Версія для друку Версія для друку

Красу Карпат бачив по-своєму

Кілька років тому доля звела мене із художником Іваном Дубішем. Талановитий митець приїхав із Києва і виставив свої роботи у виставковій залі районного будинку культури. Його полотна справляли своєрідне враження. Поруч із портретами відомих особистостей було чимало пейзажних полотен, на яких оспівувалася краса Карпат.
Уже за філіжанкою кави дізнався, що І. Дубіш народився в с. Лисичово 23 вересня 1927 року. Своє дитинство провів у гірському селі. Він не просто мандрував стежками, милувався плаями, вічнозеленими лісами, а й робив замальовки.
– Мені просто поталанило в житті, – зізнався у розмові І. Дубіш. – Де ще побачиш таку красу?! Тому я охоче брав у руки кольорові олівці й впевнено оспівував те, що вражало мою уяву. У 1944 році І. Дубіш добровільно вступив в армію і пішов на фронт. Угорщина, Словаччина, які він пройшов із зброєю в руках, звільняючи від фашистських загарбників, були зовсім поруч із його рідним Закарпаттям. І Карпати були поруч. Але тоді він бачив їх зовсім іншими. Не у рожевому серпанку, а в димовому палахкотінні вибухів снарядів і бомб. А в коротких проміжках між боями він малював. Але більше вдивлявся, запам’ятовуючи те, що залишиться з ним на все життя і стане основним у його творчості, — поезію рідних лисичівських краєвидів. Тут і справді усе, мов у казці, — змійкою в’ється річка, яка несе свої води в долину, а з боку її обступають ліси. Тому тут майже в кожній родині були лісоруби.
Повернувшись з фронту, Іван Дубіш обіймав посаду секретаря Народного комітету в Довгому. То були непрості часи утвердження нового життя на Закарпатті, коли почали у вікна влітати не лише підкидні листи від гітлерівських недобитків, але й гранати й автоматні черги, – серцем розумів, що без мистецтва жити не може.
– У 1946 році я вступив до Ужгородського училища прикладного мистецтва, – згадував Іван Іванович. – Там я вперше по-справжньому зрозумів, як багато треба знати й уміти, щоб те, чого я прагнув з дитинства, стало реальністю. Моїми вчителями були засновники закарпатської школи живопису Адальберт Ерделі і Йосип Бокшай.
Напевне, саме тому його мистецька доля складалася щасливо. Уже його перші роботи, які експонувалися на виставках, привернули увагу глядача. Портрети лісоруба В. Свистака і студента О. Юрова були відзначені критиками і увійшли до експозиції Закарпатської картинної галереї.
Про І. Дубіша заговорили критики, його ім’я з’явилося на сторінках преси. Та хлопець із гірського села розумів, що навіть диплом з відзнакою, який отримав після закінчення училища, — лише перша сходинка до справжнього опанування майстерності, лише початок осягнення того, чого він прагнув. А прагнув він не просто показати на своїх картинах синь гір, буйне різнотрав’я, буяння кольорів на гуцульському вбранні. Його карпатські пейзажі, які з’явилися на багатьох виставках, безперечно, свідчили про появу талановитого митця. У них не було навмисної декоративності, вони були напрочуд виразними, від них віяло музикою. Не сентиментальні, а ліричні. Їхні ритми нагадують то спів трембіти, то відгомін коломийок, які часто доводилося чути у дитинстві. «Бо та творча манера, — писав мистецтвознавець А. Ревенко, — яку виробив художник в оспівуванні саме своїх Карпат, витонченість малюнка та рожевий серпанок, крізь який вони постають, стали не штучними, а природними, що невловимо перетворює професійну роботу на справжній витвір мистецтва. Саме це й позначає карпатську серію І. Дубіша. І навіть поїхавши до Алма-Ати і побачивши височенні відроги Заілійського алатау, митець написав їх так, ніби то були рідні Карпати. Хай і не зовсім схожі на них. Але ріднить їх мистецьке сприйняття художника, його образна поетика, те, що створило ці пейзажі, серце однієї людини, те, що не потребує перекладу й зрозуміло людям різних мов – мистецтво.
Іван Дубіш гордився тим, що вчився малювати у нашого земляка Адальберта Ерделі. Про це він неодноразово говорив під час зустрічі. Кращі пейзажні роботи майстра – «Верховинці» та «Екскурсовод» – їм притаманна вишуканість малюнка й ліричність, монументальність гірської ритміки і плиннобарвність щедрої палітри. Головним чином вплив карпатського циклу виявляється у ставленні до натури, де немає красивості, а є справжня краса, якою не можна не захоплюватись, де колористичне вирішення спрямоване на те, що ми називаємо не просто оспівуванням нової людини, а у твердженням художнього принципу – естетики прекрасного.
Художник ніколи не зупинявся на досягнутому. Він постійно був у творчому пошуку. Це й привело його спочатку до Київської художньої школи ім. Т.Г. Шевченка, а згодом до Київського державного інституту, де його вчителями були В. Пузирков, Г. Мелехов і М. Хмелько.
– Творчості Івана Дубішка характерна велика емоційна сила, втілена в ясну матеріальність пластичної форми, — каже художник Василь Ловска з Ільниці. – Його твори оригінальні за композицією, пройняті життєствердним світовідчуттям, прості й зрозумілі з явно вираженим карпатським колоритом. Він був продовжувачем академічного пленерного живопису, пронизаного любов’ю до верховинського етносу та культури. Будучи на пенсії, він повернувся зі столиці в рідне село, де народився, часто приїжджав в Іршаву, зустрічався із молодими митцями, ділився з ними своїми враженнями про життя в столиці і провінції… Ніколи не скупився на добре слово.
Палітра І. Дубіша широка і різноманітна. У його робітні зберігаються картини «Богдан Хмельницький біля Жовтих Вод», «Молодий вівчар», «Молодіжна бригада», «Дід Олекса», «Т. Шевченко під Києвом», «Автопортрет», «Погожий день у Карпатах», «Лавра. Дзвіниця ближніх печер», «Весна», «Осінь», «Над Дніпром», «Рідні простори», «Зимові Карпати», «Осінній мотив» та ін. Свого часу видавав буклети і каталоги виставок. Його картини зберігаються у Закарпатському, Івано-Франківському і Переяслав-Хмельницькому краєзнавчих музеях. Він – учасник республіканських, всесоюзних, міжнародних мистецьких виставок. Удостоєний високого звання – заслужений художник України.
У 2002 році І.І. Дубіша не стало. Залищились про нього лише його роботи і пам’ять.

Василь ШКІРЯ

Ваш отзыв

Ваш коментар