Версія для друку Версія для друку

Засіяне поле

засіяне поле

Серед п’яти синів сільського коваля І.І. Садварія середущий – Василь, завжди приковував до себе пильну увагу. Ще змалку він був допитливим, уважним, добре вчився. Батьки вирішили віддати його на науку в інтернат, щоб хлопець повністю міг використати весь час для навчання. Спочатку Василь учився в Ільницькій, а потім – у Перечинській школі-інтернаті. На канікулах завжди бував удома, допомагав батькам, як згадував пізніше – нарощував мускулатуру у батьковій кузні.
Цей фізичний гарт зробив добру послугу Василеві. В Перечині дуже захоплювалися волейболом. Любив цю гру й вихованець школи-інтернату. Руки, від великого молота, в нього були сильні. Такими були й удари м’ячем. Він був найкращим гравцем школи, а коли її закінчував був уже в збірній команді району. Василеві запропонували роботу в райспоживспілці, а у 18 – він уже був головою «сільпо». Звідти пішов і в армію, але після служби повернувся додому, пішов працювати завторгом у Дунковицьке сільпо.
Все в житті складалося ніби добре. Була робота, непогана зарплата, перспектива, але чогось йому не вистачало. Тому й погодився на пропозицію очолити комітет комсомолу радгоспу імені Мічуріна із центром у Доробратові. Це було тоді найбільше господарство району, славилося садами й виноградниками, мало понад дві тисячі гектарів орної землі. Робота була цікавою для Василя, бо працювати з людьми було його справжнє покликання.
Коли одружився на односельчанці Марті, вони разом почали будувати плани на майбутнє. Допомогло їм Василеве становище. Його, як перспективну молоду людину, направили на навчання у вищу партійну школу Одеси. Вирішили поїхати туди вдвох. Василь учився в своїй «бурсі», а Марта здобувала фах економіста в сільськогосподарському інституті. Роки навчання пролетіли швидко, вони були найщасливішими у молодого подружжя. Додому повернулися не тільки з дипломами , а й з маленькою донечкою.
Жити і працювати почали в Іршаві. Василь Іванович – райсільгосптехніці, а Марта Іванівна – у райвно. У сім’ї появився син. Згодом главі сім’ї довелося побувати секретарем парткому Вінницького радгоспу, директором радгоспу в Заріччі. Це вже була солідна посада, але молодий директор повів справи так, що господарство зміцніло, наростило фінансово-економічну могутність. Розширилися площі під виноградниками, зросли надої молока, врожайність.
Позитивний досвід молодого керівника було враховано, коли вирішили розукрупнити радгосп імені Мічуріна. Керівництво району прийшло до спільної думки: новостворене господарство, яке назвали «Перемогою», очолюватиме В. І. Садварій.
Спочатку було дуже складно. Не вистачало гаражів для техніки, приміщень для худоби. Про це подбали в першу чергу. Контора радгоспу розмістилася в маленькому бригадному будиночку в Дунковиці. Директор любив повторювати: «Спочатку створимо зручності для людей, а для нас, начальства, згодом». А зручності для людей справді поліпшувалися. Запрацювала власна їдальня, де обід із трьох страв коштував копійки, в Мідяниці капітально відремонтували клуб, в Дунковиці побудували лікарську амбулаторію, усі три села газифікували. А скільки наполегливості проявив В.І.Садварій, як депутат обласної та районної рад у справі будівництва Арданівської ЗОШ І-ІІІ ст., скільки разів, разом із директором школи С.С.Хриптою вони оббивали пороги кабінетів в Іршаві та Ужгороді, поки справа не дійшла до завершення.
Велику увагу директор звертав на зростання економіки господарства, бо зрозумів, що тільки в такому разі можна успішно вирішувати соціальні проблеми, утримувати курс на підвищення зарплати. Для того, щоб глибше вникати у фінансові та економічні проблеми закінчив додатково економічний факультет одного із вишів Львова.
В.І.Садварій був грамотним, мислячим керівником. Часто виступав із ґрунтовними аналітичними статтями у пресі, обирався членом виконкому районної ради, депутатом обласної ради, очолював райком профспілки працівників сільського господарства. Цілком логічно, що йому було присвоєно звання Заслуженого працівника сільського господарства України.
У ногу з чоловіком ішла і Марта Іванівна, яка після райвно працювала головним бухгалтером, а згодом і керівником управління Пенсійного фонду України в Іршавському районі.
Головною мрією В.І.Садварія, як керівника, було будівництво цегельного заводу в Мідяниці. Там величезні запаси спеціальної глини, з якої можна виготовляти не тільки цеглу й черепицю, а й гончарні вироби. Завод будувався, дійшов майже до 90 процентів готовності, але наступили роки спаду, руйнації й безнадії. Незважаючи на всі потуги, цегельний завод йому так і не вдалося запустити, його змушені були продати. Не вдалося завершити й будівництво адмінбудинку радгоспу в Арданові.
Всі ці невдачі В.І.Садварій тяжко переживав. До цього додалися ще й особисті негаразди: смерть дочки Алли, молодшого брата Михайла. Здавалося б, здоровий на вигляд директор поступово згасав, у нього появився цілий букет хвороб, від яких він так і не оправився.
Помер В.І.Садварій на 60-му році життя. Похований у Арданові. Добра пам’ять про нього живе у серцях жителів Арданова, Дунковиці, Мідяниці, для котрих він творив добро. Засіяне ним поле плодоносить і нині.

Михайло Ціцак.

Продовження теми в одному із наступних номерів.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*