Версія для друку Версія для друку

Життя присвятив футболу

futbol_pole_gazon_trava_liniya_26

Старше покоління іршавчан добре пам’ятає небезвідомого футболіста Андрія Веждела з Броду. Для нього «гра мільйонів» стала справою життя. Друзі і футбол були в нього понад усе. Майже двадцять п’ять років він виходив на поле, радував своїх уболівальників результативною грою, добивався перемоги над суперником.
Андрій Веждел під час гри завжди був у центрі уваги. Будучи у захисті, намагався не пропустити жодного нападаючого, а коли був з м’ячем біля воріт суперника, вважайте, гола не оминути. Бив сильно і точно, воротар не встигав навіть оком моргнути, як м’яч опинявся у сітці воріт.
Андрія Веждела часто можна було побачити в сусідньому селі Загаття, його запрошували виступати за місцеву футбольну команду. Під час одного з його виступів ми й познайомилися. Було то понад сорок років тому. Разом з ним була й кохана дівчина Ганна, яка згодом стала його дружиною. Ще й дотепер пригадую його трохи приховану усмішку. Про своє захоплення спортом розповідав щиро, відверто, невимушено. Його любили, поважали, з ним товаришували. Найголовнішим, що в нього було, -- це воля до перемоги. А техніку здобував наполегливою працею, постійно вдосконалював свою професійну майстерність.
Народився А.А. Веждел 5 травня 1957 року. На відміну від своїх ровесників, які мріяли бути вчителями, медиками, академіками і космонавтами, він облюбував собі футбол. Улюбленою командою для нього було київське «Динамо», яке успішно виступало у першості колишнього Радянського Союзу. Багато гравців було родом із Закарпаття. Це Й. Беца, М. Михалина, Й. Сабо, В. Турянчик, С. Решко, В.Рац, І. Яремчук. Приклад було з кого брати. І Андрій Веждел «не варився у власному соку». У різні роки виступав за команди Броду, Загаття, Іршави, Кольчина, Давидкова, «Торпедо» Луцьк, СК Львів. До речі, «Урожай» Кольчино виступав у першій зоні чемпіонату України, де було 8 команд. Серед кращих команд області був свого часу й іршавський «Металіст». А що вже казати про луцьке «Торпедо», яке виступало у другій лізі чемпіонату України. Грати за таку команду була велика честь. Стежкою батька пішов і син Андрій. Виступаючи в іршавській «Бужорі», у 1995 році А. Веждел став першим чемпіоном області в незалежній Україні.
Свою майстерність, зусилля і енергію А. Веждел спрямовував тільки на перемогу команди, за яку виступав. До цього закликав і тих, хто грав поруч з ним. Для нього на полі найголовнішим були м’яч і футбольні ворота суперника. Сповна проявляв волю до перемоги, віддавав себе грі. За нього раділи, його завжди зустрічали на полі тривалими оплесками. Він був справжнім патріотом свого села, району та України. До останніх днів свого життя старався зробити все від нього залежне для розвитку спорту.
Високої думки був про нього колишній вчитель фізкультури Загатської середньої школи Василь Сочка.
– Андрій Веждел вселяв віру й оптимізм у вболівальників. Коли він виступав за улюблену команду, глядач був переконаний, що перемога на його боці. М’ячем він просто насолоджувався, а грою – смакував. Він ніколи не вдавався до грубощів та загрозливих для суперника прийомів, добре володів технікою і тактичними прийомами. Багато імпровізував, а інколи був просто віртуозом на полі.
А тренер іршавського «Металіста» Віктор Шишін сказав:
– Своє життя Андрій Веждел присвятив футболу. Він повсякчас радував своїх прихильників філігранною технікою й ефективними голами.
Він – гордість не лише Броду, району, а й всього Закарпаття. Виступав на багатьох стадіонах України, підкоряв своєю грою сотні глядачів. Миттєво розгадував задум суперника, мав блискавичну реакцію, активно включався в контратаку. Він завжди був непередбачуваний, цікавий, викликав інтриги.
– Андрій Веждел воістину був закоханий у футбол, – каже депутат райради Станіслав Сухан. –Про це говорить хоча б те, що він, уже будучи підприємцем, надавав велику фінансову допомогу сільській команді. Не шкодував грошей на м’ячі, сітки для воріт і форму для футболістів.
… 8 травня 2000 року А. Веждела не стало. А міг би бути з нами й дотепер. Як і тоді, виводив би на поле гравців (тільки вже малечу), вчив би їх грати так, як грав колись сам.
Та не судилося. Доля вирішила інакше…

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар

*