Версія для друку Версія для друку

ШКОЛА ГОВЖВІЦА

Старожили пам’ятають…
Як багато приховано від нас за цією фразою. І чимало корисного та потрібного нашому самоствердженню згодом неодмінно розтане у мороці минулого, яке з такою невмолимістю віддаляє від нас кожен прожитий день. У цьому безмірному багажі імена, події, місцевості, що їх неодмінно перелицьовує час і людська діяльність.
… Батьки братів Проданів із Кушниці – Дмитра і Михайла Юрійовичів – Юрій Юрійович і Анастасія Юріївна у 1932-ому році під час проведення урядом Чехословаччини земельної реформи викупили 32 гектари землі у Плоснинах. Чому там? Зробимо довільне припущення, що тодішня влада вбачала у тій місцевості певну перспективу. Бо в інакшому випадку чому саме там облюбував для свого місця проживання державний інженер-землевпорядник Говжвіц. Переважна більшість кушничан, з ким довелося спілкуватися на дану тему, переконані, що той був чехом або словаком за національністю. Обидва ж брати впевнено стверджують, що той за походженням – голландець
Над гірським потоком пришелець звів велику будову з кількома просторими кімнатами. Окрім житлових приміщень, він мав кабінет та відокремлені кімнати, в яких рідна сестра Говжвіца утримувала аптеку. В майбутньому сподівалася відкрити для горян і лікарню. Задуми зруйнувала війна та чергова зміна держави. Прийшла так звана влада рад, а з нею – запровадження колгоспної системи. 1949 рік став переломним у долі багатьох кушничан, серед них і як місцевих, так і приїжджих.
Згадують брати Продани:
– Залишилася сама мама з нами, – почергово перемовляють Дмитро Юрійович із Михайлом Юрійовичем один одного. – Коли прийшов колгосп, – у нас не забрали нич, окрім землі. Ми згерили все із худоби.
Тільки у цієї сім’ї було чимало ґаздівства – 130 овець, 50 кіз, 3 корови, телиці, коні, воли.
Що вже говорити про руйнації речей далеко вищого порядку. Як до прикладу – сестра Говжвіца виїхала із Кушниці, за неперевіреними відомостями, орієнтовно в 1944 –1945 роках, коли громадяни Чехо-Словацької Республіки могли ще вільно обирати державу для проживання. Широковідомий і такий промовистий факт, абсолютна більшість жителів Підкарпатської Русі у жовтні 1944-го проголосували за возз’єднання краю із Радянською Україною, але тисячі закарпатців, в тому числі чимало тих, хто воював у корпусі Людвіга Свободи, свідомо залишили за собою чехословацьке громадянство та зосталися й надалі громадянами УРСР, серед яких і згадувана вже сестра Говжвіца.
Сам він з невідомих причин залишився. Будемо з великою часткою ймовірності вважати, що цей високопрофесійний спеціаліст, педант, людина зі звичками, що виходили за рамки буденного сприйняття горянами цього світу, найбільш імовірно не захотів залишати на поталу справу свого життя. До того ж на той час йому вже було за шістдесят та й видно по всьому, не мав іншого пристанища. Цей ряд вірогідних причин, мабуть, можна було б продовжити. Те ж обійстя і сад, до залишків якого ще й тепер інколи навідуються деякі із кушничан, а що вже мовити про сім-вісім десятиріч тому, коли нові сорти яблунь, груш, слив, м’яких горіхів, іншої садовини, плантації яких були акуратно поділені лісополосами, аби захистити культурні деревостани від пізніх весняних заморозків в умовах високогір’я.
Радянська влада експропріювала, а простіше говорячи, відібрала від представника місцевої «буржуазії» надлишки житла. І в період колективізації на Закарпатті – друга половина 40-их років – відкрила початкову школу. Заради історичної справедливості варто зауважити, що за господарем залишили дві кімнатки.
– В 1949-ому році в 11років я з 13-річним братом Михайлом пішов у перший клас, – продовжує згадувати Дмитро Юрійович Продан. – Першим нашим учителем був Білинець із Білок.
У одному із радянських мультфільмів домінантою стала фраза «як ти яхту назвеш, так вона і піде». Мабуть, початок будь-якої справи задає їй своєрідний фарватер, і як би лоцман не старався, коли вже ми вплелися у морську термінологію, то порт приписки наперед визначає: має корабель долі потрапити у безодню Бермудського трикутника, чи благополучно повернутися до рідної гавані. Так сталося і з цією школою.
Як – гарний вчитель, то довго не затримувався. Бувало, що й халепа, по-нашому – прища ставалася з педагогами. Старожили говорять, що К. двадцять метрів до школи не дійшов: сів підпилий над ранок перепочити, а задрімав — навіки.
До того, як умовно попрощатися із братами Проданами, ще один невеликий мазок до їх, та й багатьох їх земляків портрета на фоні школи у Плоснинах. Чи не кожен із учнів рано пішов у самостійне життя. Так, Михайло Юрійович працював фізично від дванадцяти років. Не закінчивши навчання, подався із бригадою заробітчан корчувати віковічні верби у Плавнях Запорізької області, територію якого мали затопити води майбутнього водосховища якоїсь із ГЕС. Ця доля і весь життєпис великої родини воістину заслуговує на окремішню газетну сторінку, що не гріх би зробити.
