Версія для друку Версія для друку

СТОЛІТТЯ ВЖСР*: два покоління з нею, і два – без

жовтень

Цього тижня пострадянський простір пережив столітній ювілей жовтневого перевороту (у інтерпретації самих його лідерів) 1917-го року у Петрограді і Великої Жовтневої соціалістичної революції у офіційній ідеологічній концепції сталінсько-хрущовсько-брежнєвського та навіть перебудованого періоду. Центральні українські медіа, звичайно, не обійшли увагою подію, що, безумовно, позначилася на історичній долі нашого народу. Місцеві – «Зорю Жовтня» – здебільшого обійшли тактичним мовчанням. Це так. Про всяк випадок.
Закарпаттю поталанило. Із цього історичного періоду часу два покоління наших земляків, завдячуючи геополітичним факторам, щасливо розминулися із шляхом у світле комуністичне майбутнє, визначене натхенниками і керманичами петроградського жовтневого перевороту. Водночас два покоління закарпатців -- до 1944-го року і доби незалежності України – по великому рахунку обійшлися без комуністичної мантри. Однак і без ложки дьогтю так само не обійшлося.
У рідному Приборжавському перший комуніст І.В. Павлище повернувся «інфікований» цією лівою ідеєю з російського полону після Першої світової війни та Громадянської війни на теренах колишньої Російської імперії. Та й не він один. Правда, згодом, -- у другій половині 1940-их навідріз відмовився вступати до колгоспу, а зронена ним фраза «це не ті комуністи, що ми їх чекали», пережила і його нащадків. Ім’я першого більшовика збереглося для історії, а от останнього скоріше за все затерлося в останні десятиліття перемін.
У глибині Європи загубилось знедолене слов'янство за Карпатами, у якого назріла незборима потреба соціальних змін. На зламі епох у глухому селі витворився синтез пошуку соціальної справедливості (селяни відкрито повстали проти непомірного трудового визиску греко-католицького священика і його дружини) із привнесеними більшовиками ідеями та готовою альтернативою – православ'ям. Так неосвічені неофіти навернулися у лоно віри прабатьків, яким імперія нав'язала колись Ужгородську Унію. Непрямий наслідок всього цього – поголовний перехід коріних жителів села у 1919 році у православну віру.
Півстоліття тому шпальти «Нового життя» рясніли офіційними та й не надто матеріалами до 50-ої річниці ВЖСР. Це всього лише за рік до Празької весни, цвіт якої, чого вже там гріха таїти, був зірваний знов-таки не без реальної і в подечому вирішальної допомоги уродженців Приборжавського, які на той час займали ключові пости у Збройних силах та безпекових структурах сусідньої Чехословаччини. Такі історичні реалії, від яких так само нікуди не подітися –килим нашої історії витканий не одними рожевими нитками.
У той же період народилося покоління, представники якого з молоком матері заплекались тими ідеями та ідеалізацією Країни Рад, про яку метафорично говорили, що там сонце сходить.

В кінці 1930-их, на початку 1940-тх вони масово нелегально переходили в Карпатах угорсько-радянський кордон і потрапляли в НКВСівські катівні, а звідти до ГУЛАГу та масово здавалися в полон на фронтах у степах понад Доном. Саме до їх генерації належать десятки майбутніх солдатів Людвіка Свободи та добровольців Червоної армії.
Річниці «Великого Жовтня» привносили в наше редакційне життя інколи доволі комічні, якщо вже зовсім не безглузді опуси. Якось молодий журналіст-заочник привіз із відрядження буквально сенсаційний, на його тверде переконання, епізод, буцімто, один із жителів гірського села в роки своєї буремної революційної молодості на Красній площі Москви на власні очі бачив там Леніна на білому коні. Лише завдячуючи критичному погляду та твердій руці відповідального секретаря редакції Івана Гудзоватого, ця хохма не побачила світ та не стала надбанням широких читацьких кіл та головного болю редактора від партійних цензорів. Але в усних редакційних легендах ця історія доволі довго жила і трансформувалася.
… За кілька спроб Приборжавське позбулося скульптурної композиції «Ленін і діти», що попервах із того ж таки 1967-го поселилася біля сільського клубу, колишньої синагоги, і лише небавом компартійні ідеологи повважали, що камінному вождю світового пролетаріату та революції більше пасує зустрічати і проводжати живих дітей біля школи. Під час першої хвилі декомунізації – періоду пізнього Леоніда Кучми – його таки сковирнули з насидженого місця та запхали у боржавські верболози.
Покоління ровесників незалежної України у переважній своїй більшості білої уяви не має про постать Леніна та його дітище – ВЖСР. Наскільки такий підхід забуття до нашої історії виправданий, покаже час. Сто років тому соціальні ідеї, кинуті Володимиром Іллічом у мільйонні народні маси, підняли на диби імперію, що займала одну шосту частину земної кулі, і знов-таки, залила цю частину кров’ю мільйонів, в тому числі і українців, перемоловши їх долі через війни, голодомори, репресії, терор і табори ГУЛАГу.

Михайло ІСАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*