Версія для друку Версія для друку

«У землю изыдите…»

бувальщина

Наші дохристиянські вірування живі ще й досі -- мабуть як ніщо інше за тисячолітню історію паралельного існування із православ’ям потверджують, що навіть у дбайливо доглянутому саду у благодатному ґрунті найрізноманітніші кущі й дерева тісно і непомітно переплітаються корінням. Думка далеко не нова. Свіжості їй можуть додати хіба що несподівані факти, оригінальні ракурси або знову пригадані призабуті факти у дружній, а то й зовсім випадковій розмові. Одне зі значень слова казка у закарпатській говірці має значення розмова: інколи ще й досі можна почути від людей старшого покоління – «Зайшла межи нами казка…». Йдеться, як правило, про тематичну оповідь, коли одна історія продовжується співрозмовниками, розвивається, поглиблюється, дістає реальні обриси, але з такими інколи малоймовірними деталями, що диву даєшся.
Мало хто заперечуватиме неймовірну живучість закарпатської традиції розплачуватися за все переважно алдомашом. Що вже говорити про випадки, коли що-небудь має стати на хосен, а гроші начебто і брати нема за що. Сам Бог велів випити бокал пива у найближчому генделику.
Пустка зали та відсторонена зайнятість бармена-власника однаково спонукали до спогадів, розмов про теперішні побутові та господарські домашні клопоти. Цьогорічний вересень як ніколи за пам’яті середнього покоління закарпатців видався урожайним на гриби. Між супутніх тем тихих мисливців є, як правило, розповіді про лісові пригоди, які нерідко пов’язані із плазунами. Тому напередодні очікуванового незабаром християнського свята Воздвиження священного і животворного Хреста Господнього, з яким незбагненним чином у нас за Карпатами пов’язують ховання холоднокровних плазунів у нори на зимову сплячку. Єдність цих двох феноменів достеменно відома хіба що вузьким спеціалістам, що проводять свої дослідження на стику етнографії та ранньохристиянського періоду слов’янської історії. Явище надзвичайно популярне і поширене у фольклористиці.
Проте зараз – про інше.
Немов за вдалим задумом невидимого драматурга, для розвитку інтриги зайшов сусід і водночас кум одного із співрозмовників. Майже одразу з готовністю бувалого змієлова підключився до теми.
– Куме, пам’ятаєш, ми косили на зимівці Під Клубуком. Літо того року було спекотне як тепер. Пообідавши, поприлягали відпочити в тіні -- хто під дубом, а хто під яблунею, чи грушею.
Гарний обід, чисте лісове повітря, легка втома після кількагодинної роботи на свіжому сінокосі навівали легку дрімоту. Той, у рідкісних випадках свідомості стан, коли ти присутній тут і зараз, але тебе від оточуючих відділяє якась нематеріальна завіса, що приглушує слова, звуки, обриси і барви. Нашого візаві із цього стану повертав до реальності жіночий голос:
– К. перестань... Забери руку… Не ганьбишся… Щось такий студений?..
Остання фраза ніби стерла пелену і повернула до реальності. Напіввідкривши очі, повернувши голову трохи вбік та вверх, далі діяв піддавшись інстинктові: миттєво схопивши ошвили, що лежали поряд, одним із вістрям дванчака увігнав щосили у пружний мережаво-темний живий канат, що звивався між ногами О. Подальші емоції передавалися високими тонами, зойками та вигуками.
То був щасливий збіг, коли в одному місці, в одну мить стали в нагоді бездоганна реакція, тверда рука, зірке око. Що не говори, а того дня О. пощастило: запізнілий страх від полоза перебив ще більший жах від удару ошвилами між ноги, що їх накрило емоційним поривом вдячності та усвідомлення збереженого життя. Пройшло перше відчуття небезпеки, усвідомлення минулості, стану неповернення того, що відбулося – тільки холодок на душі як слизька смужка тяглості по м’якому не надто загорілому жіночому стегні трохи вище коліна, єднав ще довго потім теплими довірливими згадками обох.
Саме холод плазунів при мимовільному дотику і смертельний страх від можливого укусу стає для більшості бар’єром між всіляким гаддям і людиною.
Мій співрозмовник по через кілька фраз свого кума просив того перестати розвивати тему. Але судячи по всьому, подібний діалог відбувався між ними далеко не вперше, бо запаливши по сигареті, надворі вже в напівтемряві говорили про те саме. Кум переказував інші історії, здавалося, безкінечного циклу зустрічей селян із вужами, гадюками, полозами, мідянками та іншою всілякою нечистю під час польових робіт, сінокосів, походами в ліс за грибами, під час рибалки, а то й просто підчас відпочинку біля річки чи в лісі.
Мало-по-малу, за черговим кухлем К. розповів нам історію того, як його, ще тоді молодого чоловіка дід Л. із сусіднього Лукова навчив не боятися гидів.

