Версія для друку Версія для друку

Петро Пітра: «Няньо дуже любив сад і виноград»

У березні цього року знаній людині нашого краю Юрію Юрійовичу Пітрі виповнилося б 104 роки. Наш кореспондент зустрівся з його сином Петром і взяв у нього інтерв’ю. Ось що він розповів:
– За майже сорок років Юрій Юрійович довів, що земля на добро відповідає добром – розпочав свою розповідь Петро Юрійович.
Різні були за цей час роки. З пізніми або ранніми веснами. З ласкавим сонцем чи захмарним небом, багатими на дощ чи надміру засушливими літами і надто вже передчасними заморозками. Але ніхто не почув від нього нарікань на погоду. Треба віднаходити «ключі» до таємниць природи! «Погода погодою, а робота роботою», — часто любив повторювати він.
Хліборобський талант закарпатського кукурудзовода одержав міжнародне визнання. Він неодноразово бував у братніх країнах – Угорщині, Чехословаччині, де у вчителя було багато послідовників і друзів. Посіяні ним зернини дружби дали щедрі плоди.
Юрій Юрійович обирався депутатом Верховної Ради СРСР шести скликань, тобто був ним 27 років.
Назву такий факт. Білківчани справедливо вимагали: потрібні школа гарна, палац культури просторий, торговий центр сучасний. А він глянув глибше. Поставив питання: перетворити Білки в експериментальне, показове колгоспне село. Уряд республіки підтримав цю пропозицію. Архітектори розробили план забудови села. Так у селі побудували чотириповерхову школу на 1050 учнівських місць, двоповерховий вузол зв’язку, триповерховий торговий центр, двоповерховий дошкільний заклад, триповерхову дільничну лікарню, двоповерховий будинок для спеціалістів, триповерхові адмінбудинки сільської ради та правління колгоспу. Провели центральний водопровід, каналізацію. Село газифікували тощо.
А ще він був людиною слова. Тому до нього радо йшли як з великими державними питаннями, так із маленькими печалями, йшли за порадою і допомогою. Бо були впевнені, що він писатиме, дзвонитиме, їздитиме доти, поки не виконає накази виборців…
У 1949 році няньо вперше їхав на нараду передовиків сільського господарства України. Я дуже-дуже радів за нього і з нетерпінням чекав гостинця. Повернувся няньо і простягнув мені цілу складку казок, легенд. І ще зошит і ручку в додаток…
А я чекав чогось незвичайного… Аж потім я зрозумів, що саме то був «незвичайний» гостинець, який ніби промовляв: учися, Петре. Добре вчися!. Як знову батько їхав у Київ, я чекав на нового гостинця. А батько приїхав і привіз мені вишиванку. Ти ж уже легінь! Коли був десятикласником, батько купив мені годинник «Победу». І справді, перемога! Уранці 1958 року радіо передавало Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння нянькові звання Героя Соціалістичної Праці… Ми всі з школи гуртом пішли вітати його. На мені була вишиванка, на руці – «Победа» — батькові дарунки. «Дякую, няньку,» — прошепотів я і вручив йому букет живих квітів.
Закінчивши школу, батько і головний агроном колгоспу Василь Михайлович Потушняк (родич по мамі) тішилися, що я поступив учитися в Мукачівський сільськогосподарський технікум, пішов батьковою колгоспною стежкою.
Та трапилося так, що на канікулах неподалік Білок доцент Ужгородського держуніверситету Федір Михайлович Потушняк, брат білківського агронома, проводив розкопки, а я йому допомагав.
Якось батько мене спитав:
«А ти після технікуму в колгосп хочеш чи, може, вчитися далі?» Моя відповідь: Я страшно люблю історію (може, то ті легенди про опришків, що їх привіз няньо з Києва, в цьому винні, а, може, і Федір Михайлович Потушняк).
Няню! Лист з університету. Мене зараховано студентом історичного факультету.
… Відійшли ті далекі літа. Про Білки і білківчан написано багато книг, знято документальних фільмів, в тому числі і про батька.
Скажу по секрету: няньо дуже любив сад і виноград. Це було його захоплення. Помиляються ті, котрі вважали його лише кукурудзоводом.
А ще він любив онуків – Юрка і Петра та правнуків Юрія, Феріка, внучку Яночку та Петрика.
… Уже понад два десятки літ Петро Пітра на заслуженому відпочинку. Але не сидить склавши руки. Разом із дружиною, Юстиною Іванівною, пораються на городі, вирощують картоплю, цибулю, часник, помідори й огірки. Мають гарний сад, де є і яблука, і сливи, і груші, і черешні. Із ранньої весни до пізньої осені вони пораються на присадибній ділянці. Крім того, Петро Юрійович створив музей батька. Тут зібрано книги, газети і журнали , які свого часу писали про Юрія Юрійовича.
У цій кімнаті з Юрієм Юрійовичем часто чаювали відомі журналісти, письменники, керівники району й області, гості з Києва та із-за кордону. У пам’ять про батька видав книжку про рідне село Білки, вмістив матеріали про тих, хто жив і працював у ті часи, коли творив Юрій Юрійович. Продовжує дотепер співпрацювати із районною газетою «Нове життя». Читачі від того лише задоволені, бо пише Петро Юрійович не лише про відомих особистостей, а й висвітлює події, що наразі стаються в повсякденному житті.
Тепер у П.Ю. Пітри свої внуки і правнуки. Він їх дуже любить. Усе, що робить, каже, робить для них. Має надію, що вони продовжать його справу. Дай, Боже, щоб так воно і сталося. Пітровому роду нема переводу.

Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар