Версія для друку Версія для друку

Вписаний у канву часу ПАЛЬОК – із династії сільських голів

У цього чоловіка в житті наскладалося чимало паралелей.
Для початку візьмемо хоча б знамените Шевченківське: «Мені тринадцятий минало…». У цьому віці у Ярослава В. Палька помер батько Василь Федорович. Ярослав Васильович був тринадцятою дитиною у сім’ї і дванадцятою із тих, хто вижив – один із братів дворічним немовлям трагічно загинув від кулі. Це окрема історія, що за своїми сільськими древніми розуміннями честі і майже сіцілійської вендетти кровними вузлами в’яже горян у немислиме переплетіння доль.
Василь Ф. Пальок, попри недовгий спільний вік із молодшим сином, – батько помер у віці 71-го року, залишив у його житті і пам’яті своєрідний визначальний слід. Василь Федорович належав до статечних ґаздів Лисичова. Мав не тільки дюжину дітей від двох дружин, але й чимале обійстя, доволі землі, щоб родина не бідувала. Пройшов випробування двома світовими війнами: у Першій сам воював на італійському фронті у складі угорського війська, у Другій, як міг, – допомагав партизанам.
У 1939-ому році, коли Срібну Землю пробудила весна, що народила свою українську державу за Карпатами, її озброєні прихильники знайшлися і в гірському Лисичові. Передову групу «мадярських» гонведів, яка зайшла в село, зустріли кількома неприцільними пострілами. Суворий час не забарився зі своєю нещадною і жорстокою відповіддю. Жандармам на допомогу прийшла ціла рота військових, які повсюдно провели повальні обшуки та взяли сорок одного заручника, серед яких був і сільський староста Василь Ф. Пальок.
Їх вивезли із села. В Кушниці колона зупинилася. Окупанти взялися за полонених. Побої. Знущання. Збиткування над гідністю: Василю Федоровичу виривали вуса по волосинці, груди припікали розпеченим на грані тавром для худоби.
Тим часом рідні не знаходили собі місця. Переживаючи за здоров’я та життя глави сім’ї, дружина – Меланія Федорівна і шовґор – Мигаль Продан продали корову і воли. Виручені гроші через сільського бохтера передали одному із жандармів, який обіцяв звільнити старосту. Якимось чином про нещастя, що нагально спіткало родину лисичівських Пальків, дізнався добрий приятель Василя Федоровича – лікар із Довгого, німець за національністю, який кинувся виручати друга-верховинця. Лисичівська драма несподівано переросла в трагедію у сусідній Кушниці. Розкрилася схема підкупу бохтером одного із жандармів. Коли факт став неспростовним завдяки свідченням очевидців, командир роти за законами воєнного часу на місці застрелив мародера.
Василь Ф. Пальок повернувся додому. Знову старостував. Але фатум продовжував висіти над чоловіком. За доносом про допомогу партизанам окупаційна мадярська влада запроторила його до концтабору в Бийла Таня. Визволений Радянською армією, повернувся додому і вже восени 1944-го року, разом із земляком Михайлом Сможаником, бере участь у Першому з’їзді Народних Комітетів Закарпатської України, де приймав рішення про возз’єднання краю із Радянською Україною. Після війни старшого Палька так само обирали сільським головою. Працював і майстром на лісорозробках, став першим головою новоорганізованого колгоспу «Доброволець».
… Минуло чотири десятиліття із тих буремних років. У Лисичові син єдиного на Іршавщині лісоруба – Героя соціалістичної праці – Михайла Гр. Денчиля, який на той час працював головою сільради, переходить на роботу лісничим місцевого лісництва Довжанського лісокомбінату. Постало питання – хто зможе гідно заступити на місце лідера місцевої громади? Доля та влада вказали на тридцятилітнього секретаря комітету комсомолу Кушницького радгоспу «Кук» Ярослава Палька.