Чергова робітнича зміна із Приборжавського заводоуправління їхала в Дубрівку на цегельний завод. – Розпочав К. чергову свою казку. – В Лукові водій підібрав невеликого на зріст чоловіка, який мовчки присів на вільне біля мене переднє місце. Не доїжджаючи до «Вітерця» стиха проронив Андрієві за кермом: «Хворий, пристань, будь-добрий!».
Той не зронивши ні звуку, пригальмував і не глушачи двигун, мовчки чекав кілька хвилин, аж поки попутник не зайшов у салон із крисанею в руках. Так само німо вирушили далі.
Попутник звернувся до мене: «Хочеш попитати?». Я з нерозумінням звів на нього очі. А відтак само поглядом показав на вже розкритий клебан, де звитий калачівкою сумирно лежала гадюка. Мене, видно по всьому, пересмикнуло, бо дідо взяв своєю правицею мою руку і майже без зусиль поклав її на шершаве холодне плетиво. Ніби якісь чари пригамували мою волю, я навіть не відсахнувся від гадюки, в голові промайнула думка – рука в нього така сама студена як і гад.
– Не бійся їх, і не вбивай. Річним ліщанковим прутом можеш хоч-де, а гнати перед собою у корчі…
Сусід настояв на своєму і його кум перестав казкувати на слизько-холодну тему. Та й настала пора розходитись по домівках.
Почуте чомусь аж ніяк не йшло із голови і час від часу
Виникало спогадами, випадковими нагадуваннями спливало у діалогах із колегами, знайомими, обростало подробицями, несподіваними ракурсами, поворотами давно знаних історій. Так виявилося, що згаданий старий попутник – вже покійний брат ….Ляха, про ювілей якого минулого року наша новинка вже писала. Спало на думку, що і недавно описаний кушницький Говжвіц годував плазунів.
Інколи про таких людей кажуть, знає говорити з гидами. Про деяких поширюють думки в селах, мовби тримають домашніх гадюк. А ще в селах у не такі вже й далекі у часі, але епохами розірвані роки, коли в наших селах дивина був власний легковик, а не як тепер, – корова – малим доводилося таки часто чути: гид узявся до корови та ссе у неї молоко вночі, або міг вкусити за вим’я.
Що було правдою, а що віковічною вигадкою чи повір’ям, тепер уже важко розібратися.
Також як і те, що ті, хто з ними знається – довго живуть.
Прогнозують сувору, довгу і сніжну зиму. Зокрема і через те, що грибів вродило рясно. Все це прикмети, які сучасна людина технологічними новинками і повсякденною діяльністю потихеньку, а інколи і надто швидко перекреслює віковічний досвід співжиття своїх предків із природою. Зовсім недавно у розмові почув, хтось бачив живого гида після Здвига (так народне просторіччя називає свято Воздвиження животворного Хреста Господнього).
Михайло ІСАК

Прокоментуй!

Ваш коментар

*