Версія для друку Версія для друку

Між Сціллою і Харибдою

Pressa

Найсуперечливішою постаттю серед журналістів «Нового життя» був Іван Іванович Печора, котрий очолював колектив із 1975 по 1992 роки – найскладніший період новітньої історії України. Авторитет правлячої партії різко падав, але ніхто не хотів цього розуміти. Звикла до комфорту партійна еліта розбудовувала комунізм не тільки у власній країні, а й за кордоном. Як великими фінансовими ресурсами, так і військовою силою. Це і наближало велику радянську імперію до кінця.
І.І. Печора, чесно кажучи, був найосвіченішою людиною між нами. Дві вищі освіти стаціонарно (Львівський поліграфічний інститут, редакторський факультет та Вища партійна школа при ЦК КПУ, спеціальність – журналіст) багато про що говорить. Науку він, виходець із простої селянської сім’ї, із с. Ромочевиця на Мукачівщині, долав легко, всотував усі її як позитивні так і негативні впливи. Він настільки вірив у прийдешній комунізм, що цитував у своїх публікаціях класиків марксизму-ленінізму повсюди. З легкої руки спостережливого О. Сенинця він одержав за це призвісько «Теоретик».
Але як і в кожної людини, в І.І. Печори були й добрі начала. Відмінна фахова підготовка, досконале володіння мовою проявилися в ранніх публікаціях. Його нарис про бригадира садовиноградної бригади із Сільця Марію Омельяненко «Бориска» може слугувати еталоном жанру. Можна назвати ще немало публікацій в яких журналіст І. Печора проявляв себе на висоті. Це було тоді, коли він був завідуючим відділом сільського господарства.
Але з того часу, як О. Усенко «згорів» на посту заступника редактора й вони помінялися ролями (а йому доводилося бути одночасно й завідуючим відділом партійного життя), так захопився ідеологічною схоластикою, що відійшов від реального життя, увійшовши в паралельний світ, який нічого не мав спільного з реальністю. Партійні постулати для нього були понад усе. Тому важко йому давалося порозуміння з колегами і в час його редакторства. У колективі жартували: «Краще б він послав матом, ніж читав лекції про партійну мораль і комуністичну етику». А ще він був – показовий атеїст.
Але нічого не буває вічного. Нове, прогресивне робило собі дорогу й закінчилося все крахом старої системи, народженням нової незалежної України. Крок за кроком, наближався до розуміння цих реалій і редактор І.І. Печора. Спочатку він відмінив атеїстичну сторінку, зняв девіз «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», почав порушувати партійну дисципліну.
Закінчилося все тим, що первинна комуністична організація редакції газети «Нове життя» в серпні 1991 року першою в районі саморозпустилася й заявила про колективний вихід із партії. Іван Іванович на той час був членом бюро райкому партії, а автор цих слів – секретарем первинної організації. Скільки тоді було дзвінків, усних розмов на тему «та вас усіх виховала, вивчила й дала роботу партія».
А що це було не так дуже добре видно із позиції нинішнього дня. Компартією у Радянському Союзі було повністю узурповано державну владу. Пам’ятаєте жартівливий вислів: «якщо є успіхи – заслуга райкому партії, промахи – вина районної ради та райвиконкому». Партійні функціонери не рахувалися ні з директорами підприємств, ні з головами колгоспів, ні з головами сільрад. Кожен знав, що може бути зміщений в будь-який момент. Тому й процвітали корупція та побори. Зиск із цього, знову таки, мали партфункціонери.
А І.І.Печора вийшовши на пенсію, зовсім змінив стиль життя. Невтомно працював на дачній ділянці, покаявся і ходив до церкви, був зразковим вірником до кінця своїх днів.
Похований поруч зі своєю дружиною Юстиною Гаврилівною в Іршаві. Син І.І. Печори Олександр вчителює у м. Богуслав на Київщині, донька Віра проживає із сім’єю в США.

Михайло ЦІЦАК.

Прокоментуй!

Ваш коментар

*