Представляв молодого чоловіка землякам-верховинцям голова Іршавського райвиконкому Василь А. Карабіньош. З висот теперішньої демократії деякі гарячі скептичні голови не забаряться начепити на подібну форму обрання лідера територіальної громади ярлик протекціонізму чи навіть характерну рису системи авторитаризму. Однак не забудьмо, що при цьому за нового голову сільради проголосувало п’ятдесят земляків, а саме стільки тоді налічував депутатський корпус Лисичова. Та й говорити про те, що лисичанам можна нав’язати кого-небудь керівником, переломивши їх спільну волю через коліно, було б украй безвідповідально. Тут і перед обласними партійними бонзами спин не гнули, не те що з районними очільниками заяложували. Навіть у горбачовсько-лигачовську антиалкогольну кампанію в цьому селі і дня не було, щоб не продавали пиво, тоді як довколишні села майже повсюдно проголошували себе в добровільно-примусовому режимі зоною тверезості. Та це так – до слова.
Стосовно персонально сільського голови Ярослава В. Палька, то, мабуть, доречно буде зробити припущення, точними даними, на жаль, не володіємо, що він – єдиний на теренах Іршавщини, кому вдалося в одну воду ввійти не те, що двічі, а навіть – тричі.
За минулі тридцять років лисичани не тільки довіряли свою спільну долю Ярославу Васильовичу, але й обирали на найвищу сільську посаду його опонентів Юрія М. Воробка, Володимира Ф. Продана і Василя В. Романця. Дійсно – обирали і потім все-таки «верталися» під його «руку». Погодьтеся, випадкового тут мало. Як важко увійти двічі в одну ріку, за висловом античного мудреця, так і повторити входження у владу, відновивши довір’я у своїх земляків. Але, як бачимо, немає правил без виключення.
У Ярослава Васильовича є кілька характерних рис, які як допомагають йому, так і водночас «гублять» його. Він відкритий у дискусії, і, внутрішньо відчуваючи свою правоту, рубає правду-матку, не дивлячись ні на які авторитети, а це не всім подобається, особливо у тих кабінетах, де приймаються ключові рішення. Він настійливий до межі впертості, коли йдеться про інтереси рідного села, як він не втомлюється повторювати: «У нас, на Верховині, починається вода і закінчується хліб».
У багатьох іще не стерлася із пам’яті осінь 1998-го року із її драматичним паводком. Десятки, якщо не сотні населених пунктів постраждали. Закарпаттю допомагала вся країна. Керівництво краю і району працювало в надзвичайному режимі, але навіть мобільний Геннадій Москаль не знайшов реальної можливості побувати у всіх таких селах. А от гірське Лисичово мало таку честь. Перекази свідків тієї наради стверджують достовірність слів Геннадія Геннадійовича, спересердя кинутих після чергового телефонного дзвінка від Палька в ОДА: «Що то за село, в якому паводок зніс аж тринадцять мостів?». І губернатор побував у Лисичові, до речі, з тих пір уже неодноразово, і мости держава відремонтувала. Не всі, так, як того б хотілося тодішньому і теперішньому Лисичівському сільському голові, але, мости є.
І вже так повелося, що всі губернатори неодмінно бувають у гірському Лисичові.
Ведучи мову про Ярослава В. Палька, не можна не відзначити ще одну його яскраво виражену рису характеру: він любить і налаштований будувати в селі. Хоча через об’єктивні причини не все і не завжди вдається.
Якби сільська громада могла витримати той рівень ентузіазму, мобілізації сил, єднання, із якими зводили в середині 1980-их років, Лисичово тепер могло би дати фору багатьом нашим багатим і великим селам, хоча і його важко віднести до малих. Лисичани власними силами звели телевежу, щоб долучитися до телецивілізації. За відсутності дороги на гору Сову цеглу носили в торбах, вручну проклали електролінію, для чого закопали 200 опор, лісоруби після роботи йшли працювати на цей спільний сільський об’єкт. Найбільше до цього, в тому числі і в організаційному плані, долучилися Михайло Остолош, Михайло Форгачі, Іван Форгачі та Василь Мелеш.
Лисичово скоріше від вічного конкурента – Кушниці, проклало газопровід. Декому важко буде повірити, але 15 лисичан внесли по одній тисячі карбованців, а це для радянського періоду були чималі гроші.
У державного підприємства «Кук» «відвоювали» землю під сільський стадіон.
Звели будівлю сільської ради.
Провели референдум, щоб побудувати нову церкву на місці колишньої старої.