Так само впадемо у подібну халепу, якщо не надамо слово ще одному учневі Плоснинської школи. П’ятдесятип’ятирічний Дмитро Васильович Гецко. Він навчався у початкових класах із 1959-го – до 1963-го року, тобто, до її закриття. Дмитро Васильович додає власного колориту у той нездійснений літопис. Згадує тих, хто з ним учився, –Василь Федикович, Ганна Райда, Іван Буркуш, Іван Пальок, Ференці, Кострабиха, Василь Павлович із вулиць, урочищ – Кривий, Дем’яново, Смереково та інші. Йому ж до школи доводилося щодня долати три кілометри.
Миттєво, немов із прадідівської лади, добув із пам’яті кілька причинних історій. Взимку батьки водили дітей до школи, протоптуючи стежину: починали від найдальшої хати, а вже від наступної – сусід: так і передавали дітей, немов найціннішу родинну естафетну паличку. Пацьорками хрустять, фіглярними примовками історія за історією із вуст Дмитра Васильовича. Про те, що ще й досі комусь із його однокласників ненароком нагадають, що прийшли до сільської школи, не знаючи таблиці множення, а подехто писав друкованими буквами.
Майже всі, як один, випускники Говжвіцової школи наводять кілька колоритних фактів із життя прибульця, що мимоволі дав їй своє ім’я. Годував змій у власній кімнаті, що приповзали із ближнього потока. Обливався джерельною крижаною водою, мав видресованого собаку, який слугував йому посланцем до сільських друзів – ходив із сумкою на ошийнику, у якій Говжвіц посилав сільським друзям записку за списком: у якій ті купували необхідні речі і відсилали чотириногим слугою назад у гори. Ніколи практично нікого не пускав на свою половину. Курив люльку, в якій тютюн припалював від сонця через лінзу. Чотирьом берізкам дав дівочі імена, такі мали племінниці – доньки сестри Ольги.
Чимало побутових подробиць, дрібних камінців у підмурівках пам’яті збереглося ще й досі у подружжя Буркушів – Дмитра Дмитровича і Меланії Іванівни. Обоє вчилися в різні роки у тій школі, а до того ж мати Меланії Іванівни – Марія Дмитрівна Гецко працювала, окрім ланкової в колгоспі, ще й техпрацівницею у початковій школі. Малій Меланії запам’яталися на все життя предмети столового порцелянового набору.
Всі без виключення, хто вчився там та й, до прикладу, найстарша із співрозмовників, Ганна Федорівна Ференц, (1929 р.н.), яка, хоча й не вчилася там, але жила по сусідству в урочищі Погарчина, то добре пам’ятає, що діти зграйкою на перервах всідалися на великому камені. Чи діти повиростали, чи камінь вріс у землю і змалівся, але стверджують, що його вже й половини того колишнього не видно.
Так само, здається, непомітно за буденністю грузне у пам’яті разом із попередніми поколіннями кушничан та поволі зникає із свідомості потреба згадувати ті півтора десятка літ, коли в Плоснинах діяла школа. Можемо припустити: її могла чекати така ж доля, як, скажімо, подібна до таких початкових шкіл, що діють, або діяли до нашого часу на Горбі, в Пиньковицях – у Білках; в Березниках – у Ільниці, чи в Буковецькому потоці у Малому Раківці.
Проте сталося те що сталося, а історія, як відомо, не має умовного способу. Сталася біда. В Кушниці ще й дотепер дуже-дуже тихо, поміж собою, ті хто пам’ятає, говорять про неприємний випадок, який стався між учителем і дитиною в школі, що визначається терміном «педофілія». Радянська шкільна система публічно не визнавала подібних надзвичайних випадків апріорі. Честь мундира вихователя покоління, яке житиме при комунізмі, не могла бути замарана. Не забуваймо, що подія сталася у період хрущовської відлиги та прийняття ХХІІ з’їздом КПРС Програми, у якій стверджувалося, що радянські люди через 25 років житимуть при комунізмі. НП спустили на гальмах, а щоб затушувати сам факт, було прийнято рішення, невідомо на якому із верхів владної комуністичної ієрархії, переселити верховинців на долину. Отож практично усі сім’ї, хто мешкав можливо й століттями до того у Кам’яному, Дем’яновому, Погарчинах, Мохнатому Вершку, на Камені, Колодязі, Бужорі, Кривому, Смерековому переїхали до центральної частини села і звели нові добротні сучасні будинки чи не на найкращих кушницьких землях – на вулицях Лужок, Дуброва і Лісна. Таким чином, радянська влада знівелювала негативний поголос та ліквідувала хуторянську систему…
Не вдалося дізнатися поки що навіть у старожилів, де могила інженера Говжвіца, що залишив доволі яскравий слід у історії Кушниці. Він був замкнутий, особливо, на схилі літ. Серед тих, з ким йому було приємно спілкуватися, називають всього тільки кілька прізвищ. Серед них – у кушницькій транскрипції Рішавий і Медвідь – інженер лісового господарства Рішаві і вчитель Медведєв.
У сім’ї Рішаві дітей не було. У вчителів Медведєва та Бабурського нащадки залишилися, тож цілком можливо, що наша історія ще матиме своє продовження.

Михайло ІСАК.
На світлинах: брати Михайло і Дмитро Юрійовичі Продани.

Ваш отзыв

Ваш коментар