Версія для друку Версія для друку

Відгомін війни не змовкає у душі…

Уперше познайомився із Іваном Бердарем із Білок під час відзначення 27-ої річниці виведення радянських військ з Афганістану два роки тому. Разом з побратимами він брав участь у проведенні волейбольного турніру на приз Юрія Маргіти в Чорному Потоці. Розговорилися. Виявляється, він воював разом зі своїм земляком Михайлом Горзовим, якому не судилося повернутися додому – ворожа куля обірвала його юначе життя.
– Ми з Михайлом – ровесники, – згадує тепер Іван Бердар. – Разом ходили в один клас, сиділи за однією партою. Товаришували. Був дуже хорошим, привітним, любив спорт. У Афгані теж зустрічалися. Лише коли я вже повернувся додому, дізнався, що його вже немає в живих. Мені дотепер боляче на серці. Важко втрачати друзів, тих, з якими разом виріс. Війна несе горе у людські сім’ї, вдягає в жалобу тисячі сердець.
Відгомін тих боїв не змовкає у душі, не заліковується у серці. Іван Ілліч згадує місто Джелалабад у Афганістані. Наші хлопці охороняли аеродром, де розмістився вертолітний полк. Його майже щодня обстрілювали душмани. Одного разу міна потрапила в їдальню. Тоді багато загинуло хлопців із Закарпаття.
– Ми жили в палатках, – продовжує розмову Іван Бердар. – Найбільше непокоїло те, що аеродром обстрілювали здебільшого вночі. Чи страшно було? Звісно, не весело. Але ми трималися. Разом зі мною служив Петро Куруц із Нижнього Болотного. Ми з ним товаришуємо дотепер. Джелалабад мені нагадує Дебальцево, де теж загинуло чимало захисників.
Іван Бердар з багатодітної родини. Бог подарував батькам Іллі Івановичу і Марії Василівні вісім дітей. Це Марія, Розалія, Петро, Ганна, Іра, Ольга, Клара. Іван був наймолодшим. Жили у присілку Ковбасово. Після закінчення восьмирічки вступив у Берегівське профтехучилище. Вивчився на токаря. Трудову біографію почав писати на Закарпатському заводі вузлів і деталей мастильного обладнання. Йому так сподобалася тут робота, що й після армії повернувся на рідне підприємство.
– Коли я йшов у армію, – продовжує спогади І. Бердар, – про Афганістан доводилося чути багато. Але радянська пропаганда зомбувала людську свідомість. У газетах, на радіо, по телебаченню вели мову про миролюбність обмеженого контингенту радянських військ а Афганістані. Мовляв, наші солдати садили дерева, квіти, ремонтували школи і дороги, надавали гуманітарну допомогу.
А насправді там йшла справжня війна, на якій вбивали і калічили. Звідти почали відправляти «чорні тюльпани» зі скорботним вантажем у цинкових трунах, від яких батьки миттєво сивіли і старіли на десятки років… На рідну землю не повернулося 3360 воїнів.
Сумно слухати таке. А Іван Бердар усе це пережив. На його очах вмирали побратими… – Будь-яка війна, – каже, це катастрофа для людства. Вона нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям. І найбільша радість, коли вони, колишні воїни, зустрінуться, їм є про що поговорити. Посивілі завчасно хлопці-афганці ще й донині йдуть у тривожних снах у бій, затуляючи від куль один одного… Відгомін тих подій не змовкає у душі і дотепер.
Василь ШКІРЯ.

Ваш отзыв

Ваш коментар