Нині найбільшою гордістю Ярослава Васильовича є зведені берегоукріплення. По проекту вони мають чотири черги, дві з яких уже завершені. Повністю сума будівельно-монтажних робіт досягає аж 4-х мільйонів 543-х тисяч гривень. А ще ж є відремонтовані дороги, дитсадок, загальноосвітня школа, амбулаторія, берегоукріплення, роботи на яких виконані власними силами.
Є речі і факти, яких без певної частки філософічності майже неможливо раціонально пояснити. Можливо, слід би віднести до цього ряду і трансформацію усвідомлених у молодості намагань реформування структури, системи, у яку приходиш працювати, а потім із не меншим ентузіазмом захищає людина ту ж формацію у її недоторканості, незмінності. Це вже сфера, можливо, належить більше до компетенції психоаналітиків чи інших вчених-спеціалістів цього напрямку. Свого часу Ярослав В. Пальок був одним із семи голів сільських рад нашої Верховини, які намагалися утворити свій район: від Керецьок – до Приборжавського. Підтримували їх директори шкіл, підприємств, депутати Свалявської та Іршавської райрад. Розголос та й переполох серед місцевого чиновного люду ці зусилля мали чималий. Добре, що в ту епоху термін «сепаратизм» практично мав більше теоретичний характер, аніж практичне застосування, що, цілком імовірно, могло би призвести до доволі плачевних наслідків. А якщо більш детально розглянути їх мотиви та зусилля, то це було всього-на-всього своєрідне, відповідно до тогочасних умов, бачення децентралізації влади. Отож, не проковтнувши перший глевкий млинець, Ярослав Васильович і тепер чітко позиціонує себе більше як опонента, аніж прихильника цього процесу адміністративно-територіальної реформи. Раціонально вступати із ним у диспут фактично важко, позаяк юридично-правова база таких глобальних змін у нашому внутрішньодержавному устрої явно потребує більш чіткого і масштабного законодавчого забезпечення. На теперішньому етапі Ярослав Васильович, образно кажучи, бачить у цьому процесі своєрідне дежав’ю колишньої колгоспної системи. Вступати із ним у спір: спробуйте, якщо вам вистачить аргументів.
Ярослав В. Пальок явно не належить до типових представників чину лідерів сільських громад. У свої шістдесят років він одноосібно веде домашнє господарство, має власну незмінну харизму як серед своїх земляків-виборців, так і серед керівників органів влади вищестоящого рівня, і єдиний, хто проніс у роки незалежності досвід радянської системи у місцеве самоврядування, хоча стверджувати про його карколомні зміни у цій системі не кожен візьметься.
За сільських голів писати по-особливому складно. Так або інакше у цієї категорії керівників органів місцевого самоврядування завжди є і будуть опоненти, конкуренти на виборах та їх яскраві прихильники, які на сільського голову дивляться аж ніяк не через рожеві скельця. Проте ми й не намагаємося створити абсолютно позитивний образ, у даному конкретному випадку, – Ярослава В. Палька.
У пам’яті кількох минулих поколінь, мабуть, ще тримається доволі популярна фраза – відповідати духові часу. Це означає: елементарно вписуватися в систему суспільних координат, розуміти злободенність та пріоритет проблем, вміти їх розв’язувати тим інструментарієм, який дає тобі державний устрій, загальні, переважаючі настрої соціальних партнерів. І коли це найбільш природно наближено до сутності самої людини, то це вже знаменує біологічно відповідати духові часу, зливатися в єдине, нероздільне з ним ціле.
Ярослав В. Пальок молодість віддав молодіжному рухові, нехай і мимо волі він був загнаний у рамки комуністичної ідеології, першу частину зрілого життя, – як колись був широковживаний термін – радянському будівництву. От останні десятиліття він майже дзеркально відтворював долю своїх земляків-горян: займався підприємництвом, їздив на лісозаготівлю на північ Росії та на будівельні роботи в столицю України. Отака вона – канва долі Лисичівського сільського голови Ярослава Васильовича Палька та вишите життя на тому полотні.

Михайло ІСАК.

Ваш отзыв

Ваш коментар