Версія для друку Версія для друку

КУК – СТВОЛИ ЖИТТЯ:

У своєму житті Володимиру Федоровичу неодноразово доводилося розвінчувати стереотип знайомих і співрозмовників, які заздалегідь були впевнені, що він пов’язаний родинними узами із останнім командуючим Української Повстанської Армії Василем Куком. Останній випадок, який пригадує, – розмова із бригадиром шахтарів на території Угорщини до розвалу Радянського Союзу. Родом із Донбасу, Василь мав коріння на Західній Україні:
– Добре-добре, ми знаємо, що ви не родичі. Ми розуміємо…
– Взагалі-то, – говорить сьогодні Володимир Кук, – якщо взяти пряму лінію, то кілометрів десь біля сорока буде село, де народився знаменитий Василь Кук.
Сам Володимир Кук народився в селі Колодинці за 16 кілометрів від Львова. Він – третя дитина у селянській родині Федора Юрійовича і Ганни Олексіївни Куків – появився на світ у 1942-му році, хоча й записаний по церковній метриці у 1943-му. До нього у сім’ї вже народився у 1929-му старший брат Ярослав і сестра Юлія – у 1936-му.
Тоді село більше ніж на 900 дворів майже повністю належало до греко-католицької віри і лише 14 родин були православними, що залишилися від І-ї Світової війни. Чому саме на цьому наголошував Володимир Федорович, просто, його батько – ревний греко-католик мав музичну освіту і виконував обов’язки церковного хору.
Кук ніби й не стверджує, але, судячи по-всьому, наступні карколомні зиґзаґи, перипетії долі у родині так або інакше пов’язані із цим фактом. Священик, настоятель їх храму, брав участь у відомому Львівському соборі греко-католицької церкви, який прийняв історичне рішення про возз’єднання із Московською патріархією. У роботі «возз’єднавчого» собору брав участь і священик їх церкви, але, повернувшись додому, помер на третій день від інсульту. На місце небіжчика прислали вже іншого, православного. Так склалося, що справу служіння довелося взяти, нехай і підпільно, Федору Васильовичу. Влада неодноразово попереджувала про неприпустимість такого його служіння.
Невдовзі сталася подія, яка немов, грудка снігу, зрушила проти цієї родини лавину репресій. Однієї ночі до хати зайшло кілька озброєних чоловік і забрали старшого брата Славка. Як виявилося згодом, сімнадцятирічний юнак ще з декількома такими ж молодими односельцями потрібен був для копання могили якомусь полеглому командиру УПА, ватажку місцевого рівня.
Їх бабця, мудра жінка настійно рекомендувала хлопцеві тікати та хіба молодість слухає у подібних випадках старших. Коли ж наступної ночі привезли тіло полеглого, на цвинтарі сталася облава НКВС-івців. Славко не зумів втекти.
Додому арештованого привезли через тиждень і відмолотили на току, як сніп. Зброю проте, як не шукали, не знайшли. Побитого знову відвезли до Львова. Батько продав коня і подався у місто. Володимир Федорович так і до цього часу не знає, кому старший Кук дав хабара – адвокату, чи судді, але Ярославу «дали» не десять, як було попередньо оголошено, а «всього» лише п’ять років.
Дещо випереджаючи чинний плин життєпису, Володимир Федорович зауважує, що так і не дізнався, за що по суті був засуджений брат Ярослав. Вже за незалежної України на запит до Львівського СБУ отримав відповідь, у якій ішлося про те, що брат належав до структури УПА і мав псевдо.
Плин післявоєнного життя у Колоднинцях мало чим відрізнявся від решти західноукраїнських сіл. Інша справа, як складалися колізії у кожної окремої сім’ї.
У 1949-му році вбивають голову сільської ради. А він, слід сказати, був своєрідним охоронцем, наскільки таке було можливим у тодішній системі, для родини Федора Васильовича Кука – доводився тому двоюрідним братом. Над ранок до їх господи увірвалися чотири автоматники і дали сім’ї півгодини, щоб зібрати речі. Так почалися роки поневірянь Володимира Федоровича ще першокласником. Ведучи розповідь про свою долю, наш співрозмовник мимоволі вкраплює у канву тогочасного полотна нитки новітньої ткані. Так, виявляється, радянська влада, виселяючи членів сімей упівців, не дозволяла їм забирати громіздкі речі. Господарка залишалася напризволяще. Здебільшого майно направляли в колгоспну комору без належного документального оформлення, що в пізніший період, коли заслані поверталися додому, вони не могли пред’явити які-небудь претензії владі на майно. А от деякі побутові речі впізнавали у сусідів, односельчан, і ті повертали: хто з вибаченням, а хто й просто так.
– Віддай. Бо то ровер мій.
– Забирай, та подякуй, що зберіг.
Такого роду діалоги, емоційно майже не забарвлені, згодом ставали буденністю у 1960-ті роки на Львівщині.
У львівській тюрмі їх сім’ю тримали біля двох місяців. Камера – напівпідвальне приміщення розміром 10-12 х 6м цілковито набита різновіковими мешканцями. Нари у два поверхи За занавіскою – «параша». Нормальну людину поступово перетворювали в скотину. Формували психіку на основі принципу «Жить – нср-ть».
Десь впродовж двох місяців, коли сформували ешелон та місця на пунктах призначення.
Грудень. Так само нари. Лише уже в товарняку. Їх відправляли на Урал, Пермський край, Усовський район селище Мірний, де знаходилася перша алмазна копальня – кімберлітові трубка у Радянському Союзі. Шлях зі Львова до Пермі зайняв місяць. Ешелон удень «відстоювався» на запасних коліях. А вночі його переганяли на Схід.
Батька призначають старостою вагона. Старший Кук зумів і тут належним чином організувати сякий-такий побут. Дотепер Володимир Федорович не може спокійно згадувати, як їм весь цей час давали кип’яток і сушену воблу: від цього їдла у дитини весь час була нудота і легка паморока. А от у Персиківцях, де вони очікували кінцевого розподілу, годували перловою кашею на воді, яку до цих пір полюбляє.
Їх сім’ю відправили в селище Промисли на золотодобувний промисел. Поселили у юртах із вагонки. Не мерзли, бо мали буржуйки, а із меблів – збиті батьком із дощок столи, табуретки, тапчани. Всі в сім’ї, окрім молодшого Кука, працювали на комбінаті. Надзвичайно жорсткий, навіть жорстокий режим контролю. Подруга його сестри Галя якимось чином приховала алмаз і призналася в цьому знайомим. Після цього Галя зникла з їх життя. Всі знали, що за таку провину відразу відправляли на лісоповал.
На засланні родина пробула до кінця 1950-х.
– Нас звільнили майже в останню чергу, і ми виїхали додому, – згадує тепер Володимир Федорович.
Коли приїхали на батьківщину, виявилося, що Володимир не знає української граматики. Тож для навчання батьки обрали йому російськомовну школу у Львові. Вчився добре. Але по закінченні дев’яти класів від директора почув хоча і вражаюче прикру, але реальну пораду-рекомендацію:
– Тобі нічого не світить.
Хто відсидів або відбув заслання, не міг бути прописаний у Львові. А не маючи прописки – не міг знайти ніяку роботу. Він це й сам уже, мабуть, розумів. Інакше як пояснити прийняте ним рішення поїхати у Норильськ, де брат Славко працював сталеваром, плавив спеціальні сталі.
Сімнадцятирічним Володимир Кук поїхав у далекий Норильськ. Влаштувався у рембудконтору столяром-краснодеревником і паралельно продовжив навчання у вечірній школі. Незважаючи на відірваність від рідного коріння, молодший Кук і тоді, й тепер вбачає у тому житті і світлі мотиви на тлі негараздів. Сама моральна атмосфера в цьому місті, попри те, що чимало його мешканців пройшли чистилище в’язниць, таборів і заслання: містяни всі і все про всіх знали, а це, що не кажи, сильний фільтр у соціальному плані. Постачання населення забезпечувалося за першою категорією, і жителі наївно вважали – так само живе весь Радянський Союз. Омана оточувала – здавалося, що кругом комунізм.
Норильський металургійний комбінат – містоутворююче підприємство – визначав все життя міста. Заступник директора по кадрах – велика людина не за посадою, а за станом душі – шукав кращих учнів у школах Норильська і відправляв їх на навчання у вищі навчальні заклади. Одним із двох відібраних таким чином відмінників вечірньої школи виявився Володимир Кук. Так, у кінці кінців, він став студентом вечірнього відділення Норильського індустріального інституту та перейшов на роботу на шахту. Там, – згодом пройшовши відповідну комісію, – у рятувальну частину.
Коли слухаєш цю акуратну– як зовнішньо, так і внутрішньо, надзвичайно інтелігентну у спілкуванні літню людину, відчуваєш її душевний щем за тими молодими роками, коли становився фахівцем унікального рівня у своїй сфері, робив кар’єру у позитивному значенні цього слова, одним словом – повнокровно жив.
Володимир Федорович Кук пройшов службовими сходинками від командира відділення до командира рятувального загону. Це людина, яка без перебільшення бачила багато чого в своєму житті. Посада впродовж 26-ти років, саме стільки він присвятив себе цій службі, вимагала максимального фізичного навантаження із одночасним високоінтелектуальним напруженням розуму, психіки. Не кожному таке під силу і до снаги.

Михайло ІСАК.
Закінчення у одному із наступних номерів.

Ваш отзыв

Ваш коментар