Версія для друку Версія для друку

Клумба в райськім саду

Коли молодший син Івана Сухана, теж Іван, попросив написати спогади до книги, котру він разом із старшим братом Віталієм готують до 80-річчя батька, я погодився відразу, бо наші життєві дороги перепліталися, і, врешті, ми стали хорошими друзями-однодумцями.
Про Івана Сухана я дізнався ще школярем, бо в Іршавській райгазеті «Нове життя» часто знаходив публікації, підписані цим прізвищем. Після йшло й уточнення, що це сількор, або фельдшер із с. Суха. На той час у Сухій активними позаштатними дописувачами були нині відомий повістяр та романіст Василь Ковач, а невтомним фотокореспондентом – Євген Фірцак. У кінці 50-х, на початку 60-их років минулого століття завдяки цим трьом неординарним особистостям суспільне життя маленького гірського села описувалося у всій повноті. Якраз тоді школярем у рідному селі був майбутній лауреат Шевченківської премії Дмитро Кремінь.

У Сухій Іван Сухан прожив майже десять літ, тут сформувався як спеціаліст, а що вже говорити про формування особистості! Справа в тому, що народився й виріс майбутній літератор у Сільці, де у всій красі розкинулася Боржавська долина, а гори тільки починають свій шлях до Верховини.
У Сухій зовсім інша картина. Тут гори повсюди і на них росте не лише ліс та трава. На гірських схилах місцеві жителі вирощують усе необхідне для життя і часто ці клаптики землі можна обробити тільки вручну, без жодної механізації.
Все це бачив молодий сільський фельдшер і всім серцем сприймав нелегку долю горян, вникав у їхні радощі й турботи. Якщо уважно прочитати прозовий доробок Івана Сухана, більшість цих динамічних, простих, але завжди цікавих новел-оповідей пов’язаних із Сухою, хоча ніде ви не знайдете назви населеного пункту, де відбувається подія, хіба тільки в оповіданні «Перший прийом» один із героїв зазначає, що «цей потічок тече з-під самого Кука».
Верховинський досвід був визначальним у творчості Івана Сухана. Люди в глибинці, хоч і бідні, але з високим почуттям власної гідності, зберегли прадавнє відчуття доброти, людяності, відповідальності за родину, за рід і за спільну справу. Відчуття й сприйняття цих прадавніх істин дуже важливе для творчої людини. Це визнавав і сам Іван Михайлович.
У повсякденному житті Іван Сухан був висококваліфікованим медпрацівником, а в душі – журналістом, письменником і поетом. Все це він поєднував гармонійно, талановито і красиво, досягаючи, і там, і там, максимального позитиву.
Коли І. Сухан працював вже в Заріччі й побудував там хату, місцеві жителі бачили в ньому головного свого рятівника. Зарічани дуже цінують час і якщо треба було лягати в лікарню, вони просилися приймати всі процедури вдома. Ставити крапельниці, робити уколи, виконувати інші процедури просили Івана Михайловича. Він робив це як справжній професіонал. Продовжував цю діяльність і після того, як перейшов працювати на станцію швидкої допомоги в Іршаві.
Особисте наше знайомство відбулося у редакції газети, на засіданні літстудії «Промінь». Виявилося, що ми обидва пройшли через Верховину, через Суху й бережемо про неї найкращі згадки. Коли я вже працював у штаті редакції, на посаді редактора радіомовлення, я записував на магнітофон вдома у Івана Михайловича поезії у виконанні автора. Тоді ще школярі, сини поета – Віталій та Іван, теж читали батькові вірші та співали пісень, а привітна господиня, Ганна Василівна частувала нас своїми смаколиками. Атмосфера в цій сім’ї справді була теплою, розкутою й доброзичливою.
Неодноразово бував Іван Сухан у мене на квартирі, коли я жив у Іршаві. І по дружбі, і по службі. Середущий мій син, Михайло, був великим непосидою в дошкільному віці: то електролампочку розтрощить, то олівець чи якісь кульки запихне в ніс, то ще щось. Якось траплялося так, що на всі виклики «швидкої» із бригадою прибував Іван Михайлович. Він, найперше, заспокоював хлопця, а вже потім виконував свою роботу, й жартував:
– Мішику, скоро в мене збереться музей непотрібних речей…
Своєрідним підсумком творчих пошуків Івана Сухана стала поява в 1998 році його книги «За покликом серця». Презентація її відбулася у Сілецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Автора щиро вітали живі ще тоді поет Андрій Кобаль, добрий товариш і земляк автора, художник Євген Максим, який зробив ілюстрації та виконав художнє оформлення видання. Високо оцінили твори, вміщені в книгу члени Спілки письменників України Василь Кузан та Василь Шкіря. Всі бажали авторові нових творчих здобутків. Іван Сухан, окрилений виходом збірки, і сам того хотів, не покидав творчої роботи, але над ним уже нависла тінь тяжкої недуги…
Ніхто на цьому світі не вічний, але вічним є слово. Бо ж сказано у Святому Письмі: «Спочатку було слово». Першим словом володів Бог і передав його людям як найцінніший дар. Цей божий дар, як тільки міг, доглядав і примножував син Боржавської долини і син Карпат, як назвав себе сам Іван Михайлович Сухан в одній із своїх поезій. Отже, в райськім саду Слова є і клумба Івана Сухана.
Все своє, не таке вже і довге життя, І. М. Сухан чесно служив людям. Як медик, він лікував тіло, і як поет – душу. Вся його творчість – проза та поезія доступна, зрозуміла й повчальна, але без нав’язливої дидактики. Найбільш точно про творчість Івана Михайловича висловився наш земляк, видатний науковець та поет Степан Жупанин: «Голос його чистий, чесний і добрий».

Михайло ЦІЦАК,
член Національної спілки журналістів України, редактор Іршавської райгазети «Нове життя» (1992 – 2006 р.р.).

Ваш отзыв

Ваш коментар