отець Добра Іван (1803-1845 р.) почав будувати (однонефну муровану базиліку), за типовим проектом по периметру дерев’яної церкви в 1835 році. Можливо, роботою, як і в інших храмах, на підряді працювали старі майстри – ремісники, а інженер зрідка міг бути на будівлі, коли робили арки, в підпорядкуванні його були старі майстри, які будували церкви в с. Приборжавському, Лисичевому, а помічниками були кушницькі Гецки – мурники, яким за професію мурника – (каменяра) пізніше поміняли прізвище на Мурник. Ілько Радь – мабуть, був куратором в церкві, продав воли, і так докрили шинглами церкву. За це всі родичі Радя заслужили собі місце і поховані біля церкви, а не на новому кладбищі на Дуброві. На їх могилах родичів Радя, біля церкви, стоять кам’яні хрести. Однак грошей на ведення будівництва не вистачало, і будували церкву майже 25 років. За народним переказом, посланці від церковної громади з офіційним листом збирали кошти у верховинських селах Міжгірщини і Березнянщини.
Отець Добра Іван, через нещасний випадок не зміг завершити роботи – впав з високих риштувань новобудови церкви і помер, похований біля церкви в 1845 р., на могилі встановлено кам’яний хрест.
Наступником Добри Івана був отець Михайло Мустянович – з сім`ї священика, 1845-1898 рр. який прослужив у Кушниці 52 роки, до 1898 року.
Завершення будівництва церкви припало на 1865 р., (є напис на турні), храмовий празник і назва церкви Щасливе рождество Діви Марії (дослівний переклад з угорської).
Після Габора Мустяновича кушницькими греко-католицькими священиками були отець Андрашко, отець Петро Погоріляк, отець Василь Штима.
Сторожили Кушниці кажуть, що у бані під хрестом кам’яної церкви зберігалися документи про церкву, але буря 1928 року зірвала дах і башту з хрестом, після цього документи зникли …, а турню довелося відновлювати.
Угорський вчений Елик Фицнеш у «Географічному словнику Угорщини середини 19 ст.» пише про Кушницю /Кушніцо: «українське (русинське) село в комітаті Мараморош, близько до Березького комітату. Жителі: 5 римо-католиків, 715 греко-католиків, 49 євреїв. Є тут греко-католицька матірна церков, синагога. Землевласник: граф Телекі та ін.».
З лютого по квітень 1904-го і взимку 1914-го (до 3 березня включно) тривали судові процеси над закарпатцями. Вони зафіксовані як Мараморош-Сиготський процес і стали прикладом процесу самоідентифікації краян. Судові процеси проти православних селян стали чи не найпомітнішою подією в новітній історії Закарпаття. У перших роках ХХ ст. жителі сіл Іза на Хустщині та Великі Лучки на Мукачівщині відкрито заявили про свій вихід з унії, намагалися створити православні громади і запросити священика. 1912 р. у православну віру масово почали переходити жителі с. Іза і Липча, Теребля та ін. всього 9 сіл…, тож жителі Кушниці знали про ці події і теж хиталися у вірі, думали про перехід у православ’я. Але це вже інша сторінка історії одного з найгарніших сіл Закарпаття, яке цього року відзначає 700-літній ювілей.

Василь Гецко,
архітектор,

Михайло Марканич,
головний науковий співробітник держархіву.

Ваш отзыв

Ваш коментар