Версія для друку Версія для друку

Із піснею по життю

68f705

Так можна описати одним реченням трудовий шлях директора Чорнопотіцького будинку культури Михайла Глеби. Любов до пісні увібрав у себе з молоком матері. Бо в Крайній Мартинці, де він народився 15 жовтня 1946 року, воістину з діда-прадіда любили пісню. Особливо в пошані були закарпатські народні пісні, які тоді співали на весіллі, хрестинах, днях народження, проводах в армію. А за часів колгоспної системи навіть доводилось іти співати в поле до виноградарів, садоводів, жниварів. У кожному селі було своє радіо, де наживо виконували пісні самодіяльні художні колективи.
У сім’ї Глебів було п’ятеро дітей. Незважаючи на те, що батьки були колгоспниками, вони одразу запримітили пристрасть хлопця до музики. Гарним музичним інструментом був гребінець, за допомогою якого міг виконати будь-яку мелодію. Одинадцятий клас закінчив у Загатській школі. Відтак вступив на музично-педагогічний відділ Мукачівського педучилища.
– Уперше відчув, що моя професія затребувана, в армії, – усміхається Михайло Андрійович. – Там солдати просто тягнулися до мене, просили виконати ту або іншу пісню. Я, звісно, виконував їх прохання. Особливо любили слухати українські народні пісні, повсякчас підспівували. Виявилося, що улюбленими піснями солдатів багатьох національностей була саме наша, українська пісня.
Після армії Михайло Глеба довгий час працював учителем співів та музики Чорнопотіцької середньої школи. Тільки з часом зрозумів, яка це важка і відповідальна справа, адже ти серед сільської молоді шукаєш таланти. До музики і пісні тягнуться всі, але лише одиниці стають відомими музикантами і співаками. Тут важливе усе: і талант, і фортуна. Бо один з мудрих людей сказав: «Якщо Бог дме у твої вітрила – в коші перепливеш море». Завжди знаходив ту найкращу родзинку в житті кожної дитини, з якою спілкувався: підтримував, співчував, радив, пробуджував надію.
Працюючи в школі, водночас був художнім керівником будинку культури. А в 1995 році він став директором будинку культури. І одразу взявся за справу. Створив цілий букет художніх колективів: хор, жіночий хор, змішаний хор, жіночий вокальний ансамбль, духовий оркестр… Всього 12 колективів. Виступали не лише на сільській, районній чи обласній сценах, а на концертних майданчиках Львова, Києва, Москви. Навіть виступали в «Останкіно» разом із Кубанським народним хором.
– То була велика честь, – не без гордості згадує Михайло Андрійович. – Нас показували по телевізору по всьому Радянському Союзу. Не можете уявити собі, скільки листів надходило мені із усіх куточків країни. Насамперед люди цікавилися репертуаром нашого колективу, хотіли якомога більше дізнатися про учасників, як ми добилися такого успіху, що спонукає нас до пісні. І доводилося відповідати кожному окремо. Найбільше їх дивувало те, що наші артисти зайняті на виробництві, а співають у вільний від роботи час.
За життя М.А. Глебі довелося зустрічатися з відомими особистостями – композиторами і співаками, від яких було чого повчитися. Серед них – талановитий диригент, композитор, невтомний популяризатор української пісні Микола Попенко. Впродовж останніх років видав друком три пісенні томи, до яких увійшли не лише безцінні обробки народних пісень, а й авторські хорові та вокальні твори на слова місцевих поетів й відомих письменників інших регіонів України.
На все життя запам’яталася зустріч із українським хореографом, генеральним директором – художнім керівником Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України ім. Павла Вірського, Героєм України Мирославом Вантухом. Під його керівництвом створено нові мистецькі номери й композиції, що увійшли до золотої скарбниці української народної хореографії.
Не міг оминути увагою М.А. Глеба і народних артистів України Івана Поповича та Степана Гігу. Із ними теж підтримує добрі стосунки.
… Кажуть, що життя прожити – не поле перейти. А своє життя Михайло Андрійович прожив із піснею. Непогано!

Василь ШКІРЯ

Прокоментуй!

Ваш коментар

*